Із 2001 року 20 червня відзначається як Всесвітній день біженців (World Refugee Day). Дату Генеральна Асамблея ООН вибрала символічно.
По-перше, у 2001-му надходила п’ятдесята річниця прийняття Конвенції про статус біженців. По-друге, 20 червня, ще з 1975 року, відзначався День африканських біженців. Це був вияв солідарності з мільйонами мешканців африканського континенту, які вимушено покинули домівки через воєнні дії чи переслідування. Наприкінці 2021-го найвищий рівень біженців і внутрішньо переміщених осіб був у Конго (1,3 млн) та у Ефіопії (1,2 млн). Тоді ж у всьому світі кількість таких людей сягнула 90 мільйонів.
Російське вторгнення в Україну змінило світову ситуацію кардинально: лише за декілька перших місяців 2022-го кількість змушених тікати від війни перетнула позначку у 100 мільйонів. На початок літа цього року понад 6 мільйонів українців стали біженцями, ще 8 мільйонів — внутрішніми переселенцями.
Велика війна — мільйони переселенців
На початку Першої світової кожна із сторін війни думала, що за декілька місяців настане перемога. Ніхто не передбачав, що бої затягнуться більш ніж на чотири роки. Поруч із колосальним масштабом військових дій розігралася біженська драма. Ні країни Антанти, ні Четвертного союзу не були готовими до сотень тисяч людей, які полишали прифронтові регіони.
На початку війни лише з Бельгії до Англії переселилося понад 200 тисяч осіб. З території Прусії та Ельзасу втекло від війни близько мільйона цивільних. Відень переповнювали тисячі внутрішніх переселенців з усіх куточків Австро-Угорської імперії. Влада у жодній з країн не уявляла, що потік вимушено переміщених сягатиме мільйонів. Транспорт, тимчасове житло, польові кухні та їдальні довелося готувати у екстреному порядку.
Найбільш масовим рух біженців був на Східному фронті, який простягнувся на сотні кілометрів між Чорним та Балтійським морями. За підрахунками сучасних вчених, тільки на території Російської імперії перебувало більше 5 мільйонів біженців і внутрішньо переміщених осіб. 1 В основному це були жителі сіл, які на власних підводах із найціннішим майном рухалися на схід, подалі від війни.
Біженці з Волині згадували: «На віз клали скриню з одягом, рушниками і ряднами, хлібну діжку, лопату для саджання хліба, бочку із салом, мішок борошна, лопату, сокиру та пилку. А більше на віз не вміщалося»2.
Також цивільних із зони бойових дій переселяли залізницею. Але мережа залізничних колій у Російській імперії була спроектована так, що на заході вона мала більшу пропускну здатність, а ось у зворотньому напрямку рух сповільнювався втричі. Тому утворювалися затори, залізничні станції були переповнені переважно жінками з дітьми. Чоловіків зазвичай мобілізовували до війська або використовували для допоміжних робіт.
Майже всю допомогу біженцям і переселеним взяли на себе громадські благодійні організації. Щоправда, вони отримали суттєву грошову підтримку від держави. Всеросійський земський союз, Всеросійський союз міст, низка іноземних благодійних організацій створили мережу пунктів допомоги для біженців і внутрішньо переміщених. Попервах переселенці отримували найнеобхідніше: їжу, одяг, тимчасове житло. Згодом їм допомагали знайти роботу і нове місце проживання. Основними центрами в Україні, де осідали вимущені переселенці, були Харків та Катеринослав (нині Дніпро) і однойменні губернії.
Вже після першого року війни російський урядовець Олександр Кривошеїн писав: «З усіх суворих випробувань війни поява біженців є найбільш несподіваною, найсерйознішою і важковиліковною… Мудрі стратеги німців створили цей потік, щоб залякати супротивника… Хвороби, печалі й убогість рухаються разом із біженцями на Росію. Вони створюють паніку і знищують все, що залишилося від пориву перших днів війни… Це хмари комах. Дороги руйнуються, і незабаром вже неможливо буде підвезти їжу… Наступна міграція населення приведе Росію у морок революції».3
Значний потік біженців був не лише добровільною втечею від війни. Військове керівництво Російської імперії також вдавалося до примусового переселення з прифронтових районів углиб імперії. Найпершими депортували німців-колоністів, які жили поблизу зони бойових дій, — їх розглядали як потенційний резерв ворога. Загалом на схід примусово переселили понад 300 тисяч німців. Однак не тільки російські військові вдавався до примусового виселення. Німецькі армійці виселяли поляків та євреїв, австро-угорська влада — сербів.
Тільки після Першої світової війни з’явилися міжнародні ініціативи, які прагнули вирішити питання біженців та переміщених осіб. Одним із таких був Міжнародний офіс Нансена у справах біженців. Але запрацювати сповна міжвоєнним організаціям не вдалося.
Друга світова: евакуація, депортація, вигнання
Вчені досі не можуть встановити точно, скільки біженців, внутрішньо переміщених, евакуйованих і депортованих осіб налічувалося впродовж Другої світової та кількох наступних років у Європі. Наприклад, британські вчені наводять інформацію у понад 65 мільйонів людей, які вимушено покинули свої домівки4. Переселення сягнули небачених масштабів.
Саме з часів Другої світової з’явилася нині загальновідома абревіатура DP (displaced person) — переміщена особа.
Вже наприкінці 1939 року близько 2 мільйони громадян окупованої нацистською Німеччиною Польщі стали біженцями і переміщеними особами. Здебільшого це були поляки, яких виганяли зі «споконвічно німецьких земель». У Радянському Союзі також виселяли людей з окупованих територій. Кількість переселенців досягала 1,5 мільйонів, багатьох з них примусом спрямовували вглиб СРСР.
Менш ніж через два роки, впродовж 1941-42 років, у СРСР проводилася небачена досі евакуація. Перш за все йшлося про перевезення промислових підприємств і матеріальних цінностей. Безпрецендентним стало і переміщення населення. Ще радянські вчені зазначали, що упродовж двох років углиб СРСР вимушено переселилося близько 26 мільйонів осіб5.
Організація процесу була відверто поганою. Основні перевезення припали на залізничний транспорт. Катастрофічно бракувало локомотивів і вагонів. На залізниці панував хаос. Звичний шлях у декілька днів міг тривати тижні. Не вистачало води, харчів, медичної допомоги — багато переселених помирало. Однак навіть нині важко порахувати загиблих під час евакуації, достовірного обліку ніхто не вів.
Радянський бюрократ Микола Патолічев згадував: «Траплялося, що у відкритих вагонах чи на платформах їхали люди. Поруч станки і матеріали, дещо з речей евакуйованих. За кращих умов, 2-3 критих вагони виділяли для жінок і дітей. Замість 36 людей у них набивалося 80-100»6.
Міжнародна допомога
Вся війна супроводжувалася масовими депортаціями, виселеннями чи вивезеннями на примусові роботи. Так, у нацистській Німеччині впродовж 1939-1945 років перебувало 13,5 мільйонів примусових робітників, серед них були військовополонені, в’язні концтаборів і мільйони чоловіків, жінок та дітей, які працювали на підприємствах, будівництві чи у сільському господарстві, — так звані остарбайтери7.
Всю Європу наповнили мільйони втікачів. Ситуація стала критичною. Щоб якось цьому зарадити, потрібна була широка міжнародна співпраця. Для цього у листопаді 1943 року країни антигітлерівської коаліції заснували Адміністрацію Організації Об’єднаних Націй для допомоги і відбудови. Упродовж 1943-1947 років допомогу від неї отримали понад 8 мільйонів людей. Щоправда, цього було не достатньо і різноманітну поміч біженцям та внутрішньо переміщеним надавали всі можливі релігійні та громадські організації, які продовжували працювати у Європі.
У 1947 році згадану інституцію реорганізували у Міжнародну організацію у справах біженців. Ще через 4 роки відбулася нова трансформація — з’явилося Управління Верховного комісара ООН у справах біженців (УВКБ ООН), ця організація успішно працює і нині. У 1951 році вона мала в штаті 30 працівників і бюджет 300 тисяч доларів США. У 2020 році річний бюджет організації перевищував 8 мільярдів доларів США8. Вищі перелічені організації значно допомогли біженцям і переміщеним особам у повоєнний час.
Після завершення Другої світової лише в континентальній Європі, за приблизними оцінками, нараховувалося понад 20 мільйонів біженців та переміщених осіб. Це і євреї, які врятувалися від Голокосту, і німецькі цивільні, що покинули свої розбомблені міста, і військовополонені різних армій. А ще — величезна кількість примусових робітників, які працювали в нацистській Німеччині та на окупованих територіях9.
Європа наповнилася тимчасовими таборами для вимушених переселенців. Щоб розмістити їх, використовували всі можливі варіанти. Біженців та переміщених осіб селили у військових казармах, фабриках, аеропортах, готелях, замках, лікарнях, приватних будинках, дитячих літніх таборах, а часом навіть у напівзруйнованих будівлях. Своєї подальшої долі чекали мільйони.
Одним із рішень для переселенців була репатріація, повернення на батьківщину. Особливо активно підтримував репатріацію Радянський Союз, який зазнав колосальних втрат населення і потребував людських ресурсів для відбудови.
Усі репатріанти проходили перевірки і фільтрації з боку спецслужб. З одних таборів для біженців люди потрапляли в інші — тепер радянські.
Одна з жінок репатріанток писала у листі:
«Сьогодні — вже 1 листопада, а я все ще у Володимир-Волинському. Ти не можеш собі уявити, скільки тут вже людей, землянок не вистачає, двору не вистачає, люди перебувають за дротом і по всьому полю. У нас у землянці — близько двохсот людей. Світла немає. За водою доводиться йти більше кілометра. Що б ти не поклав, усе вкрадуть. Білизну випрати ніде, помитися ніде, взагалі табір не пристосований для утримання людей, абсолютно ніяких життєвих зручностей немає. Отримуємо продукти сухим пайком, а зварити ніде. Степане, ти вибач мене, але повір, що навіть вбиральні немає»10.
Після війни продовжувалися депортації і виселення. Процес розселення, репатріації, міграції розтягнувся на роки, а його відголоски відчувалися ще не одне десятиліття.
Балканська криза
До початку 1990-х років у Європі не спостерігалося масового притоку біженців чи масштабного переміщення населення. Найбільшою повоєнною кризою переселенців стала Балканська криза, за іншою назвою — Югославські війни, які тривали впродовж 1991-2002 років.
Вже у 1991 році з Хорватії, Боснії і Герцоговини почалася масова вимушена міграція. Протягом кількох наступних років кількість біженців та переміщених осіб сягнула понад два мільйони11. Упродовж 1991-1995 років Управління Верховного комісара ООН у справах біженців здійснило наймасштабнішу гуманітарну місію у своїй історії. Її бюджет — понад мільярд доларів США. Загалом протягом 1990-х років на території колишньої Югославії допомогу отримало понад 4 мільйони осіб. Перш за все йшлося про найнеобхідніше: їжу, медичну допомогу, прихисток. Завдяки розгорнутим центрам біженців вдалося врятувати тисячі життів12.
Кінець бойових дій зовсім не означав завершення поневірянь для людей. Для багатьох центри для біженців стали притулком на довгі роки. Наприклад, одна боснійська жінка, якій нині 78 років і всі родичі якої загинули під час Різанини у Сребрениці, 22 роки прожила у різних таборах для переміщених. Декому вдавалося адаптувася до життя в нових умовах. Так, інша боснійка, якій на початок війни було 16, згадувала: «У свої 25 я отримала дуже багато допомоги. Я пройшла через всі жахи війни, але водночас побачила добро незнайомців»13.
Джерела:
1. Курцев А. Н. Количество беженцев в российских регионах на 1916–1917 гг. // Юг России в прошлом и настоящем: история, экономика, культура: сб. науч. тр. IV Междунар. науч. конф., 8 дек. 2006 г. : в 2 т. Т. 2. Белгород, 2007. С. 128-129
2. Цитата за: Жванко Л. Біженці Першої світової війни: український вимір (1914 – 1918 рр.). Харків, 2012. С. 45
3. Цитата за: Жванко Л. Біженці Першої світової війни: український вимір (1914 – 1918 рр.). Харків, 2012. С. 27
4. What happened to people displaced by the Second World War? https://www.iwm.org.uk/history/what-happened-to-people-displaced-by-the-second-world-war
5. Белоносов И. И. Эвакуация населения из прифронтовой полосы в 1941–1942 годах // Эшелоны идут на Восток (из истории перебазирования производительных сил в СССР). М., 1966. С. 16
6. Патоличев Н. С. Испытание на зрелость. Москва, 1977. С. 216
7. Пастушенко Т. Українські примумові робітники в Райху: скільки їх було? http://www.historians.in.ua/index.php/en/doslidzhennya/253-tetiana-pastushenko-ukrainski-prymusovi-robitnyky-v-raikhu-skilky-ikh-bulo%20-%200,5
8. https://geneva.mfa.gov.by/ru/interorg/BLR_HCRR/
9. Kubic M. A refugee looks back: What the 1940s teach us about today’s crisishttps://www.wilsonquarterly.com/quarterly/the-post-obama-world/a-refugee-looks-back-what-the-1940s-teach-us-about-todays-crisis
10. Лисенко О. Хресні шляхи: біженці, переміщені та внутрішньо переміщені особи в Україні у 1939-40-і роки. С. 83
11. Ambrozo G. The Balkans at a crossroads: Progress and challenges in finding durable solutions for refugees and displaced persons from the wars in the former Yugoslavia https://www.unhcr.org/4552f2182.pdf
12. Young K. UNHCR and ICRC in the former Yugoslavia: Bosnia-Herzegovina https://www.icrc.org/en/doc/assets/files/other/781_806_young.pdf, Феллер Э. 50 лет международной защиты беженцев: проблемы защиты вчера, сегодня и завтра // Международный журнал Красного Креста. Сборник статей. 2001. С. 90
13. Mihaljevic M. Refugees of 1990s conflicts come home to some comfort https://www.unhcr.org/ceu/10829-refugees-of-1990s-conflicts-come-home-to-some-comfort.html
