Історії жінок, які сформували спільноту з в’язання речей для воїнів, розповідає ініціаторка проєкту.
П’ять років тому киянка Ніна Дрозд виклала перше відео у YouTube блозі «Бабушка 2.0». У своїх роликах вона розповідала людям старшого віку, як стильно одягатися за невеликі гроші, правильно харчуватись, ділилась відкриттями з подорожей, робила інтерв’ю з цікавими людьми. Напередодні повномасштабного вторгнення відео Ніни про тибетську гімнастику переглянуло 1,5 мільйона людей. А на самому каналі було майже 72 тисячі підписників.
Проте після лютого 2022 року Ніна вирішила призупинити кар’єру блогерки. Зараз вона, як волонтерка громадської організації «Дарницька мотанка», плете маскувальні сітки. З жовтня Ніна організувала там додатковий проєкт – «Зігрій захисника». Її підтримали 200 дівчат (деяким вже за 70 років), які в’яжуть шкарпетки та пояси нашим воїнам.
Плани воєнного часу
2022 рік Ніна святкувала в компанії 50 жінок-випускниць онлайн проєкту «Кейф з Ніною Дрозд». Разом вони підготували святкову програму, співали, танцювали. Мріяли ще веселіше зустріти Масляну, а також зібрати 100 дівчат на велику вечірку та поїхати подорожувати Карпатами.
«Мені завжди хотілося надихнути людей віком 60+. Нагадати їм, що життя триває, що воно не може закінчитися, коли виросли діти. Люди мають знаходити інший сенс, радіти та рухатись далі. Саме цьому я присвячувала свій 10-денний марафон-проєкт та відео у YouTube», – розповідає Ніна.
Плани усіх змінились після 24 лютого. Ніна поїхала з Києва до Хмельницького, звідки родом. На другий день пішла плести маскувальні сітки, а пізніше перейшла у волонтерський центр, де зустрічали переселенців.
«Потім вирішила допомогти подругам вчити українську мову. Знайомі допомогли знайти в Хмельницькому вчительку, яка онлайн почала займатися з групою моїх дівчат, а я проводила для них розмовні клуби. І це стало поштовхом: нам треба щось робити! Потрібно жити в реаліях війни», – розповідає Ніна.
У травні вона з родиною повернулась до Києва. Першим ділом відшукала у своєму районі місце, де плелися сітки. Це була велика спільнота жінок Дарницького району, які об’єднались ще у березні. З часом люди поверталися на роботу, спільнота стала меншою. Врешті залишилося до 30 жінок, які віддавали плетінню весь вільний час.
«Одна з нас, Назаренко Юлія, взяла на себе реєстрацію громадської організації. Так виникла «Дарницька мотанка». Ми вирішили бути офіційною спільнотою, що допомагає нашим військовим та плете для них маскувальні сітки і кікімори», – розповідає Ніна.
За останні шість місяців у «Дарницькій мотанці» передали на фронт 144 «кікімори» (маскувальний костюм, на якому нашиті стрічки тканин та нитки, – прим.ред) та 135 сіток різного розміру. Волонтери враховують особливості місцевості та підбирають кольори тканин: якщо пісок – то сітка має бути коричнева з сірим, ліс – темно-зелена, з чорним і коричневим. Їм постійно потрібні матеріали: сітка-основа та тканина.
«Ми віримо, що одного дня Україна переможе і наші сітки перестануть бути потрібними. А поки у зараз у нас черга на два місяці вперед. Бо багато чого потрібно маскувати, а маскувальні сітки виготовляють тільки волонтери і тільки вручну».
Три клітчатих сумки ниток з Латвії
Волонтери, які через стан здоров’я не можуть приїхати на локацію, вдома нарізають тканину. У вересні Ніна порадила трьом жінкам в’язати шкарпетки для захисників. А зібравшись провідати внука у Латвії й сама вирішила згадати, як тримати спиці в руках. По дорозі до Риги зв’язала одну шкарпетку.
Поки жінка була за кордоном, 10 жовтня о 8 ранку стався масований ракетний обстріл України – росіяни запустили 89 ракет.
«Моїм хвилюванням не було меж. Чоловік, діти та друзі були в Україні під обстрілами. Я намагалася чимось зайняти руки, читаючи новини. Тому купила светр у секонд хенді й почала розпускати його на нитки. Але емоції дали про себе знати – ту річ я зіпсувала. Порізала светр на клаптики, тож довгих ниток з нього не вийшло», – згадує Ніна.
Щоб трохи відволіктись, поки онук у школі, Ніна почала шукати нитки для майбутніх шкарпеток. Декілька кілограмів купила власним коштом, а потім написала у Facebook-групі українців у Латвії питання, де можна недорого знайти пряжу, щоб виробляти речі для захисників.
Хтось порадив піти у центр для біженців, бо там бачили велику коробку з нитками. На наступний день Ніна попрямувала туди. Наступного разу волонтери з центру вже самі знайшли Ніну та запропонували ще нитки.
«Написала Марія з України, яка вже 40 років живе за 100 км від Риги. Каже: «Я просто зобов’язана побачити, яка там Ніна збирає нитки». Вони з подругою приїхали та привезли мені три пари в’язаних шкарпеток й нитки. А цим дівчатам по 70 років!».
Інша жінка передала нитки через водіїв, які везуть продукти в Ригу, бо сама живе на околиці Латвії. В посилці були записка і 50 євро: «Хай навіть на сантиметр допоможе рухатись до перемоги».
Коли через 10 днів Ніна зібралась додому, виявилось, що у неї назбиралося три великих сумки ниток. Довести їх в Україну пообіцяли волонтери, які переганяють машини. Але потрібно було доставити торби на визначений час у їх стартову локацію, що за 40 км від Риги. Зробити це допоміг чоловік з України, що зголосився через ту саму групу українців за кордоном.
«Врешті решт усе склалося – сумки привезли до України. Але мої три подруги не змогли би впоратись з таким об’ємом. Тому я на своїх сторінках в соціальних мережах почала шукати в’язальниць».
Так у «Дарницькій мотанці» з’явився проєкт «Зігрій захисника».
Двісті і одна в’язальниці
З жовтня у Ніни та її подруг почалась «шкарпеточна епопея». У першій партії вони зробили 42 пари шкарпеток. Віддали їх Тетяні, одній з учасниць спільноти. Її троє синів служать.
В’язати шкарпетки, пояси, мітенки та жилети захисникам з часом зголосилося близько 200 жінок. Декілька стали координаторками й об’єднали в’язальниць у своїх районах чи містах. Ніна зізнається, що не до кінця усвідомлює, як це все працює настільки злагоджено. Але готова годинами розповідати про кожну з жінок.
Переважно в проєкті «Зігрій захисника» жінки пенсійного віку, які не можуть допомогти армії грошима, але готові робити щось руками. Є в’язальниці з різних районів Києва та з Черкаської, Полтавської, Івано-Франківської, Хмельницької областей. Приєдналися до проєкту і в Латвії. Допомагають з Туреччини, Німеччини, Італії.
«У нас є Віра, її мамі десь 86 років, вона погано бачить, але не може залишатися осторонь. Спершу мама плете халявку – набирає висоту шкарпетки, а потім дочка вже вив’язує п’ятки та носочок. І мама весь час жартує, що Віра дуже повільно плете, не встигає за нею», – розповідає Ніна.
Нінина квартира заставлена коробками та пакетами. Кожній з в’язальниць вона готує окремий пакет. Пам’ятає, що, наприклад, Маша любить прикрашати шкарпетки квадратиками різних кольорів – їй потрібно відкласти різноколірні нитки.
У автобусах чи метро Ніну можна зустріти з великими торбами: вона щодня розвозить пакунки з пряжею дівчатам чи передає знайомим.
«У Василькові пані Наталя дуже швидко в’яже шкарпетки, а її племінниця Олена привозить мені вже готові. Жінка мені якось сказала: «Знаєш, у мене з’явився сенс жити далі. Я знаю, що мені треба вранці піднятися і відразу взятися за в’язання. Рада, що можу комусь допомогти», – розповідає Ніна.
Інша пані Марина до кожної шкарпетки або поясу робить маленьку іграшку у тон виробу. Якщо синьо-голуба шкарпетка, то до у пару йде котик такого ж кольору, маленький гномик або ще щось.
Кожна жінка в’яже на тиждень від однієї до чотирьох пар. Хтось вперше взяв шпиці в руки. Є такі, як Оля, які долучилися до ініціативи на самому початку. В неї на рахунку вже 51 пара. Хтось плете ще з 2014 і вже не рахує, скільки шкарпеток передають воїнам.
«У нас не спільнота в’язальниць, а велика родина. Ми щотижня збираємось у різних місцях. Неділями проходить збір найбільшої групи з мого району Бортничі. Мене це тішить, бо не треба далеко їхати з торбами ниток чи тепликів, – розповідає Ніна, – А бібліотеку на Дарницькій площі я називаю нашим штабом, бо там збираємось усі разом, приносимо шкарпетки, беремо нитки, обмінюємось варіантами плетіння і можемо залишити речі. Також там працюють досвічені в’язальниці, які допомагають розібратися новачкам».
Зі світу по нитці
Історія з нитками з Латвії не припинилася за тиждень – там теж утворилась ініціативна група жінок. Ніні постійно надсилають посилки з нитками і передають через перевізників. Допомагають і небайдужі люди з інших країн Європи.
«Завдяки сторінці в Instagram за кордоном бачать, як бабусі в’яжуть при свічках, які неймовірні шкарпетки вони роблять, аби тільки зігріти наших військових. Мені пишуть відгуки й слова підтримки німецькою, італійською, турецькою, – розповідає Ніна, – Дуже люблять короткі відео».
З Італії в ящику одна жінка надіслала разом з нитками картопляне пюре для хлопців на фронт. З Німеччини разом з пряжею надсилають цукерки та шоколад. З Туреччини пані переслала три пари шкарпеток і каву для дівчат з України, а з Іспанії – сім ліхтариків для в’язальниць. Таких прикладів багато.
Діляться нитками й українці. Якось дуже старенька бабуся років за 80 у автобусі поцікавилась у Ніни, що та везе в торбах. Почувши про ініціативу, загорілась допомогти й віддати свої старі запаси пряжі.
«Така маленька, з ціпком і несе цей кульочок з нитками. Каже: «Боже, оце ж миші, гади, добралися до нитки. Але ж я все там вибрала, дивіться, хоч трішечки ниточки буде». До сліз на очах. Старенькі теж хочуть допомагати», – розповідає Ніна.
Інша жінка подзвонила уточнити, куди надіслати коробку з нитками. Вона жила у районі ВДНГ, де якраз неподалік проїжджала Ніна.
«Приїхала, забрала, обійняла її, сіла в машину. Відкриваю коробку і бачу, що вона спакувала колір до кольору: разом червоненькі маленькі клубочки, окремо помаранчеві й так далі. Усе по кульках і з позначками де акрил, а де вовна. Скільки у це любові людина вклала! Інша людина з теплом сплете ті нитки, хтось – довезе і передасть шкарпетки хлопцям на фронт».
Що буде після
Чоловік Ніни попросив порахувати, скільки вони з жінками вже наплели речей. Вийшло, що на середину лютого передано на фронт понад 2500 пар шкарпеток, 480 поясів, 30 різних виробів (балаклав, рукавичок, мітенок).
«Ми будемо в’язати, поки у нас для цього буде нитка. Перемога прийде, війна закінчиться, але армія наша залишиться. Треба, щоб хлопці були одягнуті й зігріті. Зараз на частину донатів я купую фліс, а троє жінок пробують шити з нього шкарпетки. Можливо, будемо ще й цим займатись», – розповідає Ніна.
Та крім цього Ніна хоче більше розповідати про історії жінок, які долучились до проєкту «Зігрій захисника». Але поки майже усі соромляться говорити на камеру.
«Кожен раз дівчатам пояснюю, наскільки важливо розповідати про свою роботу. Іноземці та українці бачать мої дописи у соціальних мережах. Просте життя простих людей, які сьогодні роблять все, щоб швидше прийшла перемога. Все, що вони можуть. Так усі і надихаються, готові ще більше допомогти», – вважає Ніна.
