Історія бренду рюкзаків Horondi бере початок з вулиці. Більше десяти років тому його засновник втік із Мукачева до Львова, переховуючись від банди, частиною якої був і сам. Певний час він не мав домівки, поки не потрапив до «Емаус-Оселі» — осередку, що надає підтримку людям, які опинилися в схожій ситуації. Тут у 25-річному віці він і пошив свої перші рюкзаки, які тепер замовляють клієнти з усієї України, а також Польщі, Чехії, Німеччини, Канади та США.
Для спецпроєкту «Персона» поговорили з Сашком Горонді про соціальні проєкти, які він підтримує, виклики, з якими зіштовхується, а також про те, чи хотів би він заробляти великі гроші, і як це — пошити рюкзак для фіналістки «Євробачення».
Бренду Horondi вже 5 років. Як за цей час змінився проєкт (і ти особисто)?
Пройшло вже 5 років від заснування проєкту, і за цей час людина сильно змінюється, особливо, якщо вона працює над своїм брендом. А це автоматично впливає на тебе — хочеш цього чи ні.
З’явилося більше відповідальності. Мені зараз важко перенестися в той вік, коли я був взагалі дитиною. Те, що тоді здавалося нереальним, тепер досяжне.
Всі ваші товари ручної роботи. Скільки людей працює над їхнім створенням? Чи не планували перейти на масове виробництво?
Кількість людей постійно змінювалась — від однієї до шести, і потім знову до однієї. У мене були моменти, коли все буквально валилось з рук. Раніше я себе оцінював (чи думав, що мене будуть оцінювати) за кількістю працівників, яких я найняв, і намагався цю кількість збільшувати. Потім зрозумів, що більшість українських брендів так не розвиваються, бо це дорого і не вигідно. З досвіду скажу, що краще мати свою маленьку команду, постійну і автономну, а далі вже співпрацювати з майстернями, додавати деталі.
Звісно, в мене була ідея перейти на масове виробництво. Вона дуже спокуслива, бо можна звернутися до великої швейної майстерні, взяти кредит і засипати своїми рюкзаками цілу країну. Але в мене в житті ніколи не було завдання заробляти великі гроші. Можливо, через те, що я виріс у бідній сім’ї.
Якби я прагнув прибутку, то Horondi, можливо, і не існувало б: я шукав би роботу, де більше платять. Рюкзаки — це арт-терапія, особливо на початку, і перші три роки я не заробляв взагалі.
Під час локдауну багато людей та бізнесів опинилися в скрутній ситуації, і ваш проєкт у тому числі. Попри це ви запропонували важливу ініціативу — весь дохід від своїх рюкзаків спрямовували «Емаус-Оселі». Ви робили це виключно заради ідеї?
Розумію, що на цьому можна було б піаритися, але в мене з таким проблема. Наша менеджерка взагалі їм віддала половину своєї заробітної плати, але про це ми ніде не написали, звісно ж. Я розумію, скільки витрат в «Емаус-Оселі», тому наша підтримка — це просто крапля в морі. А благодійність — не інструмент для піару.
В одному з інтерв’ю кілька років тому ти зізнався, що сам би хотів відкрити щось на кшталт «Емаус-Оселі». Чи досі не покидаєш цієї думки?
Поки відкинув цю ідею. Можливо, ще десь рік тому я був більш наївний, але зараз дивлюсь на ситуацію реалістичніше. Це дуже важко. Треба відмовитися від свого життя, як це зробила засновниця проєкту Олеся Саноцька. Вона врятувала дуже багато людей. Все буде залежати від того, чи готовий я буду піти за покликом та присвятити своє життя іншим.
Чи підтримуєш ти ще якісь освітні та соціальні ініціативи в Україні?
В якийсь момент я брався за різні проєкти, наприклад, щодо захисту прав тварин і т.п. Хотів світ врятувати. Але потім мені дали пораду сфокусуватися на чомусь одному і займатися тільки Horondi. Я так і зробив. Наразі намагаюсь продовжувати в тому ж дусі і навіть фізично не маю часу, щоб займатися чимось іншим. Наприклад, навідуватись в «Емаус-Оселю» і допомагати їм.
Мені дуже близька журналістика, і я хочу, щоб в Україні була якісна преса. Тому я стараюся долучатися й фінансово в тому числі. От, наприклад, до проєкту «Ukraїner».
У нас звикли до безкоштовного доступу — дивитися фільми та слухати музику можна, не сплачуючи за це. Люди не замислюються, звідки медіа беруть гроші, але ж їхня роль дуже важлива. ЗМІ виховують свідомість українців — подача впливає на сприйняття інформації. Це можна побачити на прикладі тієї ж вакцинації. Насправді, я підтримую три інформаційні проєкти, виділяю незначні кошти — але якщо таких крапельок буде багато, то ЗМІ матимуть підтримку і розумітимуть, що вони роблять класний контент, і це комусь потрібно.
Донатити я навчився в Америці, де волонтерити чи фінансувати ті чи інші проєкти — поширена практика. Натомість для нас це часто нонсенс — робити внески на медійну структуру, громадську організацію… Коли говориш, що так робиш, тебе одразу запитують, навіщо це, або просто захоплюються вчинком.
Я на собі відчув, як кошти впливають на людину. Коли заробляв стільки, що вистачало лише на продукти, то не уявляв, як можу допомогти іншим. П’ять років тому я і 100 гривень ніколи б не віддав якійсь організації. Думаю, що в людини має бути певний надлишок: коли певна сума коштів особисто для тебе вже не є великою, ти з нею легко розстаєшся. Я донейчу рівно стільки, щоб це мене фінансово не зачіпало.
Ваші роботи користуються попитом не лише в Україні, але й за кордоном. З яких країн ви отримуєте замовлення?
Це було феєрично на перших порах, коли були закордонні замовлення. Тоді я просто стрибав від радості. Зараз, якщо хтось замовляє, то вже нема такого вибуху, ставлюся спокійніше. З часом до цього починаєш звикати або, можливо, просто зростає твоя самооцінка. Це однозначно приємно, коли людина, живучи в Німеччині чи в Канаді, замовляє в тебе рюкзак з України. Вона може там купити що завгодно, і точно не гіршої якості, але обирає тебе. Приємно, коли замовляє українець чи українка, але ще більша цінність, коли це робить канадійка, яка взагалі не має стосунку до нашої країни, або коли людина не знає історії бренду. Клієнти бувають із різних країн: Польща, Чехія, Німеччина, США, Канада. Але це невелика кількість замовлень — 5-7 на місяць.
З якими викликами зіштовхуєтеся в процесі роботи? Які проблеми виникають у молодих підприємців?
Раз на тиждень в мене з’являється думка все кинути і піти на 8-годинний робочий день. Деколи я б хотів закінчувати зміну і не думати, звідки беруться замовлення, чому піднімаються ціни. У нас зараз двоє працівників хворіють, тож доводиться працювати самостійно два тижні поспіль. Паралельно треба платити лікарняні й нашити рюкзаків, щоб мати зарплату для себе і колег.
«Фішкою» рюкзаків є клаптик барвистої тканини (гобелен), який лишається майже на кожному його виробі. Що це означає?
Це вийшло випадково, коли я лише починав шити рюкзаки і використовував для цього вживаний одяг. Тоді якось помітив, що люди більше купували кольорові вироби. Тож я знайшов в одному магазині у Львові орнамент, пошив із нього рюкзаки й отримав багато позитивних фідбеків. Такий стиль відрізнявся від інших, хоча тоді в мене ще не було чіткої стратегії розвитку бренду. Зараз я розумію, що хотів би робити більш однотонні вироби теж, але вони не такі успішні.
В орнаменті є багато мінусів, бо я залежний від людей, які привозять його в Україну. Він не завжди буває хорошої якості. За останній час багато орнаменту зникло з полиць магазинів.
У мене є кілька варіантів: наприклад, їхати і шукати матеріал по всьому світу, або почати нарешті ткати самому в Карпатах, що насправді я сильно хочу робити.
Але в такому разі товар буде значно дорожче коштувати. На жаль, в Україні немає станка, який ткав би гобелен, який я купую. Проблема в тому числі у тому, що держава не зацікавлена підтримувати легку промисловість. Натомість в Італії, Франції або Туреччині держава виділяє величезні гроші на подібні речі, бо на цьому можна заробляти не менше, ніж, скажімо, на виробництві машин.
Нещодавно ви представили першу колаборацію свого проєкту з Ukraїner — чохли для ноутбуків. 30% від їхньої вартості піде на розвиток волонтерської справи. Розкажи про це більше.
На цьому ми заробляємо не так багато, але така діяльність приносить користь завдяки класній медійній підтримці. Я вже не пам’ятаю, хто кому запропонував співпрацю, здається, Богдан Логвиненко звернувся до мене з ідеєю. Це було ще два роки тому. Насправді, ця колаборація була однією з моїх мрій, і я радий, що вона стає реальністю.
Ваша продукція сьогодні користується популярністю: рюкзак Horondi замовляла навіть солістка гурту Go-A Катерина Павленко перед поїздкою на «Євробачення»…
Ми були дуже здивовані, коли отримали повідомлення від співачки. Спочатку навіть думали, що це фейкова сторінка, але пошили рюкзак з великою радістю і потім запропонували, щоб вона нам не платила. Тим не менш, Катерина захотіла підтримати малий бізнес і заплатити повну вартість виробу. Після її виступу ми чекали до останнього, чи можна буде про це писати. Десь тиждень вагалися, чи варто розповідати, що Катерина була з нашим рюкзаком, не хотіли на цьому піаритись, переживали, як співачка на це відреагує. Тому спершу написали їй, запитали дозволу, а потім зробили пост.
Минулого року ти отримав нагороду від Kyiv Post як молодий лідер, що зробив внесок у розвиток України та досяг видатних результатів до 30 років. Як ти ставишся до подібних відзнак?
Для мене це було дуже важливо. Я ніколи не отримував подібних нагород. Ще зі школи мені говорили: «Ти двієчник, будеш підмітати вулиці». Я чув таке до 20-ти років, а чуючи таке постійно, людина починає в це вірити. У мене не було середньої освіти. В такій ситуації просто опускаєш руки і йдеш на роботу, яка тобі не подобається. На жаль, людина не завжди хоче себе досліджувати і знайти те заняття, яке буде подобатися.
Коли я отримував цю нагороду, згадав тих, від кого чув, що все буде погано. Через подібні коментарі людина перестає в себе вірити і не хоче розвивати талант. Наприклад, інколи їдеш в таксі і бачиш людину, яке веде машину. Вона обурена на весь світ тільки через те, що не на своєму місці, й звинувачує в цьому всіх навколо. А інколи можеш зайти в магазин, де буде касирка, яка світиться від щастя, бажає гарного дня і може щось запитати, поговорити. І ти розумієш, що людина отримує насолоду від своєї роботи.
Як ти реагуєш на критику своїх робіт?
Люблю її. Особливо, коли говорять в обличчя, а не за спиною. Я хочу чути критику щодо своїх рюкзаків, аби працювати на кращий результат. Завжди говорю з клієнтами, якщо щось не працює, як треба, робимо наново.
Яким бачиш майбутнє проєкту? Що хотілося б змінити, покращити?
Я дійшов до тієї точки, про яку мріяв. Розумію, що тепер треба масштабувати свої прагнення. Моментами я не хочу займатися тим, що роблю, хочу більше свободи в іншій роботі. Але десь бачу і продовження історії Horondi: розвиватися, бути представленими в магазинах, починати шити якісь інші штуки (наприклад, одяг). Можна було б піти повністю в громадську сферу, але з часом — зараз в мене багато складностей із самим собою.
Чим більше ти починаєш щось досліджувати, тим більше розумієш, що насправді нічого не розумієш в цьому житті. Це як піраміда Маслоу — якщо потреба у їжі не закрита, думаєш тільки про неї, але коли базові потреби закриті, починається період розуміння і роботи вже над іншими, більш комплекнсими питаннями.
Ще рік тому я чітко знав, що хочу робити: думав, до 33 років буду займатися Horondi, а далі, наприклад, комусь передам справу, а сам піду в громадську сферу. Проте я усвідомлюю, що до того часу маю стати більш незалежним фінансово. Зараз же мені хочеться переключити фокус і більше подорожувати, бо час іде, і далі я вже не зможу приділяти цьому все життя.
