Чи зменшилася кількість запитів до психологів після війни і якими вони стали?
Що робити з почуттям осуду і провини?
Поспілкувалися із львівським психологом Володимиром Чупріним, який
разом з колегами продовжує надавати психологічну підтримку тим, хто того потребує, з перших днів повномасштабної війни і дотепер.
Розкажіть, будь ласка, про свій ранок 24-го лютого. Яким він був?
Я прокинувся від того, що робочий чат став дуже активним. Злякався, що проспав дещо важливе. Тоді й прочитав про початок вторгнення. Мені знадобився якийсь час, аби усвідомити, що це дійсно реальність.
Поки колеги обговорювали та вирішували, що робити далі і чи потрібно взагалі йти працювати, в мене увімкнувся режим діяльності. Я знав, що маю йти на роботу обов’язково, бо прийдуть люди, яким необхідна підтримка. В такому режимі під гаслом “ви як хочете, а я працюю” десь ще два тижні я проводив тренінги, лекції, воркшопи й семінари по страху та тривозі.
Хто до вас найчастіше звертається, львів’яни?
Ні, не тільки. Я працюю в студії ментального здоров’я AIM, у нас тут велика команда – 12 терапевтів. Дехто з самого початку виходив чергувати на вокзал і зустрічав людей. Я завжди проводив сесії в центрі.
Ще ми багато працюємо онлайн з людьми з інших міст, які не можуть або не хочуть виїжджати. По суті, немає якихось обмежень по віку, статі… Так до щему ситуації, коли люди перепрошують та вибачаються за свою українську. Вони стараються, докладають зусиль, хоча я їм і говорю – кажіть, як зручно.
Розкажи, що робити з поголовним почуттям провини. Хочу поговорити про українців, які купують каву у Львові й не можуть посміхатись, бо як це робити, коли в Маріуполі гинуть люди? Ця “провина вцілілого” відома багатьом по всій країні.
Якщо коротко про почуття провини – кому потрібні ваші страждання на фронті? Від того, що ви тут зараз покарали себе та не випили каву, хлопцям не легше і не гірше. На додаток – якщо з собою так поводитись часто, це впливає на ментальний стан, після чого люди починають перепощувати всяку зрадоньку.
Чи я маю право подбати про себе так, як воно мені пасує? Абсолютно точно – так. Бо від мого ментального, фізичного, емоційного стану залежить багато. Як казав Кузьма: “Ти і є країна”. В першу чергу ми маємо розуміти правило: моя перша сфера відповідальності це я. Чи я поїв, чи я відпочив, чи я достатньо поспав…
Інше питання в тому, що якщо я чимось ділюсь на загал, то це починає ставати історією загалу. І якщо країна воює, то я не впевнений, що треба постити публічно про те, як мені добре. Адже аудиторія зараз знаходиться в іншому контексті і це треба враховувати. Проте це не означає, що я маю страждати та не дбати про себе.
Наразі ми ше недостатньо “треновані” в прийнятті кордонів і в усвідомленні того факта, що насправді, хоч ми й в одній країні, у багатьох ніби різні реальності. Наче у всіх війна, але проживаємо ми її по-різному. Хтось проживає це як мама дитини, хтось як військовий. Хтось проживає це на першій лінії фронту, а хтось в тилу. І відчувається по-різному.
Важливо для нас всіх навчитись це приймати.
Що ти думаєш про конфлікти на тему “виїхав/залишився”? Про стан речей для людей, які будуть повертатися після перемоги. Чи будуть виникати зіткнення?
Ох, з зовнішнім конфліктом ми справляємось добре і більше того: на війні воно в чомусь простіше, бо на війні немає відтінків. Є свої і є вороги.
Виїзд це часто історія про вибір (але не завжди, бо в людей з Маріуполя чи Салтівки такого вибору не було – в них просто не залишилося домівок). Про те, що хтось зробив такий вибір, а хтось інший.
По суті, після перемоги буде другий етап, коли нам доведеться вчитися приймати вибір інших. І в тому місці дуже важливо, щоб ми не повторювали історію росії.
Це складно, бо у моменті неприйняття чужого вибору народжується злість.
З одного боку, злість як емоція відповідає за кордони. Злість для людини, як для країни армія. З іншого боку – злість може сигналізувати і про якусь власну потребу. На мою думку, після перемоги треба багато казати про те, що якщо я на когось злюсь, це насправді не про ту людину, а про певну мою потребу. Якщо ж цей етап усвідомлення проскочити і по старій схемі почати всім розповідати, як правильно, то концептуально нічого не зміниться.
Ми маємо сусіда, який пробує нас “прогнути”. Спробами прогнути інших під наш вибір ми самі всередині будемо поводитись так само, як і він.
Нас чекає багато роботи, треба навчитися розмежовувати, відмежовувати і боронити власні кордони, але вже в рамках країни одне з одним. Проте, я вважаю, що шанс пройти це випробування у нас, як у країни, є.
Велику надію мені дає свобода, яку ми маємо. Бо для того, аби пройти емоційну сепарацію, має бути така базова річ – свобода.
Важливо зауважити за нами, що з початку вторгнення ми всі консолідуватися і ніхто ні з ким не розбирався. Стало неважливим хто за кого голосував, та з якого регіону приїхав. Ми українці й все!
Зараз дуже видно, що як тільки стає відносно безпечніше, то розпочинаються інші процеси, а саме засудження вибору інших. Воно може розчаровувати та пригнічувати.
Варто розуміти, що навіть побувши одним механізмом, ми все одно залишались різними. Хтось військовим, хтось медиком, хтось безробітним, хтось мамою з двома дітьми, а хтось психотерапевтом. На початку повномасштабної війни ці відмінності стерлись, тому що в нас у всіх була головна мета – вижити. Закономірно, що потім має наступати депресія та усвідомлення. Але повторюсь, я маю відчуття впевненості, що це нам під силу, адже ми маємо свободу, той необхідний простір.
Виявиться, що бути українцем можна по-різному. Це про ту різноманітність про те, що нас ще чекає прийняття її. Хоч ця робота вельми не проста, вона дуже потрібна! І по факту – вона потім приносить величезні плоди.
Радянська система багато працювала на уніфікацію, позбавлення різноманітності. Ми ж зараз маємо владу, опозицію і ще опозицію до опозиції. З одного боку, це говорить про наявність свободи, з іншого – буває складно домовитись між собою.
Проте підкреслю: я схильний щиро вважати, що свобода – то і є наша перевага.
