Це — моя власна історія: про домашнє насилля, до якого неможливо звикнути. Зі своїх 14 років періодично мушу втікати від власного ж батька. Проте цього року насилля вийшло за межі родини.
Я розповім про самотність, небажання людей допомагати й бездіяльність поліції, руки якої постійно «зв’язує закон», коли доходить до захисту невинних.
Вкрадене дитинство
Я виросла в родині середнього достатку. Тато — бізнесмен, мама — медсестра. Батьки рідко сварилися, а якщо й підвищували голос, то через побутовий конфлікт, за 5 хвилин після якого всі зазвичай миряться.
Батьки ніколи не відмовляли мені у саморозвитку. Хочеться у басейн — йди. Треба більше англійської — прошу. На вихідних їдемо на відпочинок в інше місто — без питань. Можна подумати, ми були ідеальною родиною, проте, звісно, це далеко не так. Просто ми намагалися зайвий раз не лізти в життя одне одного й давати кожному особистий простір.
Однак із 14 років моє життя змінилося. Тоді я цього не усвідомлювала, але сьогодні на сеансах у психотерапевтів називаю саме цей час точкою, де зародилося цунамі. Того літа ми поїхали на відпочинок за кордон, як робили це десятки разів до цього. Вже на початку поїздки батько виявляв непосидючість: багато балакав, сміявся й постійно хотів щось робити. Ми подумали, що це ентузіазм перед відпочинком, проте помилилися.
У готелі батько почав пити. Він мало бував у номері, знаходив невідомих друзів і просиджував з ними ночі. Я бачила занепокоєння мами, але усвідомити, що відбувається, не могла.
У ніч перед вильотом батько в агресивному стані заскочив у номер, хотів порвати наші квитки. Я почала плакати й дряпати його спину, бо надіялася, що біль змусить повернутися до реальності. Але це не допомогло.
Дорогу додому пам’ятаю важко, як і всі наступні тижні після повернення. Єдине — восени тато поступово повернувся до нормального стану. Тоді у мене склалося враження, що це був сон, і більше такого не повториться. Я помилилася.
Переслідування та розлучення
Три роки ми жили в спокої, аж поки мені не стукнуло 17. Я добре пам’ятаю той період: підготовка до ЗНО, шкільні іспити, переживання щодо вибору майбутнього. Однак до цих занепокоєнь влітку додалися ще одні: тато знову почав пити. Ніби повернулося минуле: вдома вночі волає музика, батько перестає спати й постійно комусь телефонує, а мама сидить у кімнаті в сльозах. З кожним днем ставало тільки гірше, адже до безсоння та надмірної енергійності у батька додалася агресія. Він почав грубо відповідати мені та кидатися на маму. Тоді мама почала ховати мене у друзів. Пам’ятаю, як проводила ночі у шкільних подружок, поки їхні мами в сльозах говорили з моєю. Я не могла нічого зробити, але вже тоді зрозуміла одне: далі так тривати не може.
Мама подала на розлучення. На тлі цього стресу я, здається, дивом вступила до університету. Коли тато вчергове «пішов на спад», батьки знову зійшлися. Мамі стало його шкода, та й втрачати родину нікому не хотілося. Почалися розмови, вмовляння закодуватися й взятися за голову. Тато ніби погодився, але знову ж таки: чи надовго це?
Відповідь знайшлася в мої 20 років. Знову, як за розкладом, у червні тато почав «вилітати» в стан, якого я боялася понад усе. Він одразу худнув, чомусь брив голову та починав слухати шансон. Паралельно скуповував одяг та непотрібний антикваріат, знаходив невідомих мені друзів й постійно проводив із ними час. Дні перетворилися в один жахливий серіал, де я щодня засинала й просила Бога, аби це все закінчилося.
Натоді мама вже майже переконалася, що у тата — проблеми з психікою. Вона виписала для себе всі «симптоми», які помічала за ним у ці періоди злетів, й почала шукати відповідей. За її дослідженням, це скидалося на прояви біполярного афективного розладу. Пізніше цей діагноз з моїх описів підтвердили три психіатри, у яких я особисто проходила лікування.
Біполярний афективний розлад — це, грубо кажучи, стан, коли людина живе у циклах настрою — манії та депресії. Часом між ними ще додається стан спокою або інтермісії. У манії «біполярники» не сплять, багато говорять і діють так, ніби не можуть втримати свою активність при собі. Часто у ці дні вони вживають алкоголь або наркотики. Манії бувають різними, зокрема з гнівом. Тоді людина стає дуже агресивною та здатною на незворотні вчинки. У депресії, навпаки, «біполярники» ніби затихають: лежать без сил й нічого не хочуть.
В історію з ментальним розладом не вірив ніхто — як і в мої зізнання, що у моїй родині проблеми. Коли я плакала та просила допомоги у старих друзів, мені казали: «Не бреши, у тебе ідеальна сім’я». Тато, бувало, вдирався до нас додому, громив усе всередині. Коли ми викликали поліцейських, вони відповідали: нічого не можемо зробити, пишіть заяву. Та на цьому все й закінчувалося, батька ніхто не забирав бодай на кілька годин у відділок за поведінку й погрози життю іншим. Мама зверталася до колег батька й просила їх про захист, але у відповідь — мовчання. Що казати: моя бабуся вважала, що нам треба відродити сім’ю.
Ми були самі — у горі та в страху за власне життя. Ця безвихідь лякала мене найбільше.
Погано пам’ятаю, як завершився той період. Пригадую кілька спогадів, ніби кадрів із фільму: спалах — батько вривається до квартири мами, а мої нові друзі намагаються його відтягнути. Спалах — я з панічною атакою стою у лісі, поки друзі намагаються мене заспокоїти. Спалах — я вже вдома б’юся головою об підлогу й кричу: «За що мені все це».
Після цього батьки остаточно роз’їхалися, а мама сказала, що зробила все, що в її силах. Ми почали жити окремо та намагатися будувати власне життя. Єдине, що я зробила наостанок, — прийшла до батька у сльозах й просила піти полікуватися. Але він відмовився: мовляв, «це мама робить з мене хворого, бо зі мною все гаразд».
Так минуло п’ять років. Я почала працювати, мама — відбудовувати власне життя. Але ми розуміли: колись цей «епізод» настане знову — і ми мусимо бути до нього готовими. Адже у своїх станах батько ніколи не давав нам спокою. Мама для нього була кісткою поперек горла, тож він постійно їй телефонував і навіть переслідував; на бабусю сипалися прокльони, бо «вона щось зробила не те» і загалом «була відьмою»; а я була «заблуканою» донькою, про що він регулярно мені нагадував. У цих станах він раптово про нас пригадував й мусив щось із нами зробити.
Психіатри та СІЗО
Наступні п’ять років пройшли у відносному спокої. Мама почала відновлюватися після пережитого, я — будувати кар’єру в журналістиці. Через дитячий досвід я зосередилася в професії саме на соціальних проблемах: почала писати історії жінок, які пережили насилля, випускати інтерв’ю з психологами й навіть знімати соціальні проєкти про людей з ментальними розладами.
Це був мій шлях усвідомлення, чому в цій країні постраждалих від насильства не захищають, а людям так важко повірити в те, що розлади психіки — така ж хвороба, як бронхіт чи виразка шлунку.
Я сама звернулася до психотерапевтів, адже розуміла, що пережите залишило на мені слід. Я погано спала, здригалася від будь-якого крику або голосного звуку та часто істерила. У свої 23 я вперше пережила клінічну депресію й почала лікування у психіатрів. Лікарі ставили мені різне: від ПТСР до того ж біполярного афективного розладу. Я ж розуміла одне: який би діагноз у мене не був, мені точно потрібне лікування, адже психіка дала збій.
Таблетки стали моїми найкращими друзями. Довелося повністю змінити ритм життя й навчитися обирати між «хочу» та «треба». Попри це, вперше в житті я розуміла, що на правильному шляху, який врешті це приведе до зцілення.
Так і було — до червня цього літа. З мого рідного селища почали надходити «дзвіночки», що тата знову заносить. Вечірки з алкоголем, нічні дзвінки, покупки та роздратовані розмови зі мною — я відчувала, як забута травма повільно зринає на поверхню. Мій захисний механізм одразу замиготів «червоною кнопкою небезпеки», але я ухвалила рішення відсторонитися від цього. «Я більше не зможу це перенести. Я хочу жити далі», — ось що лунало в моїй голові.
Я максимально відсторонилася, щоб вберегти свій емоційний стан. Однак один дзвінок в середині червня вибив мене з рівноваги.
Знайомі батька сказали, що сьогодні за рішенням суду його саджають у СІЗО. Підозра — нанесення тяжких тілесних ушкоджень, 121 ст. КК. Як виявилося, батько буцімто напав на свого двоюрідного брата, з яким вони не один день випивали у селі Київської області. Були свідки, чули крики. Хлопець у надважкому стані потрапив до реанімації — не в змозі дихати без апаратів.
Мене одразу зірвало. Я довго не могла заспокоїтися, оскільки всередині мене вирували тисячі думок — від «мій батько — вбивця» до «Господи, я ж знала, що колись це станеться». Психіатри мене попереджали: якщо його не лікувати, хвороба прогресуватиме. Однак що я могла зробити, якщо він відмовлявся?
За декілька днів побитий хлопець помер, й справу батька перекваліфікували як «нанесення тяжких тілесних ушкоджень, що призвело до смерті». За це «світить» від 7 до 10 років позбавлення волі. Я вирішила поговорити з адвокатом, щоб бодай якось виправити ситуацію. Попросила будувати захист шляхом наполягання на ментальному розладі, адже батько вчинив злочин, не усвідомлюючи цього. Щоб це довести, потрібна психіатрична експертиза. Але адвокат лише посміявся з пропозиції: «Його покладуть у дурку й заколють препаратами. Ви цього хочете?».
Хоча інші адвокати, до яких я зверталася за консультацією, сказали, що це — єдиний вихід для батька. Отримати лікування — його конституційне право. Водночас де гарантія, що в стані афекту він не кинеться на когось у в’язниці й не загине від ножа?
Однак мене знову не почули. Я звикла до цього, адже для більшості люди з ментальними розладами — це психи, яких «колють до смерті у лікарнях». Тоді я звернулася до власних психотерапевтів й ми вирішили, що я мушу відпустити цю ситуацію, щоб вберегти себе.
Тільки через два місяці батька випустили під цілодобовий домашній арешт. Усі навколо були шоковані рішенням судді — за такої статті підозрюваних рідко випускають. Перше, що я зробила після суду, — зателефонувала мамі й сказала бути готовою, адже батько ще з СІЗО їй погрожував. Я, розуміючи, що той не сидітиме вдома, перепитала в адвоката: «Що буде, якщо він вийде за межі квартири?». Почула у відповідь: «Його одразу повернуть у СІЗО».
Суд призначили, однак набагато пізніше, ніж це має бути. Першого ж дня тато вийшов за межі квартири й дзвонив мамі у двері. Протягом двох тижнів він пив, кидався на людей та погрожував їм вбивством. Два рази він кричав, ламав стоки та псував сітки на вікнах у квартирі двоюрідного брата — той двічі викликав поліцію. Він псував двері та майно сусідів у власному будинку, а коли ті викликали поліцію, приходив й погрожував їм вбивством. Він вдерся до будинку мами, поламав вхідні ролети й розбив скло — на крики збіглися всі сусіди, а я, на телефоні, думала, що чую голос мами востаннє.
Усі ці рази на виклики різних людей приїжджала поліція — й нічого не могла вдіяти. Люди писали заяву, поліція відводила його додому й просто їхала. Коли батько повертався до цих людей, вони просто зачинялися вдома і казали: «Сенс викликати поліцію, якщо вона нічого не може?».
Дільничний нашого селища знав про кожен виклик й кожну ситуацію з батьком. Однак слідчого в його справі той набрав лише через півтора тижня. Про це моя сестра дізналася від самого слідчого, до якого змогла зателефонувати. На питання «Чому так пізно?» дільничний відповів: «Я що, маю його через кожну дрібницю турбувати?».
Всі дні я наполегливо телефонувала на гарячу лінію МВС та до Нацполіції. Мене мільярд разів перенаправляли з одного відділу в інший й обіцяли допомогти. Все закінчилося на нашому дільничному — як я зрозуміла, тепер він пише щось на кшталт рапорту, який має прийти мені поштою. Дільничний довго переконував мене, що все під контролем. Та навіть рапорту ми наразі не отримали.
У теорії, щойно ви переживаєте домашнє насилля, ви маєте спершу зателефонувати в поліцію. Далі є багато варіантів з допомогою через фонди, ГО або уряд. Наприклад:
— зателефонувати на урядову гарячу лінію 1547;
— або на гарячу лінію Ла Страда Україна — 0 800 500 335 (зі стаціонарного) або 116 123 (з мобільного).
Спеціалісти консультують щодо ситуації та навіть можуть надати юридичну допомогу, оскільки постраждалі від домашнього насилля мають право подати в суд на кривдника.
Однак наскільки це працює на практиці? Я телефонувала на гарячі лінії — мені порадили звертатися напряму на гарячі лінії профільних міністерств та установ, а також надали контакти безплатної юридичної допомоги. Однак далі допомогти не змогли — це максимум, що вони можуть зробити на цьому етапі. Заявники декілька разів викликали поліцію — однак та, як я вже писала, просто їхала. Я не хочу, аби це звучало фаталістично, але виходить, що у найкризовіший момент ти залишаєшся сам на сам із власною бідою, хоча теоретично механізм захисту в країні є.
Не знаю, що саме спрацювало у нашій ситуації, — заява мами та робота поліцейської, дзвінок слідчому або колективна скарга від сусідів батька й місцевого депутата. Думаю, все разом. Проте так не має бути. Система має захищати нас автоматично, коли бачить, що ми цього потребуємо.
Чому поліція не може забрати у відділок потенційно небезпечну людину, щоб вона не заподіяла шкоди іншим або чому не хоче набрати швидку, щоб ініціювати виклик психіатричної бригади, коли очевидна її необхідність?
Сподіваюся, що з часом недоліки системи виправлять. Але поки найголовніше — не мовчати. А краще — навіть кричати й пробивати стіни заради того, щоб отримати своє законне право на безпеку.
