З початку нового етапу війни в нашій системі освіти відбулися значні зміни. В Україні зруйновано або пошкоджено понад 1500 закладів освіти, серед яких — школи, профтехучилища, коледжі й університети. Чимало студентів змушені були покинути свої домівки й навчальні заклади та продовжити здобувати кваліфікацію за кордоном.
Чотири студенти й аспіранти з Харкова, Києва, Сум, які через повномасштабне російське вторгнення опинилися в різних містах України, а також у Німеччині й Швейцарії, розповіли про те, як змінилось навчання і чи планують вертатися в Україну після перемоги.
«Як тільки оголосять, що можна повернутись до Харкова, я буду перша бігти, аби їхати додому»
Ілона родом із міста Бахмут Донецької області. Уже два роки навчається на кафедрі журналістики Харківського національного університету імені В. Н. Каразіна.
Після переїзду до українського мегаполісу дівчина влилася в активне громадське життя міста. «До повномасштабного вторгнення,— розповідає Ілона, — ми плели сітки, вистоювали суди за декомунізацію міста, їздили на передову та відправляли багато допомоги на Донбас».
24 лютого Ілона була в своєму рідному місті на Донеччині. Пригадує, як прокинулася о 7-ій годині ранку й почула від мами, що почалась війна. «Цього дня я повинна була їхати до Харкова, — розповідає студентка. — У мене там була тривожна валізка, яку зібрала ще 16 лютого. На щастя, всі документи та ноутбук були при мені. Я дуже хотіла повернутися, бігала на вокзал, дізнавалася про електричку. Але не вдалося. В Харкові тоді були натовпи людей і не працював громадський транспорт. Я розуміла, що всі, хто в мене там є, роз’їдуться».
До Чернівців приїхала слідом за родиною свого хлопця. Дорога зайняла 30 годин. «Коли їхала, — пригадує дівчина, — то в околицях вже почали стріляти. З одного боку — Ізюм, з іншого — ДНР. Залишатися там було дуже небезпечно. Вирушала із залізничного вокзалу Краматорська, а через місяць там сталася трагедія… Мої рідні майже останніми автобусами теж виїхали з міста».
Оскільки пари в університеті Ілони зараз відбуваються у спрощеному форматі (студенти відправляють викладачам виконані домашні завдання), дівчина долучилася на тимчасовий термін навчання у Чернівецький національний університет імені Юрія Федьковича. «У нас в Харкові зараз повний асинхрон, — говорить Ілона, — а тут є можливість і практикуватися, і дізнаватися нове, адже в різних університетах своя програма».
На думку Ілони, багатьох студентів тішить повне дистанційне навчання. «Можна робити завдання, коли виходить, — зізнається дівчина, — нам вже навіть не ставлять дедлайнів. Але все одно навчання у двох університетах дає про себе знати. Та й сесію ніхто не відміняв». Зі своїми одногрупниками в Харкові вона майже не спілкується. Багато хто виїхав, інші досі лишаються вдома. В Ілони є також одногрупниця, яка зараз у Маріуполі.
Окрім навчання, дівчина працює в безкоштовній пральні для вимушених переселенців, яка наприкінці квітня відкрилася в Чернівцях.
Окрім навчання, дівчина працює в безкоштовній пральні для вимушених переселенців, яка наприкінці квітня відкрилася в Чернівцях. Робота Ілоні дуже подобається. «Можна покласти речі в пральню, — говорить дівчина, — потім в сушильню, а в перервах робити домашнє завдання». Днями їй там дали пакет гуманітарної допомоги. Крім того, дівчина активно волонтерить. Як тільки з’являється можливість — вона долучається.
Ілона впевнена, що з часів карантину в Україні впав рівень освіти, адже коли вчишся з дому, то це розслабляє. «Якщо взяти журналістів, — додає дівчина, — то нам, можливо, навіть легше, адже для написання статей можна з дому не виходити. Але якщо говорити про лікарів чи вчителів, то тут складніше».
Дівчина зізнається: завжди хотіла жити в Харкові. «Як тільки оголосять, що можна вертатись, — міркує Ілона, — я першою буду бігти на пошту, відправляти речі та їхати додому».
«Те, що я в Німеччині — нічого не означає. Всі мої думки в Україні»
Наталія — аспірантка другого року навчання Сумського національного аграрного університету за спеціальністю «Екологія». До початку війни займалася організацією культурних подій в Україні (Черкаський книжковий фестиваль, Sumy Rock Fest, всеукраїнський фестиваль «Ше.Fest»).
Із жовтня 2021-го року вона стала стипендіаткою Німецького федерального фонду довкілля (DBU) і поїхала на стажування до міста Кассель, земля Гессен, Німеччина. 23 лютого Наталії продовжили стипендію ще на 2 місяці. А вже за день почався новий етап війни. У зв’язку з ситуацією представники фонду вирішили виділити додаткові кошти для підтримки поточних стипендіатів і на продовження їхніх досліджень за закріпленими університетами в Німеччині протягом наступного року. «Я вагалася: продовжувати чи ні, — говорить аспірантка, — бо дуже скучила за своїми рідними та друзями. Але Сумщина була окупована від початку вторгнення, тому можливості повертатися додому не було».
Зі своїми батьками дівчина говорила про можливі варіанти розвитку подій, адже в них — одна з прикордонних областей. Всі розуміли, що рано чи пізно це станеться, тому додому вона не поїхала.
«24 лютого мама побачила, що я онлайн, — говорить Наталія, — і написала два слова: «Привіт. Напали».
Дівчина пам’ятає війну ще з 2015 року, коли активно їздила на Схід. «Перше, що подумала тепер, — зізнається Наталія, — як я можу допомогти своїй країні? Треба зібрати грошей і закупити тактичну медицину, поки вона ще є». Тож уже 25 лютого кафедра ландшафтної архітектури та планування університету Кассель, де дівчина навчається, зібрала гроші на закупівлю необхідного.
«Кассель — невеличке містечко, менше за Суми, — говорить аспірантка. — До 24 лютого я була одна в бульбашці, повністю занурена в науку і свій проєкт. Мої контакти обмежуються кафедрою і кількома дотичними людьми. Бути самому, коли твоя країна в стані війни — не найкраща ідея». Тому Наталія сконтактувала з українськими подругами, які живуть за кордоном. Вони організувалися і почали допомагати.
«У мене тепер немає лісу в Сумах, — ділиться Наталія, — ділянка наукового дослідження зруйнована, тож мені нема де писати дисертацію в Україні. Водночас німці неодноразово пропонували працювати в них. Те, що ми робимо в Сумах вже років 40, тут не роблять досі».
Час від часу Наталія їздить в Україну з гуманітарною чи медичною допомогою. Зізнається: німці іноді питають: «А ти впевнена, що Буча — це не інсценування?».
Час від часу Наталія їздить в Україну з гуманітарною чи медичною допомогою. Зізнається: німці іноді питають: «А ти впевнена, що Буча — це не інсценування?». На що дівчина запрошує їх поїхати туди разом. «Єдина країна, де я можу жити, — додає Наталія, — це Україна. Мені подобається знайомити інші культури світу з нашою. Хочу, аби про те, що ми робимо в науковій школі в Сумах, дізналося якомога більше людей. І про те, які українці освічені».
Після перемоги вона планує відбудовувати Схід, зокрема Харків, де живе її брат. Дівчина має мрію — зібрати рок-автобус місцевих музикантів і відправитися в тур селами та містами Сумщини. «Всі мої думки в Україні, — підсумовує Наталія. — Те, що я в Німеччині — нічого не означає».
«Засинаю і бачу кадри розбомбленої Лук’янівки, де я жив у гуртожитку»
19-річний Владислав навчався в Інституті міжнародних відносин Київського національного університету імені Тараса Шевченка на факультеті міжнародного права, а також на заочному відділенні КНТУ (факультет менеджменту).
Хлопець до останнього не хотів вірити, що буде війна. Хоча мама просила його приїхати додому, до Чернівців. Відчувала, що щось може статися. Але Владислав залишався в Києві. Останній тиждень перед повномасштабним вторгненням він приїхав до друга у Львів, щоб перечекати кілька днів, але потім таки поїхав до Чернівців. Хоча довго залишатися там не планував. «І ось вранці 24 лютого,— пригадує хлопець, — мене будить мама і каже: «Війна почалася». Я не міг оговтатися, не розумів, що відбувається. Спершу подумав, що це якась провокація Росії, адже вони люблять таке робити».
Відразу після вторгнення вони з мамою сіли в авто й вирушили в напрямку кордону. «О 8 годині ранку там було багато машин, — говорить Владислав, — деякі з них їхали в протилежному напрямку, тож це збивало з пантелику. Ми думали, що, можливо, вже не випускають. Коли приїхали на угорський кордон, нас там дуже довго тримали, українців взагалі погано пропускали. Наскільки зараз помітно, Угорщина не дуже підтримує нас».
Владислав перевівся за обміном у Тюбінгенський університет (Німеччина). «Поки що навчання не почалося, — говорить хлопець, — але приймають дуже добре. Сюди приїхало багато наших студентів. Німці дуже привітні, підтримують і допомагають. Одного разу незнайома людина просто накупила мені продуктів на 100 євро».
Владислав подавався у багато університетів — у Швейцарію, Великобританію, США тощо. «Кожна країна має свої вимоги, — додає він. — У першу чергу розглядають тих студентів, університети яких мають угоди. Так сталося і в моєму випадку. Однак це не завжди обов’язкова умова. Багато вишів приймають просто так». Студент розповідає, що деякі університети вимагають від аплікантів складати тест на знання мови. Це можна зробити на місці або через інтернет-портал. «Чимало університетів готові взяти на навчання,— додає хлопець, — дати гуртожиток і допомогти. В Німеччині з цим непогано, перші пів року не потрібно знати німецьку, вони дають тобі курс і допомагають навчатися. Далі мову потрібно вивчити в будь-якому випадку». Він переконаний, що вступити реально, якщо постійно комунікувати з вишами й шукати варіанти.
Про стипендії для українців у вишах Німеччини читайте за посиланням.
Хлопець пригадує, що перший курс він навчався очно і це було доволі важко. COVID-19 перевернув систему і довелося перелаштовуватися під онлайн. «А це тягне за собою наслідки, — додає Владислав, — зниження якості навчання, оскільки все залежить від відповідальності студентів. Водночас треба сказати, що в наших університетах (якщо дійсно вчитися) якість освіти висока. Ми нічим не гірші, ніж студенти інших країн. Війна може призвести до того, що студенти переведуться в закордонні виші й повертатися назад буде ще однією проблемою».
Коли почалася війна, Владислав відразу допоміг кільком своїм знайомим перебратися в західну частину України. У його квартирі живуть дві сім”ї: одна з Києва, інша — з Харкова. Також він допомагав людям виїхати в Німеччину. І зараз готовий проконсультувати з пошуками житла та в інших питаннях. Особливо студентам, адже сам це пройшов і готовий поділитися досвідом. «Як тільки ми з мамою переїхали до Німеччини, — пригадує Владислав, — відразу почали допомагати з відправкою фур в Україну та організовувати перевезення до Львова, Рівного, Чернівців». Зараз він планує шукати якісь волонтерські організації в Тюбінгені, щоб допомагати нашим людям.
Життя в Німеччині розмірене, добре, приємне. «Але це ніколи не замінить мені дому,— переконаний хлопець. — У Києві я жив у гуртожитку на Лук’янівці, а згодом бачив фото цього місця після бомбардування. Я засинаю і бачу ці кадри. Кілька разів плакав. Ми перебудемо тут, але повинні повернутися додому і допомагати нашій державі повернутися до нормального життя».
«Кожного разу сподіваєшся, що серед загиблих не буде тих, кого любиш»
Богдана родом із Одеси. Третій рік поспіль навчається в Інституті міжнародних відносин Київського національного університету імені Тараса Шевченка й одночасно вивчає іспанську мову. Була волонтеркою на «Кримській платформі». Дівчина віддавна мріяла поїхати за кордон навчатися по програмі Erasmus+, тому часто подавалася на різні стипендії. Але не проходила.
Напередодні повномасштабного російського вторгнення вона поїхала до бабусі в Кривий Ріг. «Перші кілька тижнів там були емоційним жахом, — пригадує Богдана. — Багато говорили, що скоро почнеться війна, але я не вірила. 24 лютого в мене мала бути пара о 8-ій годині. О 6-ій зайшла бабуся і сказала, що почалася війна, Путін бомбить Київ та Одесу. Я подумала, що вона жартує і лягла далі спати». Відтоді дівчина певний час жила в селі, навчання не було. Якось триматися допомагала їзда на велосипеді та можливість провести час на природі.
Богдана пригадує той момент, коли в Києві впав снаряд на телевежу, що знаходиться біля її інституту та гуртожитку.
«Я знаю, що декілька моїх друзів лишилися там, — говорить дівчина, — і розумію, що вони могли просто вийти в магазин купити поїсти і бути серед людей, які тоді загинули. Кожного разу читаєш новини, усвідомлюєш, що щось може статися, але сподіваєшся, що серед загиблих не буде тих, кого любиш».
У Київ чи Одесу їхати їй не було сенсу, тому Богдана лишилася в Кривому Розі — з бабусею і собакою, позбавлена соціальних контактів і без будь-якого заняття. Тоді вона згадала свою мрію навчатися за кордоном і почала шукати можливостей. В інтернеті випадково знайшла Цюрихський університет в Швейцарії, подалася і відразу отримала відповідь приїжджати. Єдине, що їм було потрібно, — підтвердження того, що вона — українська студентка.
В Києві дівчина навчалася на спеціальності «Міжнародні відносини», в Цюриху вона — студентка Інституту політології. «Коли ми приїхали, — говорить Богдана, — нам запропонували кілька варіантів — бути просто слухачами і не отримувати кредити, або брати стільки кредитів, скільки хочемо. Головна мова навчання — німецька, але дають можливість обирати курси англійською. В Україні такого немає». Богдана говорить, що атмосфера в університеті дуже лайтова, але вона старається активно включатися в спілкування під час пар. «Тут вчитися простіше, — додає дівчина. — Від нас вимагають, щоб на семінар ти прочитав дві статті по 40 сторінок. В Україні тобі дають питання і мільйон джерел. В нас навчатись складніше, а тут тобі чітко ставлять рамки».
Богдану не перестає дивувати підтримка швейцарців. «Університет запропонував безкоштовне навчання і знайшов родини, в яких ми можемо жити, — додає дівчина. — Вони мене годують, ні за що не треба платити. Одного дня я зламала павербанк, а люди, в яких живу, подарували інший». Крім того, в українських студентів є так звані бадіз — швейцарські однолітки, які з усім допомагають. У Богдани таких два, в інших є і по чотири. «Охочих допомагати швейцарських студентів більше, ніж українських, які цього потребують», — дивується дівчина.
В Україні Богдана не залишилась, бо розуміє, що зараз буде важко з освітою. «В нашому університеті навчальний процес поновився, хоча студентам це не дуже подобається,— додає вона. — Хтось покинув країну, інші залишилися в Києві, кілька моїх друзів у теробороні або волонтерять. Добре, що навчання відновилося. Викладачі стараються працювати і мотивувати студентів». У рідному виші Богдана відвідує пари з іспанської мови. Каже, навіть характер занять змінився, викладачі стали більш лояльними. «Всі розуміють один одного, атмосфера дуже тепла,— додає дівчина. — Після цих викликів (пандемія, війна) ми переглянемо нашу освіту. В майбутньому точно буде краще. Питання зараз не в тому, якими спеціалістами ми будемо, а в тому, як продовжувати функціонувати і відбудовувати країну зі своїми знаннями».
Після цих викликів (пандемія, війна) ми переглянемо нашу освіту. В майбутньому точно буде краще.
Богдана з друзями планують організувати локальні заходи в Цюрихському університеті для збору коштів. Наприклад, влаштувати виставку з фотографіями того, що відбувається в Україні, й творами мистецтва. «Ми хочемо показати, — говорить дівчина, — яка в нас гарна країна, щоб привернути увагу швейцарців». До заходу планують залучити музикантів. Зібрані кошти підуть на допомогу дітям-сиротам із дитячих будинків, які покинули гарячі точки і зараз перебувають на заході України та потребують грошей.
Дівчина планує залишатися в Швейцарії ще на семестр. «Складність у тому, — говорить вона, — щоб тут навчатися, треба обрати обов’язкові курси німецькою, а я цю мову взагалі не знаю. Вивчити її за кілька місяців до рівня студентів останнього курсу дуже важко». Крім того, Богдані подобається іспанська і вона б хотіла здобути кваліфікацію перекладача з цієї мови. Зізнається: в майбутньому хоче повернутися в Україну, отримати диплом, знайти своє місце і працювати.
