Лариса Денисенко — правозахисниця, юристка, письменниця, теле- та радіоведуча. У час повномасштабної війни вона продовжує працювати з постраждалими від насильства, конвертує відчуття безсилля у допомогу, вигулює собаку, а ще — написала книжку «Діти повітряних тривог», яка вже вийшла друком.
Поспілкувалися про те, як розмовляти з постраждалими, аби не травмувати їх ще більше, про синдром відкладеного життя та про те, як книжка для дітей стала опорою для дорослих.
Як правильно спілкуватися з тими, хто постраждав від злочинів проти честі й гідності?
На жаль, у нас немає вироблених правил, зокрема й комунікативних щодо того, як говорити про сексуальні злочини. Часто через некоректні запитання слідчих постраждалі опиняються в ситуації, яка травмує їх раз за разом, нагадуючи про пережите. Це звична практика для правоохоронців — переконуватися, чи правильно вони все зафіксували. Звідси й перепитування, одні й ті самі питання при кожній новій зустрічі. Пояснювала постраждалим, що так відбувається не тому, що їм не вірять, сумніваються у сказаному, чи хочуть якимось чином мінімізувати вину насильника, а що це такий процес фіксації показів.
Я багато про це думала й дійшла до того, що це відбувається не зі злого умислу. Це наслідок відсутності гендерної чутливості. На жаль, система побудована так, що ставлення до потерпілих часом нагадує ставлення до ґудзика на місці злочину — в ньому бачать доказ, а з доказу потрібно «витрусити» якнайбільше інформації. Тож мені важливо пояснити людині всі кроки, через які треба буде пройти, небезпеки, з якими вона може зіштовхнутися. Донести, що таке ставлення від слідчих, — не прояв недовіри, а недолік системи.
Зараз працюю з заявами уцілілих від секcуального насилля. Я не планувала цього, але до мене одного дня надійшло два звернення, і я зрозуміла, що це — моя сфера роботи на зараз. Побачила, що система просто не справляється, вона не готова.
28 березня надійшли перші прохання про допомогу з цією темою від волонтерок із Маріуполя, у цей же час до мене приїхала дівчина, яка втекла з Херсона. Відтоді в мене як увімкнулася кнопка «Потрібно допомогти» — так і продовжує горіти.
У злочинах проти честі, гідності, здоров’я дуже важливий індивідуальний підхід. Його важко забезпечити зараз, під час повномасштабної війни, адже злочини відбуваються потоком, й прокурори та слідчі не призвичаєні до таких умов та обсягів роботи. З 2014-го ми всі працюємо та паралельно вчимося: нормам збору доказів міжнародного протоколу, вимогам міжнародного кримінального суду.
Але людина, яка постраждала від злочинів окупантів, і не повинна розуміти, з якими складнощами зіштовхується система. Вона має отримати допомогу та захист.
Чи є загальноприйняті правила комунікації з тими, хто пережив травматичний досвід?
Тепер кожен певною мірою відчуває комунікаційну розгубленість — стан при спілкуванні з людьми, які перебували в окупації (чи досі там залишаються), з потерпілими, зі свідками жахливих речей. Це може стосуватися як близьких людей, так і незнайомих. Ознаки комунікаційної розгубленості однакові — страх образити людину, хвилювання щодо доречності поставленого питання і щодо власної реакції на відповідь: чи не занадто емоційною або ж, навпаки, відстороненою була реакція.
Я й сама це відчуваю. Та це питання внутрішньої культури, яку можна виховати, щоб не схибити. Що точно не зашкодить: вміти слухати, проявляти делікатність, відчувати момент, коли доречно ставити питання та не давати зайвих обіцянок.
До прикладу, я раджу прокурорам починати розмову з постраждалим чи постраждалою з широкого запитання: спитайте, про що людина загалом готова говорити і що вона пам’ятає. Думаю, це не тільки прокурорам буде корисно.
Ще одне правило: мовчати поруч може бути корисніше, ніж говорити на відстані. Стосовно розмов з близькими — важить, як тебе сприймають саме зараз. Що ви особисто робили в той час, коли, до прикладу, були в тилу, а співрозмовник — в окупації.
Пережитий досвід накладає на стосунки певний фільтр, й не виключено, що з вами не одразу зможуть говорити щиро, що певний час зберігатиметься відчуження. Тоді важливо не віддалитися вдруге. Краще певний час мовчати, але поруч, аніж знову нарізно.
Також важливо тримати себе в руках. Це тонка грань — не перепружити, коли спілкуєшся з людиною, яка переживає втрату. Навіть якщо відчуваєш те, що говорить співрозмовник дуже гостро, приміряєш на себе кожне слово. По собі знаю, що може накрити емоційно, але треба пам’ятати, що говориш з мамою, сестрою, дружиною, донькою, чоловіком, з тим, хто зазнав втрату. Вони мають право на будь-який прояв горя, а співрозмовнику варто тримати себе в руках, а не перетягувати увагу на себе.
Універсальна порада, яка не дозволить зашкодити, — перетворитися на слухача. Слухай історію, вловлюй хвилю.
Як знаходити сили продовжувати жити?
Читаєш новини, слухаєш історії тих, хто виїхав, бачиш фото — і нічого не можеш вдіяти. Це така вимушена безпорадність, коли кожен лише спостерігає за злочином, та не може його змінити. Це вид психологічного терору, й всі українці через нього проходять.
У цьому стані здається, що нічого не має значення, що все намарно. Але якщо цей стан викликає лише апатію і ніяк не стимулює до жодних дій, із нього поступово треба виходити — не тільки заради себе, а й заради близьких. Якщо можете зробити бодай щось, від чого стане хоч трішки краще — робіть це. Як ваша відмова від чашки кави допоможе людині в Новій Каховці? Можете — працюйте, якщо поки ні — дослухайтесь до себе, набирайтесь сил.
Комусь може допомогти повернення собі себе, своєї ідентичності. До прикладу, людина проявлялася через яскравий одяг, зачіску, кольорові окуляри. Якщо це частина вашої ідентичності — дозволяйте собі бути собою. Почнете легше дихати, краще працювати.
У книгарнях уже можна знайти вашу книжку «Діти повітряних тривог», яку ви написали на початку повномасштабної війни. Вона для дітей, але, маю зізнатись, я не переставала плакати вже з другого рядка й до кінця, поки читала. Та водночас вона дуже — про надію. Як вдалося так написати?
Це був початок березня. Я до того не могла плакати, була сама не своя. Чула постійно історії від своїх подруг з дітьми, просто від знайомих. Зрозуміла, що повинна спробувати їх переповісти. Я писала і вмивалася сльозами вперше від 24 лютого. Та весь час подумки трималася за історію своєї вагітної подруги Юлії, яка на той момент виїхала за кордон.
Восьмого квітня вона народила хлопчика Данила, чим і завершується книжка «Діти повітряних тривог». Власне думка про мою Юлію і дала книжці інтонацію надії, а не зневіри. Я переживала, якою вийде ця історія, але отримала відгук від психологині Світлани Ройз, що книжка написана дуже делікатно, що вона не занурює в горе, а має прозорість у хорошому сенсі. Мій вузлик тривоги розв’язався.
Коли видавці сказали, що буде книга, я вирішила: до друку її треба викласти у вільний доступ, щоб вона почала своє життя.
