Нинішня війна як ніколи загострила потребу в тактовності, взаємоповазі та ненасильницькому спілкуванні. Адже життя зараз і так непросте — то навіщо псувати нерви один одному? Рекомендації щодо тактовної комунікації надав психолог і психотерапевт Сергій Угрюм. Він розповів, яких тем не варто торкатися під час розмови з військовими, біженцями та людьми, які пережили окупацію.
Не варто розпитувати подробиці бойових дій
«Військові — це дуже змобілізовані люди, — розповів Сергій Угрюм. — Їм важливо залишатися у такому стані, щоб зберігати боєздатність на війні. Але військові зіштовхуються з важкими переживаннями. Тому не варто розпитувати в них про подробиці бойових дій або деталі того, що з ними сталося — це може бути засекречена інформація. А деякі речі можуть спровокувати конфліктні чи болісні реакції. Наприклад, не варто питати: «А скількох людей ти вбив?». Військовий може сам щось розповісти — якщо людина дасть зрозуміти, що готова вислухати. Але наполягати не варто».
Військовим також важливо бути впевненими в своєму виборі. Тому не потрібно вказувати, що вибір був неправильним, що вони покинули родину чи ще щось зробили не так. Кепська ідея — починати розмову в дусі: «Ти міг (могла) залишитися, нікуди не йти, зробити інший вибір». Взагалі не варто знецінювати досвід, якого набула людина. Також потрібно проявити тактовність до приватності особистості. За словами психолога, надмірні розпитування та намагання якось контролювати життя військового (чи військової) може бути не дуже гарно сприйнято.
«Не варто порівнювати військових із тим, якими вони були в мирному житті, — додав Сергій Угрюм. — Адже умови війни вимагають сильних змін і сильних психічних станів, які контрастують із нормальним життям. Тобто людина повертається з війни не такою, як була раніше. Якщо є контузії, якісь ураження, то людині потрібно більше часу для того, що прийти в норму. Дійсно, люди повертаються в іншому стані. І це треба прийняти».
Не варто ставитися до людей як до суцільних жертв
«Залишитися в окупації — дійсно велика травма, — каже Сергій Угрюм. — Бо людина не могла якось захистити свої межі. Тобто ми звикли, що в нас є якісь фізичні межі, є межі облаштування нашого життя. А людина, яка переживає окупацію, не може захистити себе. Вона відчуває себе безпорадною та безсилою. Також людина може відчувати себе зрадником. Буває, що їй кажуть: «Можна було виїхати, зробити інший вибір». Не треба критикувати людину за те, що вона не зробила те, що могла».
Буває, що людей засуджують за те, що ті опинилися на одній території з окупантами. Або взагалі починають через це підозрювати в колабораціонізмі. Цього теж не варто робити. Люди, які опинились в окупації, вже травмовані тим, що в певному сенсі були змушені приймати умови окупантів. Наприклад, купувати доставлені ними продукти, бо інших там просто немає. Це дуже чутлива тема. За словами психолога, це може провокувати чималий внутрішній конфлікт. Особливо жахливо виглядатимуть заяви, буцімто самі люди заслужили опинитися під окупацією.
«Також не варто ставитися до людей як до суцільних жертв, — радить Сергій Угрюм. — Тобто не казати: «Ой, ти ж був на окупованій території, значить все зрозуміло, ти травмований, безпорадний». Не варто акцентувати на тому, що людина приїхала з окупованої території та робити з неї безпорадну жертву, яка не може пристосуватися до нормального життя або інтегруватися в нову спільноту».
Не варто тиснути на людину та посилювати почуття провини
«У біженців може проявлятися кілька почуттів: провина, синдром вцілілого, а також сильне почуття втрати, — каже Сергій Угрюм. — Якщо провина тепер менш актуальна, ніж була на початку, то більшість нині відчуває втрату. Біженців не треба звинувачувати, що вони щось покинули, з кимось розділилися, що зробили неправильний вибір. Також не треба їх силувати повернутися, бо вони і так живуть в певному конфлікті: емоційно хочуть повернутися, та раціонально розуміють, що не варто цього робити. І коли інші люди починають тиснути на них, то це може посилювати цей конфлікт. Так, якщо людина ухвалює рішення повернутися, то варто її підтримати. Але якщо ні, то й тиснути не потрібно».
Також слід зважати, що не всі біженці, які опинилися за кордоном, змогли адаптуватися до тамтешніх реалій. Тому не варто казати їм речі на кшталт: «Ну ти не знаєш мови, чого там сидиш?» або «Ти тут вже два місяця, чого не знайшов роботу?». Такі фрази посилюють почуття меншовартості, відчуття, що людина нічого не досягла, не змогла адаптуватися, інтегруватися в місцеву спільноту. Це дуже травматична річ.
«Була така річ ще в 2014 році, коли щодо біженців казали «понаїхали», – згадував Сергій Угрюм. — Людині казали чи натякали, що вона тут непроханий гість, що її не раді бачити. Це дуже ображає. Хоча «понаїхали» більше стосується ВПО. Люди, які перемістилися, відчувають сильне почуття втрати, сумують за своїм домом, за звичним життям. Тому не варто це підсилювати словами: «А подавись, у тебе все було добре в Україні, ти міг працювати, щось робити, а зараз сидиш у депресії, без роботи».
За словами психолога, людині потрібно прийняти факт: старе життя пішло, воно не повернеться ніколи. Навіть якщо не довелося покидати країну, людина все одно може переживати втрату. Тому не варто посилювати її переживання спогадами про те, як краще жилося раніше, а також ідеалізувати минуле.
Невже в усіх є ПТСР?
Після повномасштабного вторгнення в медійному просторі частіше стала зринати проблема посттравматичного стресового розладу. Воно і не дивно: зараз так багато людей переживають неймовірно травматичні події. Але водночас навколо ПТСР побутує чимало міфів. Наприклад, що всі військові, які брали участь у бойових діях, страждають від цього розладу.
«Проблема в тому, що люди використовують медичний термін, — розповів Сергій Угрюм. — Але не кожна людина, яка пережила якісь травматичні події, демонструватиме ПТСР. Таких може бути 10-20 відсотків. Людина може виявляти якусь стресову реакцію, лякатися темряви, бути збудливою. Але це не ПТСР у вузькому сенсі цього слова. Це може бути певний шлейф, коли нервова система ще залишається напоготові. ПТСР — це коли в повністю нейтральних умовах вмикається ситуація стресу. Ніби натискається кнопка — і людина кудись біжить, затуляє вуха руками чи впадає в ступор. Тобто це такий неконтрольований флешбек, повернення в травматичну ситуацію в умовах, які зовсім нормальні. Тому це стереотип, що всі військові переживають ПТСР. І це також навішування ярликів, яке з реальною ситуацією не може мати нічого спільного».
Хоча не тільки військовим люблять «діагностувати» ПТСР. Це можна сказати про цивільних, які якось злякалися вибухів петард чи першого грому. Як розповів Угрюм, такі реакції були досить поширеними серед біженців: коли в такі моменти в них ставилися панічні атаки або вони починали десь ховатися. Бо вибух тієї ж петарди нагадав небезпечну ситуацію, в якій вони колись опинились.
«Але все ж не можна сказати, що це саме ПТСР, — каже Сергій Угрюм. — Бо ПТСР — це повне занурення в тодішню ситуацію. Коли людина почула звук петард, а у неї, грубо кажучи, на деякий час відключається мозок, вона вірить, що це дійсно бомбардування чи прильоти, починає ховатися, шукати підвал. Така реакція зовсім невідповідна до зовнішньої ситуації. Якщо людина реагує чутливо на звуки петарди чи грім, то це не обов’язково ПТСР — він має відповідати таким чітким медичним критеріям».
