Заклад Veterano Pizza з самого початку — це не тільки про смачну піцу, а й про щось більше. Це місце, де поруч працюють ветерани і ті, хто не був на війні, з атмосферою, яка нагадує: допомагати і підтримувати один одного варто не тільки у складні часи, а завжди.
Поспілкувалися з засновником піцерії, ветераном Леонідом Остальцевим, про те, чому соціально відповідальний бізнес — це в першу чергу бізнес, і як назва піцерії допомагає знаходити «своїх».
В інтерв’ю ви часто розповідаєте, що ідея створення Veterano Pizza з’явилася як відповідь на труднощі працевлаштування ветеранів. Як змінилася ситуація в цій сфері?
Не скажу, що дуже слідкую за цим, але знаю точно, що ситуація стала набагато кращою. Тому що в принципі тема війни, ветеранів, людей, які повертаються з війни — вона актуальна, про неї всі знають, і вже є приклади працюючих бізнесів, ветеранських проєктів. Але тільки через те, що вже минув значний проміжок часу — сім років це немало. І якщо спочатку в людей були побоювання, вони не знали, хто такі ветерани, то зараз з цим вже немає таких проблем.
Ви з самого початку хотіли брати в команду лише ветеранів?
Я з самого початку знав, що ветерани при працевлаштуванні в мене будуть в пріоритеті, але я ніколи не планував, що вони складатимуть 100% команди. Тому що ми маємо бути відкриті до суспільства та інтегруватися в суспільство.
В моїй системі координат це так — ми були на війні, допомагали своїй країні, й коли повернулися, то не маємо сидіти на дивані в очікуванні всіх благ. Треба продовжувати свою роботу — бути корисними суспільству.
В ідеалі команда мала складатися з ветеранів та не-ветеранів 50 на 50. На початку було 80 на 20, але це співвідношення постійно змінюється. Найважливіше те, що ветерани і не-ветерани працюють разом для досягнення кращого результату.
Як обираєте людей в команду? Є щось, після чого одразу кажете «ні», і це не обговорюється?
Я вже не проводжу співбесіди, але до нас не приходять люди з проросійською точкою зору, чи невизначені. Тому що коли вони заходять сюди і розуміють, хто тут працює, то самі йдуть. За весь час існування закладу в нас були різні співробітники, але байдужих не було ніколи. Всі зацікавлені в роботі з нами — свідомі громадяни.
Помітив, що чим довше ми працюємо — тим сильніші люди з нами. З кожним місяцем я бачу, що наші співробітники дорослішають, трансформуються.
Ветеранський бізнес — це більше про соціальну відповідальність, чи про бізнес як такий?
Ветеранський бізнес нічим не відрізняється від будь-якого іншого, хіба тим, що власник може бути ветераном. Але немає ніяких плюшок, податкових знижок. Ми працюємо так само, як решта людей, без якихось поблажек.
Яка історія з соціальним бізнесом в Україні? Є речі, які хочеться змінити, які, можливо, дратують?
Мене дратує саме поняття «соціальний бізнес». Тому що часто люди, які говорять, що хочуть соціальний бізнес — мають на увазі що завгодно, але не бізнес.
Як правило, вони хочуть зробити якусь благодійну справу і долучити до цього людей з вразливих категорій. Але про складову бізнесу в цьому просто забувають.
Якщо твоя бізнес-модель не працює, тобто якщо ти не заробляєш гроші, до тебе ніхто не буде приходити і казати: ти такий молодець, в тебе тут працюють ветерани, або люди з ментальною інвалідністю, ти умнічка, тримай гроші.
Люди будуть підтримувати тебе тільки в тому випадку, якщо це реально працює. Ми надаємо послугу чи створюємо продукт, він класний — і як наслідок нам готові за це платити. Як на мене, це про чесність. Мені не подобається історія про «ми бідні-нещасні, допоможіть нам».
За весь час існування мого проєкту, які б не були ситуації і умови, я чітко розумів, що все залежить від мене. Не влада винна, не орендодавець, а я — тому що щось не прорахував, погано виконав свою роботу, не догледів. Такий підхід допомагає мені не перекладати відповідальність на інших, це мій маленький лайфхак.
У вас самого початку була така позиція, чи вона з’явилася з часом?
Думаю, з часом. Але коли я тільки відкривав піцерію і знав, що буду працевлаштовувати ветеранів — я не хотів через це ніяких плюшек.
Перший гість, який прийшов в піцерію, ще до офіційного відкриття, приніс сто баксів і сказав, що це нам. А я подякував й відповів, що вирішив займатись бізнесом якраз для того, щоб заробляти. Це взагалі-то я можу тобі щось дати, а не навпаки.
Ми посміялись, а тоді ця ж людина сказала: «Гроші я все одно забирати не буду. Давай ти зробиш на ці гроші піцу і відвезеш у військовий шпиталь?» Кажу — без проблем, чудова ідея. З цієї історії почались підвіси, які й досі в нас діють ( у закладах можна «підвисити» піцу для військових, медиків, рятувальників — прим. ред.)
Що для вас стало вирішальним в ідеї робити саме цей бізнес? Що було точкою неповернення?
Сама поява цієї ідеї і стала точкою неповернення. Я вирішив для тебе, що хочу піцерію. До війни я працював на кухні, робив піцу в різних закладах, і на війну пішов з кухні. Коли я повернувся, в мене були навички, я вмів — і досі вмію і люблю — готувати піцу. Так і вирішив відкрити заклад. Ми з моїм другом Жорою Турчаком їхали в машині, і я сказав: мені байдуже, де я відкриюсь, але ця піца буде найкращою. В переході, на районі — все одно.
Я чітко знав, що мій продукт буде винятковим. Але вийшло все абсолютно не так, як я хотів. Перші декілька тижнів ми робили навіть приблизно не той продукт, про який я мріяв, тому що банально не встигали. Гостей було настільки багато, що тісто просто не встигало ставати таким, яким має бути.
В перший день ми закрили заклад годині о шостій. Я вийшов в зал, сказав — вибачте, ми не можемо. І десь протягом місяця дуже важко було налагодити процеси таким чином, щоб продукт був не просто хорошим, а найкращим.
Тому що я був і на кухні, і в залі, а крім мене була ще тільки одна людина. Це потім ми набрали людей в команду, а спочатку нас було лише двоє, а я ще й постійно відходив, щоб дати інтерв’ю.
І коли ви зрозуміли, що продукт вдалось зробити таким, як ви задумували?
Досі ще так не вважаю. Здається, це шлях довжиною в життя. І навіть більше, якщо після смерті хтось буде продовжувати мою справу.
А як це все переросло в франшизу?
Я її ніколи не хотів, але запитів було дуже багато. Настільки, що я про це замислився, і зрозумів, що готовий спробувати. Франшизою це важко назвати, це скоріше бренд. В класичному розумінні не дотягуємо до франшизи. Спершу ми відкрили декілька кав’ярень, пізніше відкрилась піцерія в Дніпрі, слідом у Маріуполі. Потім в Дніпрі хлопці почали працювати самостійно, запустили пивоварню First Wave.
Перші франшизи вже давно закрилися. Тому що ми зростаємо як бізнес, зростаємо якісно. Я навчаюсь, і, отримуючи новий досвід, приймаю нові рішення, а це впливає на проєкт. Ми ж навіть логотип змінили: раніше це був козак, але я зрозумів, що він більше не про нас, ми інакші, і це нормально.
Чи були якісь принципи, від яких довелось відмовитись, щоб йти далі?
Ні, всі принципи, які були від початку — залишаються.
Перший принцип: нам ніхто нічого не винен. Щось хочемо — робимо це самі.
Другий принцип: ми стараємось працювати максимально чесно і законно, наскільки це дозволяє економічна і податкова бази країни.
Третій принцип: заробив — допоможи.
Це три базові принципи, які завжди були зі мною, а тепер вони також прописані в договорах. Якщо людина розділяє їх — ми на одній хвилі.
Ще один принцип, який я зрозумів з часом: ми, ветерани, різні. І це класно.
Як карантин і всі ці обмеження вплинули на ваш бізнес?
В мене за цей локдаун — мінус два з половиною мільйони. Це ті гроші, які я мав запозичити, щоб залишитися в роботі. Я прорахував всі можливі варіанти — закриття, переїзд, закриття одного з залів. Зрозумів, що з точки зору бізнесу найбільш правильно буде позичити гроші на всі наявні проблеми. Взяв три позики, тепер поступово повертаю.
Це дуже складно, але ми не звільнили за весь карантин жодного працівника.
Час був не дуже сприятливим, але ви в цей час ще допомагали іншим…
Ну і що? Це третій принцип, пам’ятаєш? Я не люблю, коли хтось намагається це показати, як щось визначне й суттєве: «Ого, вони допомагають!». Та якраз не допомагати — це було б дивно і неправильно. А допомагати — це для мене і для кожного з моєї команди цілком природно. Ми намагаємось зайвий раз не афішувати те, що ми робимо.
Це не просто робота. Це дуже особиста історія.
Нагадуємо, раніше ми також публікували матеріал з порадами соціальних підприємців.
