Здавалося б, чим може бути корисним журналіст, якщо він не перебуває в зоні бойових дій? Але може! Гуманітарна допомога, розмови з людьми, які цього потребують, волонтерські ініціативи, яких зараз безліч… Обрати свій формат та діяти: розповідаємо, чи займаються наші авторки під час війни.
Таня Капустинська, авторка Медіа Великих Історій, волонтерка
Я прокинулась від першого ж вибуху, 24-го числа. Це дуже знайомий звук для мене, бо сама я з Донецька. Переїхала в 2014-му році. Знайомий патерн, тож психіка відреагувала дуже спокійно. Я написала хлопцеві про те, що саме мене розбудило, але більше нічого не сказала. Через півгодини він вже зателефонував мені, сказав, що заїде. Паніки я не відчувала. Відкрила новини. Почитала, що на Київ напали. Я розуміла, що це закінчиться, що з цього можна вибратись.
Ми поїхали в сторону Львівської області. Цей план ми обговорили заздалегідь, і нам пощастило виїхати вчасно.
Зараз я поруч з кордоном, в Рава-Руській. Багато чого змінилось від початку повномасштабного вторгнення. Відчуття часу змінилось теж. Я вдруге відчула себе біженкою, а ще відчула, що треба допомагати. Ми отримали привілею — гарантоване житло, на відміну від інших.
Так з’явилася ініціатива: селити тих, хто цього потребує, в домівки бажаючих надати прихисток. Спочатку це була група на 10 людей, зараз у нас близько 230-ти волонтерів.
Ми вже поселили 2 100 дорослих людей та близько 700 дітей.
Волонтери працюють, коли можуть: ми не можемо змусити людей працювати за графіком. Перші кілька днів ми працювали буквально цілодобово: це допомагало не панікувати та позбавило зайвої тривоги. Весь запас адреналіна пішов на роботу.
Я помітила дуже цікаву особливість (і говорили про це зі спеціалістами): те, що я в 2014-му році вже один раз мала покинути рідний Донецьк, змусило мене думати, що в цьому світі для мене просто немає місця. За ці 8 років в Києві я віднайшла стабільність, і от в мене її знову забрали. За цей час (20 днів) всі дні злились в один.
Окрім ініціативи з пошуком домівки, яку ми організували разом з центром спільних дій, ми протягом тижня поновили роботу з Платформою. І ще, я зрозуміла, що в мене багато запитань, спільних з людьми поруч. Тож в своєму Інстаграмі я започаткувала таку рубрику: спочатку збираю запитання, потім знаходжу експертів, які можуть мені допомогти інформаційно. Я вже зробила 8 таких постів, разом з дизайнеркою Ольгою Левчук. Пост із запитанням «Чому пройшло 12 днів, а здається, що минув рік?» отримав 9 000 репостів. Я продовжую працювати з такими запитаннями, бо людям це необхідно.
Також я надаю психологічну допомогу деяким своїм знайомим: за ці 20 днів я поговорила з такою кількістю людей, з якою не спілкувалась ніколи.
Дуже важливо знайти свій формат допомоги. Це правда дуже допомагає, відчувати свій вклад в побудову майбутньої країни, майбутнього суспільства.
Якби я не почала допомагати з першого ж дня, я б себе емоційно з’їла. А так — дні проходять швидше. Мені здається, всі ми так чи інакше будемо працювати з ПТСР (посттравматичний синдром, — прим.ред.) після війни, і тим, хто допомагав, буде легше.
Сана Власова, авторка Медіа Великих Історій, волонтерка
В ніч на 24-те я прокинулась від звуків вибухів. Взяла одразу телефон, щоб відкрити новини, і тоді помітила, як тремтять пальці. Ніяких особливих новин не було. На секунду здалось, що це мені здалось, що я «надто накрутилась» за ті дні.
Але тоді зайшла у телеграм — було сповіщення від каналу, де публікувались анонси різних подій. Тепер там було повідомлення «ви теж це чули?».
… З Нікітою (чоловік Сани, — прим.ред.) зібрались менше, ніж за годину. Вже з’явились новини. «Путін оголосив війну Україні під час прогнозу погоди». Паніки не було. Рюкзаки готові, задача з зірочкою була лише — помістити в коробочку папугу. Подзвонила сестрі, яка була в Чернігові.
Подзвонила мамі. Й лише коли лише озвучила їй — зрозуміла, що саме я озвучила.
Вже у дорозі почала відчувати провину за те, що виїхала, хоча ще напередодні говорила з татом по телефону й повторювала, що залишатимусь в Києві. Почала заспокоювати себе тим, що, по перше, я буду з рідними, а по друге, зможу бути чимось корисною.
У Кам’янці-Подільському працює декілька волонтерських центрів. Вони допомагають приїжджим знайти житло, чи принаймні місце для ночівлі, годують, плетуть маскувальні сітки, збирають необхідні речі для ЗСІ та ТрО. Я була впевнена, що «додаткові руки» їм не завадять. Я приходила волонтерити, але в якийсь момент зрозуміла, що роблю це радше, аби приглушити “голос провини”. Крім того, у волонтерських центрах вже була налагоджена робота так, що кожен “новачок” приносив наче збій у цю злагоджену систему. Треба було відволікатись від поточної роботи, падала швидкість й ефективність, ставало незрозуміло, хто врешті за що відповідальний.
Тоді я вперше задала собі питання: «ти впевнена, що максимально корисна на цій роботі?». Адже волонтерство — це не рятувальна таблетка від почуття провини, це важка робота, де кожен має бути на своєму місці.
Так я знов повернулась до текстів.
Моя робота це — писати. Я збираю історії приїжджих і волонтерів, пишу про те, що відбувається зараз, й про те, через що ми вже пройшли, як країна. На зв’язку з організаторами мітингів на підтримку України з різних країн і міст (що переросло у проєкт з інтерактивною картою: https://worldforukraine.net/).
Я впевнена, що кожна історія зараз — безмежно важлива, і хочу допомогти в їх збереженні.
Інга Гезалян, редакторка Медіа Великих Історій
Я до останнього не хотіла їхати з Києва. З самого ранку я говорила з рідними та друзями, хотіла впевнитись, що всі в безпеці, що в кожного є свій надійний варіант житла — про за кордон тоді не думала, хотіла вірити, що ми всі будемо в Україні, бо це на 1-2 дні.
Ввечері друг переслав мені повідомлення «протягом 40 хвилин може бути ракета». До того ми обирали, яке бомбосховище буде надійнішим: те, що в нашому будинку, чи в сусідньому. Я запевняла себе, що не буду панікувати, але вночі розбудила подругу зі словами «нам треба йти в метро, я більше не можу слідкувати за стрічкою». Бо вікна, які я заклеїла скотчем, не рятували мою психіку, а повідомлення про можливі вибухи зводили з глузду.
На ранок ми вийшли з метро і знову почули сирени. Другий день пройшов так само напружено, і з’явилася можливість виїхати на авто. До Львова ми дістались за 22 години, дорога була безпечною, а водій виявився справжнім супергероєм, бо за весь цей час він не спав.
У Львові ми одразу пішли до волонтерського центру, але там було багато рук, тому ми поїхали на вокзал. Залишили свої контакти, допомогли з перекладом інформації іноземцям. Мені постійно здавалось, що я роблю недостатньо. Переказ коштів по можливості, гуманітарна допомога, розселення людей… Все це було точково, хоча теж, впевнена, мало сенс. Бо кожна окрема історія — це історія живх людей, які потребували емоційної підтримки, координації, домівки. Часто координувала людей з переїздом в Польщу, намагалась тримати зв’язок з усіма.
А потім я вирішила співпрацювати з ГО, яка шукала людей, готових за графіком проводити опитування українців за кордоном. Це робота, яка дала мені відчуття власної корисності. Тепер я точно мала, чим себе зайняти, окрім перевірки стрічки новин. Люди розповідали історії, і було щоразу важко втриматись від сліз, але я підтримувала, говорила, що все буде добре, що всі ми неодмінно повернемось, і я правда в це вірю. Ще трохи, і кожен зможе опинитись в мирній Україні.
Відбудуємо — це не просто слово.
Зараз я в Берліні. Мене прийняла арт-резиденція, і я безмірно вдячна за можливість бути в безпеці. Митці можуть заповнити анкету та отримати прихисток завдяки програмі Artists At Risk.
Найвагоміші речі, які я зрозуміла за цей час:
- ми правда повернемось, і жодна країна зараз не дарує нам тієї радості, яку всі ми відчували, коли подорожували; сум за Києвом, за Україною, за домівкою — це таке глибинне, вкорінене відчуття, і допоки не візьмемо квитки назад — не відчуємо себе вдома, не зможемо по-справжньому прожити спокій;
- більшість українців не планують своє майбутнє, бо впевнені, що все це мине; всі надії на майбутнє пов’язані тільки з домом;
- наша нація здобула для цілого світу те, чого він ніколи не мав; дорогою ціною, дуже дорогою, але відбуваються незворотні трансформації.
Вірю, що повернусь дуже скоро. І те саме я занотовую щодня, те саме чую від тих, кому вдалось виїхати. Ми говоримо однією мовою, і справа тут в розумінні.
