Якщо спитати в Google, хто такий Сергій Жадан, відповідь буде однозначною: письменник, співак, перекладач і громадський діяч. Про це вам скажуть і Вікіпедія, і чисельні статті та інтерв’ю у різноманітних виданнях. А от про те, що Сергій Жадан також є знаним філантропом, усі чомусь говорять мало.
Тим не менш, Благодійний фонд Сергія Жадана вже не один рік опікується проблемами Сходу України, допомагаючи військовим у зоні бойових дій на Донбасі, а також шкільним, міським і сільським бібліотекам Донецької та Луганської області.
Медіа Великих Історій поспілкувалося з Жаданом і дізналося, чому незважаючи на економічну та політичну ситуацію в країні необхідно підтримувати освітні та культурні проєкти.
Розкажіть про Фонд. З чого все почалося? І коли?
Поштовхом став Майдан. Тоді ми з друзями в Харкові почали збирати гроші як для Майдану загалом, так і для адресної допомоги людям: підтримували поранених або тих, хто мав проблеми з правоохоронцями. Після цього почалася війна, окупація, агресія, і ми зрозуміли, що допомагати та підтримувати людей для нас є абсолютно природньо.
А от системну благодійну роботу ми почали десь приблизно з кінця 2014 року. Саме тоді ми почали їздити у перші культурні поїздки на Схід. Спочатку це були просто виступи для військових і цивільних, а потім якось потроху зав’язалися різні знайомства, і ми почали предметну допомогу. Оскільки все це досить швидко набирало обертів, то ми вирішили зареєструвати Фонд — по-перше, для прозорості, по-друге, щоб було простіше проводити якісь операції, зокрема, фінансові.
На що саме ви зазвичай збираєте гроші?
Переважно підтримуємо освітню галузь, культурну сферу і певні медичні установи. Крім того, ми продовжуємо виступати перед військовими, яким також допомагаємо час від часу. Наприклад, військові звертаються, кажуть, у них зламався автомобіль і треба терміново відремонтувати. Тож треба зібрати певну кількість грошей. Ми робимо оголошення, люди скидаються, додаємо власні кошти. Ремонтуємо автомобіль, фотографуємо його на ходу, показуємо людям, що їхні гроші використані за призначенням.
Фонд у нас взагалі-то невеликий, тому ми орієнтуємося, скоріше, на точкові ініціативи. Також нам важливо бачити ініціативу в людях, аби це була не просто гра в одні ворота. Особливо цікаво для нас, коли люди на місцях самі проявляють ініціативу, виступають з ідеями, самі щось пропонують і щось роблять. Вважаємо, що в цьому є більший сенс.
А чому обрали саме освітньо-культурний вектор? Чому не переймаєтеся хворими дітьми, наприклад?
Чому ж ні? Переймаємося. Просто зазвичай це адресна допомога. Ми працюємо з тими, кого ми знаємо особисто і кому довіряємо. А що стосується культури, то тут усе просто: ми з друзями з культурної сфери, це наша галузь і ми в ній орієнтуємося краще за все.
До того ж сфери культури, освіти й медицини є найбільш… беззахисні, чи що. Справа в тому, що і культура, і освіта, — державні сфери, а велика державна машина часто дуже не поворотка та інерційна. І навіть якщо там відбуваються реформи чи трансформації, то на місцях все це реалізується надзвичайно важко. Бо крім прийняття державного рішення, себто підписання певного закону, потрібні ще й виконавці цих законів, оновлення механізмів і розуміння схем, за якими все це робити.
Саме тому дуже важливо підтримувати приватні, конкретні ініціативи. Саме тому я завжди кажу про необхідність співпраці з учителями і директорами шкіл. Часто вони самі виходять на зв’язок: хочуть щось зробити, шукають можливості, пишуть у різні фонди, намагаючись щось оновити, змінити, розформувати, запустити нові проєкти.
І наш Фонд — це не лише про бажання допомогти, а ще й про бажання бути почутим і знайти співрозмовників і однодумців.
Тобто виходить, що благодійні фонди в нашій країні частково виконують функцію держави?
Частково так. Але хочу підкреслити, що ми робимо це не всупереч державі та не для того, щоб підкреслити її бездіяльність. Скоріше, ми страхуємо державу. Тобо там, де держава не встигає щось зробити, або чогось не помічає, не має пластичності, там ми її страхуємо. Але тут є й інший бік. Благодійний фонд, на превеликий жаль, не може цілком відремонтувати школу або бібліотеку, а держава може. Тому тут важливо працювати в одній команді.
До речі, про бібліотеки. Знаю, ви підтримуєте бібліотеки на Сході. Поясніть, чому в ХХІ сторіччі, коли люди купують електронні книжки, ці установи все ще так важливі?
Тому що культура так чи інакше потребує певної інституційності. Звісно, зараз будь-яку книгу можна замовити в Інтернеті. Але, якщо ми говоримо про масові заходи, тяглість і культурну політику, так чи інакше йдеться про інституційність. І тут мова не лише про управління чи відділ культури — йдеться про певні структури, приміщення тощо. Має бути якась сталість. А це означає, що мають існувати певні локації. А довкола чого в нас гуртуються культурні проєкти в містах і містечках? Це або будинки культури, або центри творчості, або, власне, бібліотеки.
Тому, безперечно, бібліотеки важливі, їх необхідно підтримувати. Більше того, я вважаю, що саме зараз бібліотеки мають дуже хороший шанс передивитися власне позиціонування.
Чому?
Бо книжкові магазини зараз відмирають, якби це сумно не звучало. І це при тому, що книги будуть і надалі видаватися, тобто їх не стане менше. Але їхнє функціонування та розповсюдження буде відбуватися за допомогою інших механізмів. Думаю, передусім це буде онлайн-продаж та івенти за участі живих письменників і видавців. На тлі цих змін бібліотеки вже зараз отримують друге дихання. Зокрема, на Донбасі, починаючи з 2014-го року, в силу невеселих обставин бібліотеки стали центрами не лише читацького, а й суспільного життя.
Але тут теж є проблема. В останні роки з’явився Інститут книги, який запустив прекрасну ініціативу з розповсюдження книжок: вони закуповують книжки у видавництва та передають у бібліотеки. Ми підтримали цю ініціативу, передавали в бібліотеки сучасні книжки.
Крута ініціатива! А в чому ж тут проблема?
Проблема в тому, що ми підтримали публічні бібліотеки. А натомість у шкільних бібліотеках ситуація набагато гірша. Їх поки що ніхто не підтримує, ця програма їх не торкнулася. Зараз, якщо зайти до будь-якої пересічної шкільної бібліотеки, там можна знайти книги 60-х, 70-х років. Я кажу не лише про художні твори, які входять до шкільної програми, а й про якісь ідеологічні книги, методичні посібники та підручники, написані 50-60 років тому. І це стосується не лише Сходу, а всієї України. Велика частина книг в шкільних бібліотеках — це просто макулатура, якої давно треба позбутися і натомість заповнити бібліотеки сучасною, актуальною літературою, яка буде цікава нашим дітям.
І ось тут необхідна підтримка держави. Хоча мова тут не лише про те, що треба закупити книжки. Йдеться про осучаснення бібліотек. Бо насправді бібліотека як закрите книгосховище мало кому цікава. Необхідно провести Інтернет, обладнати робочі зони — аби люди мали мотивацію приходити сюди частіше. Я вже мовчу про те, щоб робити там ремонт!
У Харкові, приміром, є головна бібліотека імені Короленка, яка розташована в історичній будівлі в центрі міста. Будівлю більше 100 років тому створив відомий архітектор Бекетов, в ній за цей час виступало багато відомих письменників. Цю бібліотеку можна назвати культурною спадщиною міста і… вона просто в жахливому стані. Будівля потребує ремонту, реставрації. Наш Фонд може підтримати бібліотеку, але ми можемо хіба що закупити книжок. Відремонтувати архітектурну пам’ятку ми фізично невзмозі. Це має робити держава. І мусить, бо бібліотека шикарна, там дуже красиво всередині, неймовірна читальна зала! У будь-якій іншій країні подібна бібліотека стала би осередком культурних ініціатив і крутих проектів. А у нас…
Або можу розказати ще таку історію. Минулого року я виступав у бібліотеці міста Селідово. Під час виступу я познайомився з хлопчиком, який переїхав з батьками до Селідова з початком окупації. Що вони зробили в першу чергу після переїзду? Правильно! Записалися в місцеву бібліотеку. В Селідово це справжній центр громадського життя: туди ходять активні, дієві люди, які виступають з ідеями, пропозиціями, проєктами, вони постійно щось роблять. Це дуже цікаві, натхненні, приємні, світлі особистості.
Цей хлопчик, з яким я познайомився під час свого виступу в бібліотеці, вирішив брати участь у конкурсі «Читай-Пиши», який влаштовує наш Фонд. Так ось, у конкурс його споряджали усією бібліотекою.
Підтримали, допомагали, наснажували. І коли він переміг (а він переміг!), це була спільна перемога для всіх. І такі речі надзвичайно зворушують, бо ти бачиш, що йдеться не лише про ініціативу вчителів, які сказали дітям обов’язково щось написати. Насправді видно, наскільки батьки, читачі, бібліотекарі переймаються тим, аби їхня бібліотека, їхнє містечко теж брали участь та були причетними до всіляких культурних і освітніх ініціатив.
А розкажіть більше про «Читай-Пиши». Я знаю, що це конкурс для школярів Донецької, Луганської та Харківської областей. Чому лише Схід?
Тому що ми живемо на Сході і нам зручніше тут щось організувати. Це по-перше. А по-друге, лише Схід тому що, на превеликий жаль, у нас не такі великі ресурси. А щоб зробити цей конкурс, наприклад, на всеукраїнському рівні, треба залучати в кілька разів більше людей і набагато більше коштів. А також мати набагато більше часу. Він, на жаль, дуже обмежений, бо в нас фізично не вистачає ресурсу на все.
Хоча я переконаний, такі речі слід робити не лише на Донбасі. Зрозуміло, що до Донбасу сьогодні прикута особлива увага, тому що там триває війна й окупація. Однак якщо говорити об’єктивно, то освітні, культурні, мовні, соціальні проблеми, які є на Донбасі, притаманні й іншим регіонам України.
На Харківщині, приміром, у деяких райцентрах ситуація іноді гірша, ніж в райцентрах Донеччини чи Луганщини. Просто ми не звикли про це говорити. Бо навіщо? Тут немає війни, тож, можна не займатися ані культурою, ані освітою. Або на кордоні з Росією в нас є такі райони, наприклад, де в принципі немає українського телебачення. І про це, знову ж таки, ніхто не говорить. Те, що на прифронтові селища і містечка добувають сепаратистські радіостанції, турбує всіх. І це правильно, нехай турбує. Але чому ж нікого не турбує питання браку україномовного контенту, коли мова йде про Харківську область?
Тому дуже важливо долучати до культурно-освітніх проєктів якомога більше людей. Такі ініціативи як «Читай-Пиши» з одного боку, спрямовані на популяризацію читання, бо ми просимо дітей писати рецензії саме на книги. А з іншого боку, це освітня ініціатива, тому що ми працюємо як зі школярами, так і з їхніми педагогами. Нам дуже важливо працювати системно, заходити в школу, спілкуватися з дирекцією, пояснювати, для чого ми це робимо. Щоб це були не поодинокі випадки написання рецензій, щоб вчителі пояснювали, залучали та заохочували дітей. В результаті спільної праці це все виходить дуже симпатично. Ми от були в кількох таких школах і ліцеях — просто надзвичайно приємно на це дивитися.
А чому зараз, у розпал пандемії та економічної кризи так важливо підтримувати культурні й освітні проєкти?
Тому що культура не завжди є на поверхні, вона не завжди є очевидною. Проте вона завжди присутня в нашому житті, бо всі ми так чи інакше щось читаємо, дивимось і слухаємо. І все це в будь-якому випадку нас формує — хочемо ми цього чи ні. Тому дуже важливо, як саме культура в нас формує: чим ми наповнюємо свою свідомість, бачення і голову. Мені здається, що вкладати гроші в освіту й культуру — це завжди в першу чергу про перспективу, стратегію і майбутнє. Та на превеликий жаль культурна галузь у нас залишається у третьому ешелоні. І це страшенно несправедливо і нерозумно, як на мене. Коли минулого року почалася боротьба з коронавірусом, передусім гроші зняли саме з культури. Коли почали робити карантинні обмеження, то в першу чергу обмежили саме культурні заходи. Себто, ти можеш користуватися громадським транспортом, ходити в церкву, супермаркет, а от в театр чомусь ходити не можеш. Складається враження, ніби саме театр, бібліотеки, книжкові магазини і є розсадниками covid-19. Існує формальне, шаблонне, інерційне ставлення до культури як до чогось другорядного, чим можна пожертвувати в першу чергу.
Мені здається, доки у нас у всіх — і в суспільства, і в обраної суспільством влади — не зміняться пріоритети та концептуальне ставлення до культури, доти будемо мати багато ментальних проблем і проблеми з ідентичністю.
