На початку 20 століття благодійність на українських землях розвивалася швидкими темпами. Збільшувалася кількість філантропічних ініціатив, зростала чисельність меценатів та благодійників. Здавалося, що суспільство поступово долає головні соціальні проблеми (голод, сирітство, бідність та ін.). Проте давня традиція благодійності в Україні була раптово і жорстко перервана революцією 1917 року і наступними подіями громадянської війни на теренах колишньої Російської імперії.
Жити по-новому
Наприкінці червня 1918 року в Москві відбувся Загальноросійський з’їзд комісарів соціального забезпечення. На ньому обговорювали дуже важливе питання: що робити з майном всіх благодійних організацій, які працювали на території колишньої Російської імперії? Не довго думаючи, комісари запропонували радянському уряду націоналізувати всю їх власність. Упродовж кількох наступних років благодійні установи були автоматично підпорядковані Комісаріату соціального забезпечення з «усіма капіталами та інвентарем».
Таке рішення базувалося на радянському тлумаченні благодійності, яка була «чужим поняттям для соціального ладу СРСР». Благодійність виявилася зовсім непотрібною радянському уряду, їй на зміну прийшли державні органи, які взяли на себе вирішення всіх соціальних проблем. Більше того, благодійність затаврували як «допомогу, яку лицемірно надають представники пануючих класів експлуататорського суспільства для частини нужденного населення з метою обману трудящих і відволікання їх від класової боротьби» 1. Приблизно таке тлумачення благодійності зберігалося весь радянський період.
Українські меценати після 1917 року
Оскільки радянська влада вважала благодійність «пережитком капіталістичного ладу», то майбутнього у меценатів і філантропів у новій державі не було. Ба більше, колишні благодійники були оголошені класовими ворогами. У них залишалося два варіанти: емігрувати або залишитися і перебувати під постійним тиском влади.
Більшість філантропів вибрали еміграцію. Наприклад, відомий український громадський діяч, благодійник і меценат Євген Чикаленко покинув Київ у січні 1919 року і провів в еміграції більше 10 років — спочатку в Австрії, а згодом в Чехословаччині. На момент еміграції Чикаленку виповнилося 57 років. Він втратив всі статки і все майно. Життя поза батьківщиною для нього супроводжувалося хронічним безгрошів’ям, а також остійно нагадували про себе проблеми зі здоров’ям.
Надії повернутися в Україну не було, він побоювався, що його одразу ж «більшовики розстріляють за контрреволюцію».
На початку 1920-х років Чикаленко писав у листі до українського громадського діяча Євмена Лукасевича: «… не рисуючись кажу, а по щирості — я жалкую, що не вмер на цей раз. Нікому я вже не потрібний — ні собі, ні дітям, ні рідному краєві. Саме тепер добре було б умерти, поки я знаю, що мої всі живі-здорові, що самому ще є що завтра їсти». 2
Попри це, благодійник-емігрант продовжував працювати. На чужині Чикаленко написав об’ємні спогади. Під його керівництвом Термінологічна комісія Української господарської академії у Чехії видала декілька словників.
Терещенки: шлях еміграції
Долю емігрантів також вибрали майже всі з роду Терещенків. Приміром, Михайло Іванович Терещенко одразу після Жовтневого перевороту 1917 року потрапив у в’язницю. Лише навесні 1918 року йому вдалося звільнитися та емігрувати спочатку до Норвегії та Швеції, згодом до Франції і врешті до Англії.
Михайло Терещенко втратив всі капітали і власність. Більше того, все майно, яке було на території інших європейських країн, відібрали міжнародні кредитори. Терещенко заставив всю родинну власність під кредити для російського уряду на потреби війни.
Довелося починати все спочатку, але за кордоном Михайло Терещенко ще раз доказав, що не обділений талантом та комерційним хистом. Спочатку він працював у шведській фінансовій групі «Валленберг», згодом у норвезькій фірмі «Мадаль». У 1930-х роках Михайло Терещенко був помітним серед європейських фінансистів. Він успішно співпрацював з італійськими та австрійськими банками, зокрема з віденським банком Ротшильдів. Його називали одним з кращих професіоналів у своїй сфері.
Недарма в некролозі Михайлу Терещенку в лондонській The Times зазначалося: «Обставини, які довели б до загибелi слабкішу людину, для нього були лише засобом досягнення тріумфальних перемог. Народжений у заможнiй родинi, у тридцять років він утратив усе й тільки завдяки власній наполегливій праці досяг влади i впливу, а також здобув репутацію абсолютно чесної та непiдкупної людини. Його смерть стала втратою для фінансових кіл багатьох європейських столиць». 3
У той самий час, у радянській Україні Терещенків лише зрідка згадували як «представників експлуататорського класу», «багатіїв-мільйонерів» чи «відомих капіталістів».
Музейна рідкість: родина Ханенків
На відміну від багатьох інших, родина Ханенків залишилася в Україні. Ще на самому початку буремних подій, у червні 1917 року, Богдан Ханенко помер. Проте для своєї дружини він залишив дуже важливе і складне завдання. За заповітом чоловіка Варвара Ханенко мусила створити у Києві художній музей, на основі родинного зібрання творів мистецтва. На той момент меценатці вже виповнилося 65 років. Вона відмовилася емігрувати чи вивезти за кордон багату родинну колекцію.
Врешті, у грудні 1918 року, Варвара Миколаївна склала дарчу і передала все зібрання і власний будинок Українській академії наук. Серед умов передачі колекції було декілька ключових пунктів: щоб майбутній музей був названий іменем Богдана та Варвари Ханенків та щоб Варвара Миколаївна могла працювати в музеї і мешкати в його приміщенні до кінця життя.
Та після чергового приходу радянської влади про всі домовленості швидко забули. Варвара Миколаївна справедливо скаржилася: «(я) не заслуговую, щоб мене ганебно виселили з музею, який я передала державі в такому ідеальному стані і порядку. Я заявила … категорично, що добровільно не піду із єдиної кімнати, яку займаю в музеї і де я провела більшу частину мого життя, і що вони тільки мертвою мене зможуть взяти звідки. Тобто — схилити мене до самогубства». 4
Радянські діячі стверджували, що «Варвара Ханенко, звичайно, в силу своєї класової психології, не могла співчувати Революції, вона дуже боляче переживала руїну старого режиму», тому її відносили до ворожого класу промисловців-капіталістів, а вся благодійна діяльність замовчувалася. Врешті радянські функціонери «витіснили» Варвару Миколаївну з її дому. Останні місяці життя вона провела у квартирі своєї колишньої служниці. Померла благодійниця у травні 1922 року. У грудні 1923 року з назви музею прибрали імена Богдана та Варвари Ханенків.
Потоцький: втрачені домовленості
Ще одним з культурних діячів, який не емігрував після революції був Павло Потоцький. Він походив з козацького роду з Полтавщини, зробив блискучу кар’єру військового, дослужившись до звання генерала від артилерії. Водночас він захоплювався історією та колекціонуванням. У 1917 році генерал вийшов у відставку та проживав у Петрограді. Попри те, що обидва його сини емігрували, Потоцький не виїжджав: вочевидь переймався долею своєї унікальної колекції творів мистецтва і зібрання книжок з історії та культури України. Вже радянські чиновники у 1925 році дали йому таку характеристику: «Потоцький є типовий меценат-колекціонер «доброго старого времени», що, маючи великі матеріальні засоби (як крупний поміщик), встиг скласти, як кажуть, велику й цінну збірку». 5
У середині 1920-х років Павло Потоцький вирішив подарувати своє унікальне зібрання Всеукраїнській академії наук. При цьому у мецената було декілька умов: не розпорошувати колекцію, дозволити йому жити і працювати в музеї, призначити державну пенсію, а після його смерті фінансово підтримувати родину.
Врешті-решт домовленості досягли і влітку 1927 році колекцію перевезли з Ленінграда до Києва. Загальна вага зібрання Потоцького склала 38 тон, а для її транспортування знадобилося 7 вантажних вагонів. У Києві цінну колекцію розмістили в одному з корпусів Києво-Печерської лаври. Павло Потоцький почав працювати музейним співробітником і оселився з родиною на території монастиря.
Та угода з радянською владою виявилася зовсім ненадійною. На початку 1934 року з колекції почали вилучати різні експонати. Почалося цькування самого Павла Потоцького. Спочатку його зняли з академічного пайка, виключили з секції наукових працівників, постійно погрожували виселити з квартири чи залишити без світла та опалення. Згодом йому заборонили відвідувати музей.
Влітку 1938-го 81-річного колекціонера заарештували за звинуваченням у контрреволюційній діяльності та у підготовці і здійсненні терористичних актів. Після кількох допитів та побоїв серце Павла Потоцького не витримало і зупинилося. В офіційній записці зазначалося: «27 августа 1938 р. о 1-30 годині дня под воротами помер Потоцкий Павел Платонович 81 років від паралича сердця».
Пізніше, в березні 1960 року, заступник генерального прокурора СРСР затвердив ухвалу: «Доказів про те, що Потоцький П.П. вів боротьбу проти Радянської влади, у справі немає». У вересні 1960 року колекціонера-мецената реабілітували, проте довгий час його ім’я залишалося забутим.
Тільки з кінця 1980-х про тему благодійності та меценатства знову заговорили на повний голос. Зникли ідеологічні заборони. Суспільство почало згадувати видатних філантропів, їхні нащадки змогли відвідати Україну. Почали відроджуватися та засновуватися нові благодійні організації. Тоді ж країна переживала вкрай важкий перехідний період і відродження традицій філантропії та благодійництва були вкрай потрібними, але це вже зовсім інша історія.
Джерела:
1. Велика радянська енциклопедія. Т.6. 1927 С. 466. Велика радянська енциклопедія. Т. 5. 1950. с. 278
2.Цит. за Бойко Ю. Діяльність Євгена Чикаленка в еміграції (1919-1929 рр.) // Українська біографістика. 2013. Вип. 10. с. 332
3.Терещенко М. Перший олігарх: Михайло Іванович Терещенко (1886-1956): Надзвичайна історія життя мого діда, як її розповіла б мені моя бабуся. К, 2012. с. 248
4. Цит. за: Мяскова Т. Варвара Миколаївна Ханенко та доля її бібліотеки // Наукові праці Національної бібліотеки України ім. В. І. Вернадського. 2011. Вип. 31. с. 307
5. Білокінь С. Музей України (Збірка П. Потоцького): Дослідження, матеріали. К., 2006. с. 57
