Інклюзивну кав’ярню «Старе місто» заснували дві мами дітей з синдромом Дауна. Їхні сини працюють у кав’ярні офіціантами та баристами. Хлопці своїм прикладом спростовують упередження, що люди з ментальними порушеннями не можуть працювати.
Кав’ярня біля історичного замку Любарта у Луцьку працює з 2020 року. З того часу про неї декілька разів розказували у ЗМІ, гіди водять до приміщення туристів, а люди з ментальними порушеннями звертаються по допомогу з працевлаштуванням. Попри пандемічну кризу, кав’ярня досі продовжує працювати. Ми поговорили з Оленою Мельник, активісткою та однією з мам, яка відкрила заклад. Обговорили мету створення кав’ярні, нюанси роботи хлопців та проблему працевлаштування людей з синдромом Дауна в Україні.
З чого все почалося
Я зі своєю подругою та колегою Ларисою Новосад виховуємо синів із синдромом Дауна — Андрія та Валентина. Ми з Ларисою багато років працюємо у громадській організації, яка займається цією проблематикою. Працюємо, аби у наших синів та інших дітей з інвалідністю була можливість розвиватися.
Поки хлопці росли, ми з Ларисою постійно думали про їхнє майбутнє. Мій син Андрій закінчив професійно-технічне училище за спеціальністю «фотограф», син Лариси Валентин — харчовий коледж. Але після училища Андрій не зміг влаштуватися у студії. Пробував працювати на заводі з виготовлення іграшок, але робота в оточенні інших людей його втомлювала.
Тому ми почали вивчати досвід іноземців, аби хлопці не сиділи вдома на мізерну пенсію. Історія більшості подібних дітей — домашня ізоляція — нас не влаштовувала. Організацією ми проводили багато тренінгів для батьків, дітей, роботодавців. Самі відвідали декілька хакатонів щодо соціального підприємництва. Після повернення з одного з таких хакатонів ми з Ларисою побачили у медіа, що зачиняється одна з луцьких кав’ярень. Ми оцінили приміщення та викупили обладнання, оскільки воно перебуває у приватній власності. Кав’ярня знаходиться у підвалі, проте вона затишна. Єдина проблема — місце не дуже людне, особливо у нетуристичний сезон.
Ми думали, чи відкривати кав’ярню від громадської організації, чи самостійно. Порадившись, вирішили перший час тягнути її силами двох сімей. Ми платимо оренду і мусимо віддавати податки. Тому маємо проблеми. Якби ми були підрозділом громадської організації, то мали б більшу підтримку місцевої влади й пільги. Зараз ми їх не маємо. Виживаємо власними силами, зокрема завдяки грантам.
Чим займаються хлопці
Наші хлопці працюють офіціантами та баристами, тобто обслуговують гостей та готують чай/каву. Зараз освоюють вміння розрахунку столиків. На нашому комп’ютері є програма Poster, яка дозволяє за картинками сформувати замовлення та видати чек. Після цього Андрій та Валентин прибирають зі столиків та наводять порядок. Вони чудово з цим справляються. Звісно, бувають випадки, коли хлопці потребують допомоги — наприклад, впорядкувати вітрину чи підмести. Але з цим можна впоратись.
Ми давно хотіли навчитися виїзного обслуговування. Завдяки польському консульству у Луцьку це вдалося. Одного разу влітку у кав’ярні побувала польська делегація. Вони замовили у нас вечерю. Нам було дуже приємно, що такі поважні люди про нас дізналися й захотіли підтримати.
Ця співпраця продовжилася. Коли польське консульство проводить у Луцьку заходи, на каву-брейк вони запрошують нас. Вже два рази ми їх обслуговували. Один раз це була виставка плакатів, присвячена ювілею з дня народження Лесі Українки та з дня смерті польської художниці. Друга — це презентація книги та вистава у театрі. Це неймовірний досвід. Ми з Ларисою переживали, як все влаштувати. На заходах було близько ста людей. У хлопцях ми були впевнені, лишень боялися, як все встигнути. Але ми задоволені, і це навзаєм. Це дуже приємно.
Місія кав’ярні
Кав’ярня — це втілення інклюзії у природному середовищі. До приміщення приходять різні люди, відбувається «включення» у проблему. Хоч-не-хоч, а відвідувачі бачать наших хлопців, знайомляться з ними. На щастя, жодного разу не було випадку, що хтось з відвідувачів вийшов з кав’ярні через обслуговування людьми з синдромом Дауна. Навпаки, всі заходять із цікавістю. Навіть якщо гість перший раз бачить людей з інтелектуальними порушеннями, спочатку поводить себе з обережністю. Але під кінець вже зав’язує розмову, а хлопці радо роблять з ним селфі.
Найголовніше — відвідувачі отримують інформацію про кав’ярню, бачать, хто і як там працює. Вони розширюють свої знання про людей з синдромом Дауна, що вони можуть бути з іншими на рівних. Це найголовніше.
До кав’ярні також приїздять багато батьків дітей з інвалідністю. Ми показуємо їм, що це — не вирок. Наше підприємство — стимул та мотивація для них не опускати руки.
У нас проходять багато майстер-класів, літературних вечорів, зустрічей. Щовівторка проводимо благодійні уроки з малювання. Нещодавно разом з волонтерами ліпили вареники для бійців ООС.
За неповні два роки ми взяли участь у багатьох конкурсах та преміях:
- Премія «Люди року. Волинь 2020». Переможці в номінації «Відкриття року»;
- Премія «Створено жінками» (2020 р.) Увійшли у топ 10 номінантів;
- Національна премія «Герої малого бізнесу» 2021. Були у двійці у номінації «Добра справа».
Нещодавно взяли участь у премії компанії Jooble. Це премія Ukrainian Recruitment Awards 2021. Ми ввійшли в шорт-лист компаній-фіналістів у номінації «Інклюзивність і різноманіття».
Як виживали під час пандемії
Найважче було під час першого локдауну. Всі зачинилися, але оренду та податки треба було платити. Власник приміщення знизив нам ціну, тільки доходу не було. Довелося платити за все з власних кишень. На жаль, ми не потрапили в жодну з державних програм з підтримки малого бізнесу.
Після локдауну ми працювали на винос. Людей практично не було. Навіть хлопці казали: «Що ми тут сидимо, як немає роботи?» Нам важко було пояснити, чому так відбувається. Хлопці звикли до відвідувачів, спілкування. Перші місяці після відкриття у нас було багато журналістів. Діти почували себе своєрідними героями дня. З’явилося багато друзів у соцмережах. А понім всіх враз зачинили.
Робота для хлопців важлива саме тим, що вони мають змогу спілкуватися з людьми та розповідати про себе, про те, що люди з синдромом Дауна можуть працювати. Це найбільша радість.
Досі періоди роботи бувають різними. Влітку чи ближче до осені, коли з’являються туристи та студенти, працювати краще. Але карантинні обмеження все одно на нас впливають. Нам важко. Ми дійсно виживаємо.
Чому людям з синдромом Дауна важко працевлаштуватися
Це болюча тема для нашого суспільства. Здорові люди теж часто не можуть знайти роботу — що казати про людей з інтелектуальними порушеннями.
В українському законодавстві йдеться про те, аби на кожному підприємстві був працевлаштований певний відсоток людей з інвалідністю. Але ця вимога не завжди виконується. А ті, хто її виконують, хочуть брати на роботу людей, що мають якнайбільше навичок. Люди з синдромом Дауна до них не відносяться. Тому юридично люди з інвалідністю мають право на працю, але практично це право не завжди реалізують.
Українські підприємства не завжди можуть створити умови для праці людей з інвалідністю. Всім потрібні люди, які працюють швидко, мають бекграунд роботи. Люди з синдромом Дауна потребують певний час, аби навчитися роботи. Будь-які зміни, поява нових задач можуть на них вплинути. Роботодавці не завжди хочуть цим перейматися.
У людей з синдромом Дауна на роботі має бути супровід. У кав’ярні цей супровід — я з Ларисою. До початку роботи ми тренували хлопців, проводили різні заходи. Сумніваюся, що на відкритому ринку праці ця вимога буде нормально виконуватися.
У Луцьку, наприклад, людей з інвалідністю бояться брати на роботу. Існує стереотип, що вони ні на що не здатні. Хоча це не так. Пам’ятаю, як після закінчення проєктів від нашої організації ми хотіли влаштувати на роботу бодай когось. Місця так і не знайшли.
Хоча існує проблема й з батьками дітей з інвалідністю. У них самих упереджене ставлення до того, що їхні діти не можуть працювати. Тільки готові до роботи сім’ї виходять з дому та отримують результат.
Хороший приклад — історія студента Богдана Кравчука. Він має синдром Дауна, але закінчив університет за спеціальністю «історія». Після випуску йому також було важко знайти роботу, хоча вся сім’я цього прагнула. Але завдяки нашому голові обласної ради Богдана вдалося влаштувати в музей освіти.
Тільки не все так погано. Вже існують приклади, де людей з інвалідністю беруть на роботу. Це відкриті пекарні, деякі супермаркети, кав’ярні. Знаю про схожий до нас заклад у Броварах. Кожного разу такі місця відкриваються або за ініціативи батьків, або — громадських організацій. Серед великих компаній найчастіше йдуть назустріч ті, які мають іноземне походження.
До нашої кав’ярні також звертаються люди з проханням їх працевлаштувати. Зараз приходить молодь із громадської організації, ми вчимо їх варити каву та обслуговувати гостей. Один хлопець час від часу допомагає нашим Андрію та Валентину. Він готовий до повноцінної праці. Питання у тому, що ми не готові взяти ще когось. Забагато фінансових витрат. Хоча допомога нам би не завадила, бо Андрій та Валентин втомлюються від щоденної роботи.
Що далі?
Ми б дуже хотіли розширитися й взяти нових людей у штат. У планах було проводити більше навчань та стажувань для людей з інвалідністю, але поки не вистачає ресурсів — ні фінансових, ні часових. Тому, перш за все, хочемо знайти нові джерела заробітку. Зараз плануємо розвивати сервіс виїзного обслуговування та кейтеринг.
Та й саме приміщення, хоча й історичне, знаходиться у підвалі. Хотілося б вийти ближче до повітря, можливо, облаштувати літній майданчик. Або переїхати в інше місце, де було б більше людей.
Нагадуємо, раніше ми публікували матеріал про «Майстерню Мрії».
