Історія про, здається, нездійсненні мрії, які приводять до кардинальних змін.
Чи чули ви про село Пархомівка, яке розташоване за 100 км від Харкова? А про те, що у місцевому музеї зберігаються роботи світових художників — Пікассо, Малевича чи Кандинського?
Якщо так, вірогідно, ви почули про це місце протягом останнього року. Річ у тім, що з квітня 2021-го року Микола Давидюк та його команда активно промотують музей в Україні.
Навіщо це Миколі? Як саме оновлюється музей? Та чому «Пархомівка» — це не тільки про мистецтво, але й про розвиток цілого регіону? Читайте в інтерв’ю нижче.
Про романтиків
Почнемо з самого музею. Як би ви самі визначили його цінність?
Це історія про те, як в маленькому, практично зникомому, українському селі зберігаються картини світового значення. Йдеться про роботи Кандинського, Малевича, Дюрера, Шишкіна, Айвазовського чи Пікассо.
Я б сказав, що це найдоступніший Пікассо у світі. За 20 гривень у жодному музеї світу його побачити не вдасться.
З іншого боку, це показова історія про вчителя — Афанасія Луньова, котрий зміг зробити неймовірне й зібрав усі ці картини. Було б в Україні більше подібних людей, ми б уже жили інакше.
Як йому це вдалося?
Луньов хотів навчити своїх учнів естетики, тому запропонував їм створити музей. Діти почали писати листи художникам, їхнім друзям, галереям та музеям у Радянському Союзі та Європі з проханням подарувати бодай щось. І вони, уявіть собі, дійсно подарували.
У музею були свій «бухгалтер», «директор», «адміністратор». Але ці посади обіймали діти. З часом вони виросли, вивчилися та дійсно очолили музей. Це історія про сміливий романтизм, який дає результат.
Як ви дізналися про музей?
Стаття на «Українській Правді» стала для мене своєрідним тригером. Це показова ситуація про відповідальну журналістику, коли тексти улюблених медіа впливають на такому рівні, що люди йдуть щось змінювати у своїй країні.
Я поїхав до села. На власні очі побачив, у якому пригніченому стані воно перебуває. В музеї та його колекції я побачив потенціал для розвитку регіону. Разом з командою ми взялися за його популяризацію.
Нашою метою було інвестувати у проєкт так, аби він став показовим кейсом для інших громад, навчив підтримувати свої цінності. «Пархомівка» демонструє, як віртуальні активи на кшталт культури можуть стати стимулом до змін на рівні цілих територій. Якщо нам вдасться шляхом осучаснення музею перезапустити забуте село, це стане шансом для перезапуску інших депресивних сіл. Архітектор Слава Балбек так сказав про цю історію: «Якщо розвивати подібні точки, з часом вони об’єднаються і зроблять успішною всю країну».
Як саме ви популяризуєте музей? Що вже вдалося змінити?
Ми почали з айдентики. Моушн-графіку для проєкту розробив один з найкрутіших ілюстраторів у світі — Сергій Майдуков, що працює з New York Times Washington Post. Далі розробили сайт та Instagram. Для цього вперше для музею провели професійну фотосесію картин. Запустили мерч — футболки та шопери з копіями картин. Для популяризації залучили лідерів думок. Також зробили рекламу музею у містах, з яких до нього їхати не більш ніж 5 годин. Це — Київ, Полтава, Харків, Суми, Черкаси, Запоріжжя, Нікополь, Дніпро та ін. Далі приєдналася преса, яка допомогла з промоцією на широку аудиторію.
Також у музеї працюють аудіогіди двома мовами. Аліна Паш озвучила тексти англійською, Сергій Жадан — українською. Реакція була неймовірною.
Ми від самого початку сказали, що нам треба найкрутіша співачка та найкрутіший письменник. Хоча пропонували популярних брендвойсів (людина, що є фірмовим голосом компанії — ред.) з радіо та телебачення.
Зараз ми збираємо до музею сучасну експозицію. Вже маємо картини Марчука, Чічкана, Криволапа. Останній «задонейтив» музеєві п’ять своїх творів. Я особисто подарував «Пархомівці» картину Марії Приймаченко. Сумарно експозиція буде коштувати мільйони два гривень, не менше. Я хочу, аби історія Луньова відродилася у наш час.
Чи дала ваша кампанія результат?
Так, щомісяця кількість відвідувачів музею зростає на 50%. Приїжджають українські журналісти, іноземних також вистачає. Майже усі телевізійні канали показали сюжети про «Пархомівку». Цього літа близько десяти мільйонів людей дізналися про музей.
До речі, про іноземців. Читала у регіональних ЗМІ, що музей невідомий в Україні, але відомий за її межами. Мені це твердження видається як мінімум дивним.
Чесно, ніколи не заміряв, наскільки «Пархомівка» відома за кордоном. Думаю, твердження не відповідає дійсності. Існує кліше, що українці свого не цінують, поки іноземці про це не заговорять. На мою думку, в Україні про музей знають більше, ніж за кордоном.
Чи цікава ця історія світові? Може бути. Це щось ексклюзивне. Але, щоб визнання сталося, потрібно попрацювати.
Про людей, що готові підтримувати історію
Як щодо інфраструктури? Осучаснити музей — одна справа, а доїхати до нього — це вже виклик.
Нещодавно розпочався ремонт дороги до села у межах програми «Велике будівництво». Ми звернулися до представників Офісу Президента, і вони запустили процес. Дорога будується коштом платників податків. Самі ми б таку роботу не потягнули.
Ця дорога важлива не тільки для музею, але й для села в цілому. Вона переважно проходить територією населеного пункту. Проте не всі жителі раді таким змінам. Комусь добре жити у стабільно поганому стані, коли нічого не відбувається. Місцеві досі не можуть усвідомити, з якою цінністю мешкають поруч.
Вони моляться на цукровий завод, мовляв, він супер дорогий. Хоча він у десятки разів дешевший, аніж будь-яка картина Малевича.
Чи залучаєте якісь інвестиції?
Від самого початку ми працювали самостійно. Усі люди, що були залучені до осучаснення «Пархомівки», робили це безкоштовно. А це близько 300 осіб. Креативна агенція, що створила айдентику, лідери думок на кшталт Севгіль Мусаєвої та Святослава Вакарчука, Аліна Паш, Сергій Жадан та Слава Балбек брали участь ідейно, а не за винагороду. Всі усвідомлюють важливість історії для країни. Хоча під час пошуку селебритіс траплялися й такі, котрі погоджувалися на співпрацю тільки за гроші.
AJAX звернувся з пропозицією безкоштовно встановити систему охорони музею. Зараз компанія самостійно її оплачує та стежить за тим, аби все працювало. ТЦ Gulliver на своїх екранах запускав рекламу музею, не вимагаючи грошей. Це відбувалося кожні 10 хвилин протягом тижня. Тільки уявіть, скільки це коштує. Бізнесмени у багатьох українських містах безкоштовно давали нам зупинки громадського транспорту для зовнішньої промоції «Пархомівки». «Епіцентр» також надав 500 тисяч гривень на матеріали для відновлення музею.
Зараз тривають переговори з одним світовим брендом про установку безконтактної системи оплати. Теж — безкоштовно.
У нас було безліч пропозицій «закрити» усі фінансові питання, але за умови активного піару якогось одного прізвища. Ми відмовили всім. Це історія про село, яке об’єднує людей навколо музею. Немає однієї постаті, яка б самостійно змінювала регіон.
Чому раніше на музей не звертали уваги?
Леонід Кучма колись сказав: «Є проєкт. Якщо на нього є людина, він розвивається». Музей не вирваний з контексту країни. Раніше ніхто не задумувався, що культура може бути віртуальним активом. Нарешті це сталося. Одеса, Львів, Київ починають «прокачувати» арт-спільноти. З’явилося розуміння, що мистецтво важливе.
Але, на мою думку, у «Пархомівки» це почалося ще з Луньова. Зараз лише відбувається ренесанс.
Про плани на майбутнє
Чи залишилися у музею проблеми? Що ще хочеться змінити?
По-перше, ми прагнемо зробити редизайн всього музею. Для цього нам були потрібні інвестиції «Епіцентру» та проєкт від архітектурної студії Слави Балбека balbek bureau. У найближчих планах — зробити залу для сучасної експозиції, вхід до музею, магазин та гардероб. Але для повноцінної реалізації проєкту потрібна допомога інвесторів та держави.
Річ у тім, що ми поставили за мету робити глобальні речі на локальному рівні. Нам не потрібно абияк. Нам потрібно на найвищому рівні. Якщо дизайн — то одна з найвідоміших студій в Україні. Якщо товари — то одна з найбільших мереж маркетів. Тоді у майбутньому більше компаній будуть готові до співпраці.
По-друге, «Пархомівці» потрібен ремонт. Є аварійні зони, де «горить» капітальне втручання. Цього року ми почали робити те, що можемо. Але вже є плани на наступний рік.
По-третє, ми хочемо інвестувати в персонал. Колектив музею неймовірно крутий, усі горять своїм дітищем. Взяти тільки директорку «Пархомівки», яка була однією з тих дітей, хто управляв музеєм за часи Луньова і живе ним з того часу.
Але хочеться додати співробітникам світових знань. Тому зараз шукаємо партнерів, які б влаштували їм тур закордонними музеями. Колективи Лувру, Прадо, Уффіці могли б поділитися досвідом з колективом «Пархомівки». Тоді їм би додалося драйву та масштабного мислення.
Звісно, є плани на розвиток бізнесу в регіоні. Мріємо про кафе та готелі. Вже зараз до нас звертаються представники модної індустрії з пропозиціями використовувати символіку «Пархомівки» для створення речей. Але хочеться, аби бізнес розвивався й на місці.
Ми прагнемо показати, що світ змінюється. На мистецтво потрібно дивитися сучасно.
Тобто осучаснення — єдиний шанс зацікавити людей культурою?
Аудиторія реагує, коли щось відбувається. Ми не оновили музей. Ми просто сказали, що там є Пікассо та Малевич, і закликали людей поїхати. Такі речі пробуджують інтерес.
Однією з наших задач було робити все швидко. Якби процес затягнувся, інтерес до змін у «Пархомівці» втратився б.
