Голлівуд та й весь світовий кінематограф довго шукав, як же правильно зображати диктаторів. Від комічних і несерйозних правителів, як у фільмі Чапліна «Великий диктатор», до жорстоких та реалістичних, як у стрічці «Останній король Шотландії».
Через який жанр кінематограф не досліджував би диктаторів, висновок завжди той самий: диктатури будуть повалені, а демократія і свобода переможе. В цій добірці пропонуємо стрічки (та один серіал), які дуже по-різному підійшли до образу диктатора: пропаганда, яка створила наше сприйняття Третього Рейху, сучасне висміювання Гітлера, антиутопія, яка надто схожа на сучасність, та фільм про те, як створити піар-кампанію, аби повалити диктатора.
«Останній король Шотландії»
історична драма, режисер Кевін МакДональд, 2006
Іді Амін був найжорстокішим правителем в історії Африки. За ті 8 років, що він займав пост президента в Уганді, під репресії потрапило 500 000 громадян країни, багатьох із них він вбив власноруч. А ще Амін любив гучні титули. Він називав себе «підкорювачем Британської імперії», біблейським «володарем усіх тварин на землі і риб у морі». А також — «останнім королем Шотландії».
Стрічка розповідає саме про диктатора з Уганди Іді Аміна. Проте фільм знімали передусім для західної аудиторії, тож для висвітлення африканської історії обрали оповідача, який був би більше зрозумілим глядачам. Головним героєм став Ніколас Гарріган, молодий шотландець, який щойно закінчив медколедж. Думка про тихе і розмірене життя його пригнічує, він запальний і прагне пригод. Тож обирає поїхати з волонтерською місією до Африки. В Уганді якраз відбувається переворот і генерал Іді Амін починає керувати державою. Через збіг обставин Гарріган стає персональним лікарем президента.
Далі у молодого хлопця, який спочатку насолоджується багатим життям, починають спадати рожеві окуляри. Люди зникають, їх знаходять мертвими. Будь-якої миті когось можуть стратити, якщо Амін того забажає. Хоча постать Гаррігана і вигадана, всі інші події, навіть наджорстокі, — засновані на реальних фактах з правління диктатора.
«V означає Вендетта»
антиутопія, режисер Джеймс Мактіг, 2006
Диктатори можуть бути антагоністами не тільки в реальному житті — вони й ще ідеальні антигерої у вигаданих світах. Волдемор у всесвіті «Гаррі Поттера», президент Сноу в «Голодних іграх», Біла Чаклунка в «Хроніках Нарнії» — всі вони створювали диктаторські режими у своїх, вигаданих світах. Проте деякі вигадані диктатори та їх режими надто схожі на реальні.
«V означає Вендетта» — це екранізація однойменного коміксу Алана Мура. Автор став відомим тим, що вивів комікси на новий рівень сприйняття, адже в звичайні супергеройські чи антиутопічні коміксові сюжети додав критики тогочасного суспільства. У фільмі події розгортаються у Великій Британії, владу в якій захопила жорстока партія на чолі з канцлером Сатлером. На противагу йому з’являється невідомий у масці Гая Фокса, який називає себе «V». Він намагається розбудити людей, які вже навчилися жити в страху та невідомості, та скинути диктатуру.
Фільм, ніби величезний соціальний проєкт, показує, як диктатори проявляються в країні, де вони керують, через закони, цензуру та постійну атмосферу небезпеки. Та як люди спочатку вчаться їх боятися, а потім — через надію — знаходять сили для спротиву.
«V означає Вендетта» сьогодні моторошно нагадує сучасну Росію. Навіть те, як канцлер Сатлер прийшов до влади, надто схоже на схему, яку використав уряд, аби Путін став президентом.
«Ні»
історична драма, режисер Пабло Ларраїн, 2012
«Так» чи «Ні»? Одне просте питання, яке вирішило долю Чилі. В 1988 році, згідно з одним із положень Конституції 1980 року, чилійський диктатор Піночет мав дозволити референдум. Якщо більшість на референдумі обере «так», Піночет може продовжити свою диктатуру, «ні» — це шанс на демократичні президентські вибори.
Обом сторонам щодня впродовж місяця дають 15 хвилин екранного часу на телепрограмах, щоб висловити свої точки зору. Прихильники сторони «Ні» впевнені, що їм ніколи не перемогти, тож вирішують хоча б показати правду: репресії, катування, всі жахи режиму Піночета. Однак це ще більше схиляє людей на бік диктатора, адже він символізує вже звичну стабільність. Компанія «Ні» вирішує найняти Рене Сааверда, менеджера з реклами. Він пропонує підхід зображення радості життя на екрані (чи якою ця радість могла б бути без диктатора). Загалом Рене хоче використати концепти маркетингу з рекламних війн між Pepsi та Coca-Cola для повалення режиму.
Стрічка знята нібито через фільтр Instagram, всі кольори приглушені, а образи засвічені і нечіткі. Режисер обрав для зйомок магнітну стрічку, яку широко використовували в телевізійних новинах у 80-х. Фільм також перемежовується архівними кадрами, які буває складно вирізнити. Це створює ефект підглядання за чиєюсь історією з персонального архіву. Історією, яка мала вплив на долю країни.
«Ні» також став одним із небагатьох фільмів латиноамериканського кінематографу, який зумів вирватися на міжнародну арену. Стрічка отримала нагороду в категорії «Найкращий художній фільм» на Каннському фестивалі (2012), та змагалася за «Оскар» як «Найкращий фільм іноземною мовою».
«Він знову тут»
сатирична комедія, режисер Давид Внендт, 2015
Фрагмент фільму (з англійськими субтитрами)
«Тріумф волі» дає зрозуміти, як образ Гітлера конструювали, коли він був при владі. А як сучасна Німеччина ставиться до колишнього диктатора? В 2012 році в Німеччині вийшла книга «Він знову тут», яка одразу стала бестселером. Сюжет будується навколо Гітлера, який із 1945 року магічним чином потрапляє в Берлін 2014 року. Звісно, цю книгу екранізували, і не тільки Німеччина. В 2018 році Італія створила свою версію «Я повернувся» з центральним персонажем Муссоліні.
Як і книга, стрічка «Він знову тут» розповідає про Гітлера, який приходить до тями у сучасному Берліні. Його дивує, що не чути звуків бомбардувань та літаків, а площу біля Бранденбурзьких воріт заповнюють туристи різної національності. Гітлер випадково потрапляє на телебачення, всі сприймають його як ексцентричного коміка в образі диктатора, який не боїться говорити правду.
У фільмі буде і виклад історії між 1945 роком і сучасністю з точки зору Гітлера, і його думка про Ангелу Меркель. Також стрічка навповнена критикою німецького суспільства. Єдине, з чим автори не змогли до кінця визначитися, — це образ самого Гітлера. Він то стає дзеркалом суспільства, то об’єктом для жартів. А як тільки здається, що люди в фільмі проявлять до нього симпатію, персонаж робить щось жорстоке, що має повністю його дегуманізувати.
«Тріумф волі»
документальний, пропагандистський, режисерка Лені Ріфеншталь, 1935
«Тріумф волі» є найвідомішим пропагандистським фільмом в історії кіно, який був створений контроверсійною режисеркою Лені Ріфеншталь. Після закінчення Другої світової війни вона запевняла всіх, що була абсолютно аполітичною та не здогадувалася про жахи нацистського режиму. Проте під час роботи на Гітлера радо фільмувала з’їзди Націонал-соціалістичної партії.
«Тріумф волі» був документацією з’їзду партії 1934 року в Нюрнберзі. Стрічка не просто зафільмувала події — вона витворила образ, через який світ та Німеччина сприймали Гітлера та нацизм у 30-ті роки. Понад те, фільм усе ще створює ці образи в уяві сучасних людей. Проте тут криється проблема сприйняття, адже «Тріумф волі» був повністю спродюсований і фінансований партією, зокрема Геббельсом, якого можна назвати піар-менеджером нацизму. Гітлер та влада в тогочасній Німеччині уважно скроювали свій образ для світу.
Фільм створює релігійно-міфічний контекст навколо партійного з’їзду. Ритмічні кроки шеренг бійців СА і СС, ритмічний бій барабанів та хаотична радість народу, коли вони бачать свого лідера. Все це більше нагадує ритуальне дійство, аніж політичне зібрання. А Гітлер — більше ніж фюрер: він постає месією. Це враження було досягнуте завдяки тому, як Гітлер з’являється з літака, який тільки спустився з хмар. А також завдяки зйомкам диктатора знизу, які підвищували та гігантизували його фігуру.
«Тріумф волі» важливий, щоб зрозуміти, як будується пропаганда в кіно, зокрема створення образу диктатора, який є фігурою-міфом. Але проблема в тому, що навіть сьогодні ведуться дискусії, як сприймати фільм: він має бути збережений як документальна пам’ятка нацизму чи естетичний витвір мистецтва?
Бонус: документальний серіал «Як стати тираном», 2021
«Як стати тираном» — це короткий документальний серіал від Netflix, який пояснює саме те, що і заявлене в назві. Вже в першій серії оповідач заявляє, що всі хочуть абсолютної влади. Про те, як її досягти, розповідається на прикладах навідоміших тиранів в історії: Адольфа Гітлера, Саддама Хусейна, Іді Аміна, Йосипа Сталіна, Муаммара Каддафі та родини Кіма. Історичний серіал про найжахливіших людей в історії ховається за фасадом чорного гумору з інструкцією для світового панування.
Через архівні кадри, інтерв’ю з експертами та анімацію автори намагалися знайти і виокремити спільні дії, які в різні періоди часу та в різних куточках світу використовували тирани, аби створити авторитарні держави. Завдяки короткому хронометражу (6 серій по 30 хвилин) серіал може здатися поверхневим тим людям, які добре знаються на історії. При тому серіал дуже вдало знайомить з найбільшими диктаторами світу та тим, що їх об’єднує.
