«Українські діти заслуговують на щасливе майбутнє у своїй країні. А поки там є небезпека, ми охоче приймемо і допоможемо їм тут», — каже Ева Шварц, вихователька дитячого садочку у Німеччині.
Вона мешкає у Геппінгені — невеличкому місті на півдні країни, розташованому біля підніжжя гори Гогенштауфен, у долині річки Фільз. Тут усі розмовляють німецькою, у місті вкрай рідко натрапиш на туристів. Проте тепер у Геппінгені можна зустріти українців, які змушені були покинути рідні оселі, рятуючись від війни. Жінки і діти намагаються адаптуватися до нової реальності.
Ева розповідає про свою роботу з українськими дітьми у тутешньому дитсадку.
Розкажіть, будь ласка, про себе.
Я народилася тут, у Геппінгені. Мені 40 років. У Штутгарті я вивчилася на медсестру, але потім повернулася до рідного міста. І ось уже багато років працюю в цьому садочку при школі.
Чому вирішили повернутися до Геппінгена, а не залишилися в більшому Штутгарті?
Я народилася тут, мої батьки і вся родина мешкає у Гепппінгені. Хоча насправді все моє життя, крім канікул, проходить у цій школі. Сама не маю дітей, але в мого чоловіка є троє дітей від першого шлюбу, вони вже дорослі.
Як вам працюється з українськими дітьми?
Це неймовірні малюки, вони мають можливість приходити до нас і вчитися. Для дітей важливо мати нормальне життя, наскільки воно можливе в цих обставинах. Ходити в школу, дитячий садочок — це важливо для їхнього майбутнього, а значить і майбутнього країни. Я люблю малюків з України, які приходять сюди.
Українські діти відрізняються від німецьких? Адже інша культура, інший контекст.
Діти є діти — суттєвої різниці немає. Українські діти так само щирі й волелюбні. Зовні здається, що проблем немає. Дитина живе у цій конкретній миті. Тут їй подобається, вона грається і веселиться з іншими. Наше завдання — показати українським дітям, що тут і зараз немає причин хвилюватися, вони в безпеці.
Інколи, коли всі інші діти розходяться, українські можуть розповідати мені про свою країну: про бомби, про рідних, які залишилися. Але в групі вони в іншому стані — проживають те, що й мають проживати діти в 6-7 років. І це важливо.
Ви бували в Україні раніше?
Ніколи не була, але дуже хотіла. Все, що я читала про вашу країну, мене захоплювало і цікавило. І те, що відбувається зараз, — жахливо, несправедливо. Проте українці настільки хоробрі, що я не сумніваюся: ви переможете.
Як нам здається звідси, Україна — це країна неймовірно сміливих і хоробрих людей. А поки є небезпека, заради майбутнього діти мають бути тут.
Ви знаєте людей в вашому місті, які активно підтримують Україну?
Таких є багато. З першого дня цієї великої війни тутешні почали збирати допомогу і приймати в себе українців. На кожному кроці говорили: «Ми можемо допомогти! Ми готові передавати їжу, одяг та все, що потрібно». Вони прихистили у себе жінок та дітей.
Я вважаю, що весь світ має зараз допомагати Україні.
Сподіваюся, що коли ми переможемо, ви приїдете в гості до нас і тих дітей, яких наразі прихистили.
Дуже цього хочу. Мій чоловік багато років мріяв відвідати вашу країну. Він засмучений ще більше за мене через те, що відбувається. Міста, у яких він хотів побувати, зараз руйнують. Але ми віримо, що і перемога, і наша спільна подорож ще попереду.
