— ця фраза Євгена Чикаленка влучно відображає життєву філософію мецената. Він зробив розвиток всього українського метою життя, а власне діло вважав таким собі локомотивом, який допомагає мрії здійснитися.
«Любити батьківщину до глибини своєї кишені»
Сучасні піарники, іміджмейкери та прихильники розвитку особистих брендів можуть вважати це нонсенсом, але Євген Чикаленко був одним з тих, хто зробив для української справи багато, а розповідав про це мало. Лише в часи Революції 1917 року він все ж таки визнав власний внесок у листі:
«Тішуся тим, що український рух приймає такі широкі розміри і що в сьому єсть і моя крапля праці».
Коли ми згадуємо українську історію на межі 19-20 століть, постать Чикаленка не спливає на думку першою. Проте багатьох досягнень українського руху у цей період не існувало б, якби не його фінансова підтримка і енергія.
«Перший мільйон» Чикаленка
Історія Євгена Чикаленка почалася — і тривала значну частину життя — на Півдні України: в селі Перешори, яке тепер розташоване в Одеській області. Там Чикаленко народився 1861 року, і туди ж повернувся після навчання в Харківському університеті.
Через активну громадську діяльність у студентські роки перебування Чикаленка в Перешорах було де-факто засланням — п’ять років він жив там під наглядом поліції.
Переселившись у рідне село, Чикаленко повернувся до сімейного господарства. За п’ять років він став успішним заможним землевласником — частково завдяки спадку від батька і дядька, але також завдяки власним агрономічним експериментам та інноваційним методам ведення господарства.
Це заклало основу статкам майбутнього мецената, які в наступні кілька десятиліть він використовував для розвитку української науки, культури і літератури. У 1890-х роках і на початку 20 століття Євген Чикаленко переїхав спочатку до Одеси, а потім до Києва, де активно долучився до української громадської діяльности.
Хто володіє інформацією: підтримка національного відродження через пресу
Попри успішну діяльність як землевласника і агронома, передусім Євген Чикаленко відомий як громадський діяч і меценат українського національного руху. Мабуть, найбільше досягнення Чикаленка як мецената — підтримка української преси.
На межі 19-20 століть найбільшою перешкодою для розвитку української мови та культури був сумнозвісний Емський указ 1876 року, який разом з Валуєвським циркуляром 1863 року майже цілком забороняв будь-які україномовні видання. Громадські й політичні діячі довгий час намагалися добитися зняття цих обмежень. Зробити це лише завдяки загальноросійській революції 1905 року.
Маніфест 17 жовтня 1905 де-факто скасував Емський указ, що відкрило шлях для створення українських періодичних видань. Євген Чикаленко значною мірою долучився до того, щоб ця можливість втілилась у життя.
Разом з Василем Симиренком і Володимиром Леонтовичем він став видавцем і ключовим фундатором першої щоденної української газети «Громадська думка» наприкінці 1905 року, а після її закриття вісім років поспіль видавав єдину щоденну українську газету «Рада». 1914 року вона була закрита владою через посилення цензури з початком війни.
Газета була не бізнесом, а збитковою справою. Тож деколи у видавців виникали сумніви, чи цінують взагалі українці їхню роботу. Однак Чикаленко справно покривав дефіцити «Ради». Це було важливо, бо в умовах імперської цензури саме преса була чи не єдиним законним центром, навколо якого могло гуртуватися українство.
«Пам’ятник не на могилі»: підтримка освіти і літератури
Конкурс написання книжки з історії України — чудова ілюстрація того, наскільки персональною для Чикаленка була меценатська діяльність.
У спогадах він описує сумну історію, як весною 1895 року поховав у Перешорах 8-річну доньку і вирішив поставити їй пам’ятник не на могилі, а вшанувати пам’ять чимось корисним для громадянства. Меценат взяв тисячу карбованців, які були відкладені на посаг доньки, і оголосив конкурс на найкращу «зв’язно написану історію України» для читача із середнім рівнем освіти.
Ця історія також ілюструє ширший напрям фундаторської діяльности мецената — підтримку української науки і освіти. Підвищення самосвідомости та грамотности серед українців цікавило його ще відтоді, як він активно займався землею і намагався поширювати серед селян на Півдні України найкращі практики господарства, які використовував у своєму помісті. Утім, основний його внесок у розвиток освіти — пожертви на освітні й наукові ініціативи в Україні.
Крім спроб видати універсальну історію України, Чикаленко підтримував Наукове товариство імені Шевченка, а на початку 1900-х років пожертвував 25 тисяч карбованців на будівництво Академічного дому у Львові для української студентської молоді, який був збудований за ініціативою Михайла Грушевського. Чикаленко не був єдиним жертводавцем, але пожертвував найбільшу суму.
Також Чикаленко був одним з найбільших меценатів української літератури свого періоду. Він надавав фінансову допомогу видатним українським письменникам. Кільком Чикаленко виплачував щомісячні стипендії для підтримки їхньої праці, наприклад, Володимиру Винниченку і Михайлу Коцюбинському.
Окрім особистого фінансування, Чикаленко також заснував програми з підтримки письменників: виплачував гонорари авторам творів, які друкувала «Кіевская старина», а також створив фонд допомоги українським письменникам.
Чикаленко мав реалістичні, а деколи навіть скептичні, погляди на українство: відправив доньку вчитись у Швейцарію замість Галичини, критикував у своєму щоденнику національний характер українців і деколи, здається, втрачав надію у майбутньому України.
Однак підтримка української справи була для нього глибоко особистою, і щось йому не давало заспокоїтися і насолоджуватися життям заможного землевласника. Мабуть, тому Чикаленко десятиліття підтримував українські ініціативи, не рахував витрат на громадські ініціативи і зрештою став
«менеджером українського руху».
Кампанія про українське меценатство «Хто за цим стоїть?» створена Zagoriy Foundation у партнерстві з bit.ua. Матеріал на партнерському ресурсі розміщений за посиланням.
