Під час Другої світової війни нацистська Німеччина прагнула завоювати життєвий простір для «вищої арійської раси». Італія під управлінням фашистів намагалася відродити велич Римської імперії. Захоплювала сусідні землі і мілітаристська Японія. З’ясуємо, які ідеї штовхали людей вдиратися в чужі країни та чинити злочини проти населення.
Єдність німців проти «спільного ворога»
Вирішальну роль державної пропаганди чудово розуміють нацисти. Дорвавшись до влади в 1933 році, вони одразу беруть під контроль всі німецькі ЗМІ. Незмінними атрибутами тогочасного інформаційного простору стає расизм та антисемітизм, культ особи фюрера, прославлення військового героїзму та проголошення єдиної німецької спільноти.
Пропагандисти активно використовують образ ворога, проти якого німці мусять об’єднатися. Так нацисти роблять ізгоями ромів та навіть тих німців, які не вписуються в тогочасну ідеологію: політичних дисидентів, гомосексуалів, людей із інвалідністю тощо.
Але найбільше ненависті дістається євреям, яких звинувачують в усіх бідах німецького народу. Їх описують як ворожу та чужорідну расу, яка захоплює народні багатства, нищить культуру та паразитує на працьовитих та чесних німцях.
На початку існування режиму пересічні німці не схвалювали насильства над євреями. Та наявні упередження, економічні та соціальні проблеми разом із всепроникною пропагандою зробили свою чорну справу. Так поступово німців готували до масових депортацій єврейського населення, а вже потім — до геноциду.
Тогочасна антисемітська пропаганда націлювалася на різні верстви німецького населення. Для неосвічених та невибагливих громадян друкують грубі карикатури на євреїв. Цим, зокрема, відзначилася газета «Штурмовик», чий примітивний та бульварний стиль дратував навіть деяких нацистів. До освічених німців намагаються достукатися більш вишуканими методами: через кіно, театр, літературу та образотворче мистецтво.
Великі надії покладені на кінематограф. Наприклад, стрічка «Тріумф волі» Лені Ріфеншталь прославляє Гітлера та його політичну партію. Крім того, вона зображує диктатора як харизматичного лідера, який повертає Німеччині її славу та велич. Більш пізній фільм режисерки — «Олімпія» — присвячений Олімпійським іграм, які відбулися в Німеччині в 1936 році.
Хоча центральною темою стрічки були спортивні змагання, вона мала на меті пробудити національну гордість за досягнення нацистського режиму.
Кіно відіграє значну роль в пропагуванні антисемітських ідей. У таких фільмах євреїв зображують як заклятих ворогів німецького народу, які завдають неймовірної шкоди «арійському» суспільству.
Наприклад, у стрічці «Єврей Зюсс» наголошується на неможливості мирного співіснування з євреями, адже ті неодмінно шкодять суспільству. А у фільмі «Вічний жид» євреїв порівнюють з огидними пацюками, які заполонили всю Європу і пожирають її багатства. Пропаганда проникає навіть в індустрію розваг. У 1938 році виходить настільна гра, в якій пропонується «набрати» побільше євреїв, відібрати в них підприємства та відправити в Палестину.
Просувається ідея історичної величі німецької нації, її належності до «вищої раси», яка перевершує всі інші. Це, на думку ідеологів, дає Німеччині право розширювати так званий «життєвий простір», захоплюючи території інших держав та влаштовуючи там геноцид. Також формальним приводом до експансії стає той факт, що на території Чехословаччини та Польщі проживали етнічні німці — після Першої світової ці країни отримали частину німецьких земель.
Читайте також: Як кіно створює тиранів та дає надію на їхнє повалення. 5 фільмів про диктаторів
Звісно, не обходилося без культу особистості фюрера. З одного боку, пропаганда зображає Гітлера таким собі «символом нації», який приніс країні стабільність, підняв її економіку, створив нові робочі місця та зробив Німеччину великою. З іншого боку — як гідну людину, що любить свій народ та дбає про його майбутнє. Образ батька нації активно використовується в пропагандистських плакатах. Наприклад, популярними стають зображення Гітлера з дітьми, де він обнімає малих або гладить їх по голові. У контексті нацистської пропаганди постать диктатора покликана об’єднувати народ, а віра в нього — скріплювати національну єдність. Гітлера зображають як єдину людину, що здатна врятувати Німеччину та подарувати їй велич.
Відродження Римської імперії та багатоликий дуче
Аналогічний культ особистості панував і в фашистській Італії. Пропаганда зображує Беніто Муссоліні як харизматичного лідера, який об’єднав не тільки фашистську партію, а й різні верстви італійського народу. Йому присвячуються публікації в пресі, фільми, картини, пісні, пам’ятники та інші витвори мистецтва. «Дуче завжди правий» — переконують пропагандисти. Взагалі, Муссоліні стає альфою та омегою тогочасної пропаганди. Він постає в абсолютно різних іпостасях: мачо, людина епохи Відродження, героїчний військовий, хороший сім’янин, простий італієць.
Преса постійно наголошує на неймовірній працьовитості Муссоліні, який самовіддано трудиться на благо країни та її народу. Водночас деякі аспекти життя диктатора опиняються під забороною. Наприклад, не можна писати про дні народження чи хвороби дуче. У пересічного громадянина мало б скластися враження, буцімто він взагалі не старіє.
Пропаганда окутує образ Муссоліні численними міфами. Його зображують як людину, яка під час Першої світової кинула виклик смерті та перемогла. Дійшло до того, що диктатора порівнюють із католицькими святими. Пропагандисти наголошують, що під час Першої світової Муссоліні був так само пронизаний шрапнеллю, як святий Себастьян стрілами. Або що дуче страждав та жертвував собою заради інших так, як це робив святий Франциск Ассізький. Наголошується, що Муссоліні зміг духовно збагатити італійський народ, зробити його кращим.
Пропагується ідея самовідданого служіння заради спільного блага. Італійців закликають відмовитися від ліберального індивідуалізму заради соціальної та національної єдності. Всі люди мали служити державі, яка вважалася вищою за будь-яку індивідуальність. У своєму есеї «Доктрина фашизму» Муссоліні наголошував, що фашистська концепція держави є всеосяжною, поза нею не існує ні людських, ні духовних цінностей.
Фашизм проголошує перевагу дії над розмовою, насилля — над розумом. Війна та вбивство подаються як прояв мужності. Зокрема стверджується, що всі величні зрушення в історії не обходяться без кровопролиття, що страждання та випробування необхідні народу заради досягнення величі. Фашисти часто згадують Першу світову, а чимало видатних партійців гордо демонструють здобуті медалі. Ще до захоплення влади Муссоліні проголошував, що насильство краще за компроміс чи торг.
Навіть економічні проблеми висвітлені в мілітаристському ракурсі. Наприклад, в країні проголошуються Битва за врожай, Битва за народжуваність та навіть Битва проти горобців, мишей та кімнатних мух.
За часи панування фашистів ідеєю-фікс стає Відродження Римської імперії з її величчю та могутністю. Вона знаходить відгук не тільки в партійної еліти, а й в пересічних громадян. Воно не дивно: результатами Першої світової італійці незадоволені, країна не отримала того, на що очікувала. Муссоліні активно використовує міф про велич стародавнього Риму, щоб обґрунтувати завоювання чужих територій.
Героїзація війни та смерть на славу імператору
Героїзація війни була характерною і для тогочасної Японії, чий тодішній режим історики називають мілітарним. У країні посилюється поліцейський терор, мілітаризм та шовінізм стає невід’ємною складовою державної пропаганди. «Фракція контролю», до якої входять генерали та офіцери армії, пропагує ідеї експансії до інших країн. «Фракція імперського шляху» ставить собі за мету встановити військовий уряд і просувати тоталітарні й експансіоністські ідеали. А створена на місці розпущених політичних партій «Асоціація допомоги трону» має на меті об’єднати японців навколо постаті імператора.
Війна всіляко романтизується. Пропагандисти подають її як героїчний досвід, що здатний очистити японську націю. Смерть на війні — це почесна справа. Водночас здача в полон ворогу позиціонується як прояв ганьби та безчестя Японцям ставлять у приклад військового, який після звільнення з полону здійснює сеппуку (ритуальне самогубство). Популярною також стає історія про трьох солдат, які підірвали себе вибухівкою.
Ще до війни в Японії побутувала легенда, що смерть в славу імператора перетворює людину на божество. Полеглих на полі бою пропагандисти зображають як «богів війни». Чимало шани отримують дев’ятеро підводників, які загинули під час атаки на Перл-Харбор. А ось десятого, який здався в полон,згадувати ніхто не хотів. Поетеса Йосано Акіко у своїх віршах закликає солдатів не боятися страждань та смерті. Загиблих на полі бою вона прирівнює до прекрасних квітів сакури. Медіа регулярно друкують історії полеглих солдатів, а також оприлюднюють їх фото та особисті листи. Вони стають прикладом, на який всім варто рівнятися.
Японцям постійно наголошують, що вони є найвищою в світі нацією, а сама Японія — єдиною в світі великою країною. У школах із учнів створюють «дітей імператора», які ладні пожертвувати всім заради нації. Свою роль в просуванні мілітаристської ідеології відіграє кінематограф, орієнтований не лише на самих японців, а й на мешканців окупованих територій. Наприклад, в захопленому Китаї швидко відновлюється робота кінотеатрів. Транслюють воєнні новини, художні фільми та пропагандистські короткометражки. У них Японія постає в образі такого спасителя, що рятує захоплені країни від західних тиранів.
Подібні фільми намагаються створити ілюзію добросусідських стосунків між державами. Популярними стають мелодрами, присвячені коханню японця та китаянки. Подібні стрічки мають створити ілюзію доброго ставлення до Китаю. Японських солдатів нерідко зображають як людей, що проходять через неймовірні страждання та випробування.
Таким чином Японія постає в образі жертви, а не агресора. Подібний прийом покликаний викликати співчуття та симпатію в аудиторії. Самих же японців зображують як доброчесний народ, ліпших за інших як морально, так і расово.
