Музиканти Бен Стіворт та Бретт Хілл співають у Огайо і збирають гроші. На них закуповують засоби медицини й везуть їх до України.
Скільки IFAK-аптечок (польова аптечка зразка НАТО — авт.) завдяки їхнім пісням отримали наші військові та якою видалася для американців поїздка до Бахмута — читайте у розмові з Беном у Львові, що відбулася напередодні його виступу в театрі ляльок.
Бене, розкажи, як ти опинився тут. Яким був твій шлях до України і як виглядає твоє життя в Америці?
Я з міста Атенс у штаті Огайо. Це маленьке університетське містечко: 24 тисячі студентів і 5 тисяч постійних мешканців. Моє дитинство і життя пов’язані з університетом — батьки викладають там. Але я завжди цікавився мандрівками, мав нагоду подорожувати. Мій тато займався студентською програмою обміну з Німеччиною, ми часто бували там.
Окрім того, мої батьки раніше багато подорожували. Моя мачуха виросла в Таїланді у сім’ї місіонерів. Батько моєї мами служив на флоті, відповідно їхня сім’я опинялася там, де їх квартирували. Бажання подорожувати у мене в крові — як і потреба допомагати іншим.
Довга історія моїх взаємин і з Україною почалася в січні 2020-го, коли я вперше приїхав сюди, саме напередодні локдауну.
Як це було?
Зі мною був мій друг Бретт Хілл, з яким ми грали в декількох гуртах ще в Огайо. Після чергового виступу ми з Бреттом познайомилися з білоруським виконавцем народної музики. Десь тоді і народився проєкт «Slavalachia», який привів мене сюди. Отож, я познайомився з музикантами з Білорусі й потоваришував із ними. Якось ми разом джемили майже 8 годин! Ніхто не пам’ятає, хто перший вигукнув «Slavalachia», але тоді народився концепт проєкту. Фолк музиканти грають, співають разом і дивляться, що з того вийде. Одна з учасниць джему — Надія Ілкевіч — вирішила, що хоче розвивати проєкт.
Надія захотіла створити щось спільне зі своїми друзями з України — з львівським гуртом Torban. А ще з гуртом нашого друга-білоруса Сергія Догуша. Ми вчили одне одного. Мали гурт з 7 людей, а ще потужний продакшн від Надії. Всі разом поїхали на тиждень до Мінська, а потім — до Львова.
Це був неймовірний досвід. Ми виступали в той же день, що й приїхали —в «Дзизі». Це був перший виступ і перший мій візит до України. Невдовзі ми поїхали всі разом в Карпати. Записали спільні пісні, разом мали виступили.
Я тоді отримав гарну мотивацію створювати щось нове, отримав надію щодо моєї музичної кар’єри. Далі настав ковід, ніхто не розумів, що буде далі, наш проєкт став на паузу. Проте мандрівка до вашої країни дала мені можливість не просто пережити карантин, а й надихнула на розвиток.
Наступного разу я повернувся до України у вересні 2021 року і провів тут місяць. Ми джемили, записували треки, а ще виступали на «Захід Фесті».
Після цього ти повернувся в Америку?
Так, я повернувся хоч і втомленим, проте ніби новою людиною. Почав ще більше мандрувати, заснував ще один музичний гурт — ми грали шотландський фолк. Ми поїхали навіть в турне різними містами. Це були веселі часи. Я планував, певна річ, наступного літа приїхати в Україну і трішки пожити в Криворівні — повчити карпатських пісень. Проте Росія втрутилася і все змінилося.
Коли почалася велика війна, Бретт (із яким я доти сюди приїжджав) повернувся в Огайо зі своєї мандрівки. Ми обоє відчували себе виснаженими і розгубленими. Всі навколо знали, що ми пов’язані з Україною. Ми багато говорили про це, але звичайно, бути там — це геть не те, що тут. Я все думав, що ж мені робити, як бути корисним?
Ідея провести перший концерт на підтримку належить Бреттові, я ж відразу охоче відгукнувся. Ми грали в Атенсі і концерт був успішним: ми зібрали 12 тисяч доларів. Це був неймовірний досвід — відчути, що нарешті робимо щось важливе.
Ми усвідомлювали, що ця війна надовго, а зацікавленість нею з часом буде спадати. Тож організовували шоу за шоу, збираючи гроші: в Атенсі, Клівленді.
Як багато концертів ви провели?
Приблизно 15. Ми зібрали 67 тисяч доларів — не тільки концертами, також люди просто приносили гроші. Були американці, які хотіли передати кошти саме на особисті аптечки для військових, і вірили, що ми виконаємо це їхнє побажання.
Як багато натівських аптечок ви привезли в Україну?
У травні ми привезли 245 штук. А в останній приїзд — 100 зібраних аптечек та чимало турнікетів, можна рахувати кілограмами. Ми не просто купуємо й привозимо речі, а робимо це для конкретних людей.
Наші близькі друзі — Лесик Якимчук і Лєна Василіна з Києва. Коли почалася війна, вони були в Атенсі, подорожували. Лесик — відеограф, а Лєна — графічний дизайнер. Вони повернулися в Україну і на максимальних обертах взялися за волонтерство. Вони мають багато друзів в українській армії — завдяки їм ми налагодили контакт із військовими.
Потім ми привезли менше аптечок (100 штук), бо Леся сказала: більше за медицину військові потребують машину. Ми купили авто в Польщі, приїхали на ньому до Києва, а звідти разом із Лесиком поїхали в Бахмут. До цієї поїздки ми взагалі нічого не знали про це місто, а тепер ніколи не забудемо. Я не дуже смілива людина, але хотів поїхати, побачити цих людей, провести з ними час.
І як усе відбувалося?
Я зустрів там неймовірно веселих людей, яким цікава твоя історія. З одного боку перед тобою війна: вікна без скла, зруйновані будинки. А з іншого — звичайні побутові розмови.
Один із днів, що ми провели там, був екстремально довгим і насиченим. Після кави і легкого сніданку в будинку ми поїхали грати і співати на позиції. Кумедно було бачити, як наші музичні інструменти лежать у машині поруч зі зброєю хлопців. Ми вдягнули шоломи та броники і поїхали до 93-ї бригади. Командир, який відрекомендував нас, сказав, щоб ми зіграли. Солдати стали величезним колом, а ми почали грати.
Більшість здивовано подивилася на нас, у поглядах зчитувалося: «Що? Що відбувається?». Почали з пісні про Огайо. Що довше ми грали, то більше бачили, як погляди бійців змінюються. З’явився зв’язок, солдати почали в такт плескати, стукати, тупцяти ногами.
Це було неймовірно. Саме заради того, аби заглянути в очі бійців, я й поїхав до Бахмута. Ми отримали стільки оплесків і вигуків, що складно було стримувати власні емоції. Потім нам подарували годинники від ЗСУ.
Які твої плани? Ти повертаєшся в Штати?
Так. Ми з Бреттом не знаємо, як воно піде далі, проте напевно хочемо підтримувати Україну. А ще я точно повернуся цієї зими, бо на мене чекає новий проєкт — «Метаноя». Разом із київською волонтеркою Наталією Пісковою хочемо підтримати вимушено переміщених українців, а ще — волонтерів, що переживають виснаження. Наша програма поєднує медитацію, слухання, створення звуків і спів. Ми маємо багато роботи у різних містах.
