Військовий психолог Андрій Козінчук сам був на фронті та щорічно туди навідується, тому як ніхто знає, наскільки важлива місія у людей його професії. Проте у психологічній підтримці військових є безліч нюансів, а фахівців подібного фаху в Україні вкрай мало. Чому так склалося та що взагалі варто знати про роботу з тими, хто пройшов війну, — у матеріалі.
Як давно ви працюєте військовим психологом і як взагалі обрали цей шлях?
Мало не все своє життя — з 2007 року до цього дня. У 8 класі я пішов до Київського військового ліцею, а через чотири роки зрозумів, що у мене немає варіанту — я хочу бути військовим. З огляду на те, що фізіологічні дані у мене не спецназівські, я трохи лінивий і до жаху креативний, а фінансові можливості у сім’ї були обмежені, вибирати довелося між психологією та політологією. Але ви можете собі уявити діяльність військового політолога? Навіть вони не можуть. Тому я пішов на психолога.
Спочатку я не розумів, що там роблю, а потім отримав відзнаку за захист диплому. Тоді мене відправили служити в розвідці — я дуже пишався та сподівався, що стану кимось на кшталт помічника аташе, проте всі п’ять років мені не давали рости. Не покидало відчуття, що я гідний чогось більшого, тому я пішов у фармбізнес. Проте швидко зрозумів, що не можу без місії. А потім стався Майдан, після якого я пішов воювати. Мене не хотіли брати, я приходив під військкомат і кричав, намагався потрапити на війну. Мені це вдалося — 15 місяців був у зоні бойових дій. Після цього я не припиняв надавати психологічну підтримку військовим і їхнім сім’ям, але скоротив кількість клієнтів, тому що почав сильно вигоряти.
Що таке взагалі «військовий психолог», чим він відрізняється від звичайного?
Це той же самий психолог, який живе у військовому середовищі та має відповідну освіту. Він знає, що таке дисципліна, тактика, стрільба, ієрархія тощо. Проте найзначніша різниця не в цьому. Для звичайного, назвемо його «гражданського» психолога клієнт і його психіка — найбільша цінність. Якщо, наприклад, він вирішує кинути роботу або дівчину, то спеціаліст цілком буде на його боці, тому що йому стане від цього краще. У військового психолога найвища цінність — це виконання завдань.
Однак це не означає, що такий спеціаліст гнобить або знищує людей заради переможеньки. Я ніколи не впливав на солдатів так, щоб вони потім йшли на мінне поле. Але висмикував їх із зони комфорту та робив активнішими. До того ж у мене була задача на перевірку сумісності. Уявімо один пост, на якому понад добу будуть чергувати двоє людей. Якщо вони одне одного не переносять і, крім того, мають зброю — це погано та неефективно. Або навпаки, якщо це два кращих друга, то вони скоріше будуть розважатися, ніж виконувати роботу.
Якщо говорити про післявоєнний період, то тут відчутна різниця в залученості. Цивільний психолог стежить за своїми межами та за робочими годинами консультацій. А у мене бувало, що дзвонили о першій ночі із запитом «зняли хлопця з петлі, не знаємо, що робити далі» — я збирався і їхав працювати. Тут немає кабінету та помічниці, яка формує твій графік. При цьому з військовими мені особисто працювати простіше, тому що я зсередини знаю цю кухню. Коли я став працювати з іншими людьми, до мене прийшла жінка та стала розповідати, що у неї високий рівень тривожності, тому що їй здається, що чоловік її не любить і став дарувати квіти не так часто. А до цього у мене була вдова, яка не могла добитися того, щоб їй показали тіло, і сильно страждала. Я ледве стримав свої емоції, видихнув і подумав «але він живий». Згодом я пройшов цей етап, тому зараз відмінно працюю з будь-якими проблемами.
Що складніше, а що простіше — військовий або цивільний психолог?
Тут немає складніше або простіше. Є, наприклад, психологи, яким взагалі краще до живих людей не підходити. Але попри це вони чудові дослідники, а нам такі необхідні. Якби мене запитали, що важче — бути військовим психологом або робити дослідження, — я б сказав: «Я назад на війну, тільки не саджайте мене за ці папірці». А хтось інший скаже навпаки: «Дослідження — це легко і зрозуміло, тут є таблиці та формули». Тому важливо усвідомлювати, що твоє. Є ось багато людей, які постійно шукають роботу. Проте не треба шукати роботу, треба шукати себе. Тому що робота — з’явиться та пропаде, а ідентичність є назавжди.
Не треба шукати роботу, треба шукати себе. Тому що робота — з’явиться та пропаде, а ідентичність є назавжди.
Тобто військові психологи, які не проходили війну, теж такими вважаються?
Звичайно, вони володіють теоретичними знаннями, можуть впливати на певні процеси. Я взагалі проти того, щоб всі військові психологи служили, бо це без наслідків не проходить. Мене теж «смикало» і я рік виходив з цього стану. Однак отримав свою суперсилу. Коли ти консультуєш, то на початку відбувається ідентифікація. Потрібно показати, хто ти та з якими намірами займаєш місце психотерапевта. У більшості ця ідентифікація триває від 20 хвилин до декількох сеансів, а у мене займає буквально п’ять хвилин. Ідентифікація дає дуже багато, проте багато психологів нею не користуються, втрачають через це зв’язок з клієнтом і можуть так і не дійти до головної історії. А головна історія більшості — це не війна (вона тільки її розкриває). Ми всі травмовані й для цього не потрібно йти на фронт.
Можна поділити роботу військового психолога на якісь етапи?
Так, на три. Перший — підготовка, психоедукація. Це навчальні заклади та казарми, де ти працюєш з людьми, які сміливо кричать «Слава Україні, йдемо в бій», та пояснюєш їм, як реагує психіка на психотравмувальні умови. Щоб отримати травму, необов’язково горіти в танку або залишитися єдиним, хто вижив з усього взводу — достатньо елементарної відсутності інформації про те, що відбувається навколо, скільки є боєкомплектів або їжі, коли тебе заберуть. По суті є теоретична частина, щоб все це проговорити, та практична, щоб навчити діяти самостійно.
Другий — супровід. Коли ти їдеш на фронт разом із солдатами. Спостерігаєш, воюєш, перевіряєш сумісність і прогнозуєш втрати. Важливо бачити людину, яка несе на собі багато відповідальності, але вже зломлена всередині. Вона може потягнути за собою ще десяток підлеглих. Завдання військового психолога — витягти її з цього стану.
Важливо бачити людину, яка несе на собі багато відповідальності, але вже зломлена всередині.
Третій — повернення та адаптація до нових умов. Спочатку розкажу, як це повинно відбуватися в ідеалі. Після служби солдати проходять тестування та діагностику, щоб визначити їхній стан. Вся ця інформація йде в Мінвет (Міністерство у справах ветеранів), де відповідальні люди роблять прогноз і обирають: госпіталь, санаторій або «все добре, йди працюй».
Тепер про те, як це відбувається насправді. У нас пошуком психологів і підтримкою військових після повернення займаються нечисленні ветеранські спільноти. Запит величезний, а ось тих людей, які можуть його задовольнити, одиниці. До того ж система така, що зазвичай ветеран йде до когось за допомогою, а не йдуть до ветерана.
Чи всім ветеранам потрібна психологічна підтримка?
А чи всім іншим людям вона потрібна? Якщо ти не справляєшся сам, то й не треба все тягнути самому, але не обов’язково йти до психолога, якщо такий варіант не подобається. Варто звернутися до людини, яка почує твою проблему і не пляшку горілки буде діставати, а принаймні скаже «спасибі, що поділився, це важливо для мене» або «давай я тебе обійму».
Як довго може тривати адаптація ветеранів після війни?
Статистично — від пів року до двох років, але по суті триває все життя. Далі питання тригерів. Наприклад, коли у 2014 році почалася війна на Сході, це зачепило афганців. У них переважно вже було тихе спокійне життя, а в один момент їх знов почало «штормити».
Немає гарантії, що два роки минуло й все — ти адаптований. Проте знайти заздалегідь хорошого фахівця, навіть якщо ти до нього відразу не підеш, — хороша стратегія. Скажімо, якщо ви страхуєте себе повністю в якійсь крутій страховій компанії, ви ж не йдете спеціально ламати собі ноги. Але рівень тривожності з отриманням страхування падає, а рівень почуттів і безпеки зростає.
Адаптувавшись після війни, людина може бути ефективнішою та успішною, ніж вона була навіть у кращі часи.
Є три стану мозку: виживання, функціонування і розвиток. У першому випадку немає сорому, ти по суті тварина і робиш, що хочеш. І поки ти в режимі виживання, то не можеш розвиватися, тому що та частина мозку, яка за це відповідає, заблокована. Уявімо, що сидить в окопі солдат і вчить англійську — він читає, намагається, але нічого не йде. Тому що мозок обдурити не можна. Далі йде функціонування — коли ти вже відчуваєш безпеку, але все ще не повну владу над ситуацією. І тільки тоді, коли можеш умовно контролювати своє життя, ти переходиш на рівень розвитку. А у нас прийнято ветеранів, які тільки вони повернулися з фронту, відразу кидати в якесь навчання. Це неефективний різкий стрибок. Період адаптації може бути різним, довгим і специфічним — багато хто після війни спить у спальниках або зовсім не підпускає до себе рідних.
У мене, наприклад, як і у більшості ветеранів, було відчуття провини через те, що «кращі загинули на війні». Його необхідно компенсувати. Спочатку я намагався зробити це за допомогою алкоголю — не вийшло, тож пішов у старанну та надмірну роботу, але падала ефективність. В результаті мені порекомендували супервізора — військового психолога, який теж служив. І він зазначив, що будь-який мій відпочинок — це частина моєї роботи. Тому що без нього я буду погано працювати. Я не можу йти до клієнта або клієнтки в вигорілому стані.
Держава взагалі якось допомагає? Є програми для ветеранів?
Якби ти дала журналістський запит, тобі б прислали простирадла інформації з результатами та програмами. Тим часом психологічна реабілітація ветерана в нашій країні — це коли він їде в дірявий санаторій і їсть там макарони три рази на день. Там нанотехнології для ПТСР: масажі, хвойні ванни, мінеральні води та психолог на зарплатні. І це повна фігня.
У 2016 році я познайомився з ветераном, який стверджував — пацанам потрібно зібратися в готелі, випити гарненько, завести курортний роман і їх попускає. Тоді я цю теорію заперечував. А у 2017 році важка доля військового психолога відправила мене супроводжувати наших ветеранів у Швейцарію. Там нас прийняв ветеран Афганської війни, який зараз є власником в тому числі готельного комплексу, і з радістю погодився безоплатно розмістити у себе 10 ветеранів. Ця поїздка так позитивно вплинула на нас всіх — не було заборони на алкоголь, не було контролю, не було примусу. Тоді я зрозумів, що головне — повага. Не до того, що ми ветерани, а до того, що ми люди. А санаторій — це білі халати та місце, куди ти приїжджаєш і тобі заводять амбулаторну картку хворого. Це твій статус там.
Є різні ініціативи, де з ветеранів роблять бізнесменів або менеджерів, але до системи ми не прийшли. Міністерство створили, але не виділи бюджет на реалізацію проєктів, зараз гроші переважно йдуть на зарплати робітникам. Щодо військових психологів — тут теж сумно. Вони часто не розвиваються, але хоча б володіють емпатією та можуть слухати. У цьому теж є потреба, бо дружина, діти, друзі не завжди готові це робити. Тому ветеран йде і розповідає, але що робити далі з цією інформацією та як її перетворити в його ж суперсилу — незрозуміло. Людей треба навчати комунікувати: любити, лаятися, миритися, визнавати провину тощо. Тому що вони часто пам’ятають в першу чергу те, чому їх навчили на війні — «рівняйся, струнко, дозвольте звернутися».
Взагалі, якщо взяти математичні розрахунки, державі вигідно, щоб не було ветеранів з ПТСР або депресією. Тому що їй потрібно, щоб вони працювали та платили податки, в іншому випадку податки навпаки йдуть на їхню підтримку. Тому всі можливі програми та проєкти — це інвестиція в майбутнє.
Як війна вплинула на вашу роботу?
Я зрозумів, що я нічого не знаю. Військових психологів готує тільки один ВНЗ в країні — університет Тараса Шевченка, у якого є військовий інститут. На мій час за цією спеціальністю випускалося від 20 до 40 людей на рік на всю країну. Проте хороші військові психологи розуміють, що армія — жорсткий дауншифтинг, — і різними способами ухиляються від неї. Йдуть в бізнес, IT, в роботу з нерухомістю та використовують свої якості там. Залишається справді мало людей, які готові працювати за фахом. Коли почалася війна, на цю роль стали брати журналістів, істориків, вчителів — гуманітаріїв. Тому що «яка різниця, казку розповість і солдат піде в бій».
На війні я почав «рвати за всіх», але швидко зрозумів, що тільки 30% моїх знань і навичок ефективні, а решта 70% не приносять користі. Тому після повернення я шукав способи здобути знання, яких в Україні не було. У 2016 році Уляна Супрун, за що їй велика дяка, порекомендувала мене на програму для військових психологів в Америці й мене взяли. Після цього було багато тренінгів від закордонних фахівців, я продовжував зростати та рухатися цим шляхом.
Зараз я вибрав для себе стратегію — працювати з ветеранами, які чогось досягли, на кшталт депутатів, лідерів думок або власників бізнесу. Для того, щоб вони могли впливати на інших. Успішний ветеран, якщо з ним добре попрацювати, може взяти на себе ще 10 ветеранів як ментор. Виходить така піраміда, досвід множиться. Можна, звісно, взяти на себе бідового ветерана, витратити купу енергії, але глобально нічого не змінити. Проте це як ломом підмітати асфальт. Потрібно такі процеси оптимізувати.
Які ваші головні принципи в роботі з ветеранами?
По-перше, це чесність. Якщо я їм буду брехати, то моя репутація та їхня довіра до мене вже ніколи не повернуться. По-друге, прямота та відсутність жалості. Я не буду їх гнобити, але жаліти теж не стану. По-третє, як і з цивільними, якщо я бачу, що його історія — це моя історія, то я вже неефективний. Я буду розв’язувати через нього свої проблеми. Також моя фішка в тому, що я дозволяю клієнтам у нашій переписці в месенджері нити, хвалитися, ділитися, щось надсилати — дехто може мені, наприклад, написати о другій годині ночі або надіслати свій вірш.
Очевидно, тобі подобається те, чим ти займаєшся, бо ти дуже запально про це розповідаєш. Чому?
Це прикладна наука. Ось є психологія — вона ніби про все одночасно. А військова психологія — це про закритий колектив. Він в переважній більшості складається з чоловіків, які моторошно та харизматично агресивні або злі, а насправді ніжні та романтичні. Ми з клієнтами вчимося робити багато того, чого не вміємо або забули. Наприклад, любити або дозволяти собі любити, відчувати емпатію та співчувати. Це завжди гра в довгу й буває, що ти як спеціаліст не застаєш реальних змін.
Водночас роль військового психолога навіть на фронті у нас недооцінена. Часто вони йдуть в замполіти, малюють стінгазети, водять машини, тому що командування ще не знає, як цим інструментом користуватися. А люди бояться того, чого не розуміють.
Напевно, навіть самі військові психологи до мандрівки на фронт не усвідомлюють, наскільки серйозну професію обрали. Більшість думає, що буде читати думки та збирати навколо себе юрби дівчат. Спойлер — ні. Потім виникає відчуття «я можу все», але швидко приходить розчарування. Ти працюєш зі страхами інших, але у тебе є власні. І ти часто не можеш бути ефективним воїном. Крім того, що у тебе є автомат, гранати, пістолет та інше, ти ще й виконуєш службові обов’язки. Твої ролі психолога і вояки можуть перетнутися і щось зіпсувати. Тут важливо розуміти, що це ризики.
Ти себе ідентифікуєш більше як психолог або як воїн?
Хороше запитання, яке я сам собі ставив не раз. Теоретично — психолог, тому що я виконую алгоритмічні завдання, не розповідаю історії клієнтів нікому, практикую. Але почуття мої все одно ближче до вояк. Тому я якийсь гібрид. Раз на рік мені стабільно потрібно їздити в АТО, тому я напрошуюся в якусь бригаду на тиждень. Завдяки таким подорожам починаєш більше цінувати життя — відірватися від звичного і безпечного перебігу подій, подихати цим повітрям, подивитися вдалину та усвідомити, що десь там сіра зона вже закінчується. Коли мене бісить щось в Києві, я їду в АТО, приїжджаю назад і розумію, що я все люблю, мені все подобається і влаштовує. Вже там відбувається трансформація. Коли ти перетинаєш кордон і приїжджаєш на пост або взводний пункт, тобі роблять огидну розчинну каву, яку підбадьорюють огромезною порцією згущеного молока. Гидота неймовірна, але там це так смачно.
Наскільки емоційно складно тобі все це витримувати?
А мені ніхто не каже тримати свої емоції при собі, тому я їх не приховую навіть під час консультацій і у багатьох прошу дозвіл на лайку. Клієнти мені щось розповідають, а я живо реагую, як людина, а не машина. При тому дотримуюся всіх принципів — конфіденційність, практичність, домашнє завдання, просто все це має іншу форму. Мені не потрібно, щоб людина академічною мовою зі мною розмовляла, фруструвала або пояснювала, як працюють її інгібітори. Мені потрібно чути від людей про їхні реальні почуття, часто переживати їх разом, а вже потім відвантажити ці дані. Якщо мені не вдається впоратися самостійно, то у мене є мій супервізор і відпочинок. Я намагаюся зловити емоції від життя і мати свої історії, тому що історіями клієнтів я поділитися не можу, хоч там і на цілий серіал від Нетфлікса вистачить.
