• Про Zagoriy Foundation
  • Спецпроєкти
  • Новини благодійності
  • Велика історія
  • Головна
Головна / Велика історія / Проєктний менеджмент на базі власного життя: як починалася «Іскра»

Проєктний менеджмент на базі власного життя: як починалася «Іскра»

Проєктний менеджмент на базі власного життя: як починалася «Іскра» Фото 7

На фото: учасники семінару «Іскри» (фото з особистого архіву)

Волонтерство не просто впливає на життя, а спонукає воліти більшого, наприклад — побудувати організацію, яка допоможе сотням учасників отримати досвід міжнародних волонтерських обмінів.

Сьогодні «Іскру» знає практично кожен, хто шукає для себе можливості волонтерських програм, міжнародних обмінів, літніх школ та тренінгів за кордоном.

Історія «Іскри» розпочалася наприкінці 2006 року, коли засновниця організації Ірена Ремественська шукала різні способи, як провести gap year перед вступом на магістратуру. Так вона натрапила на програму, яка на той момент називалася EVS (нині — ESC), у межах якої можна було поїхати на волонтерство у будь-яку з країн ЄС на один рік. Після повернення вона заснувала «Іскру», яка за 13 років стала однією з найбільших організацій на «молодіжному ринку» громадських ініціатив. За весь час існування «Іскри» 354 волонтерів мали можливість змінити вектор свого життя. 

На фото: Ірена Ремественська, фото з особистого архіву

В інтерв’ю для Медіа Великих Історій Ірена розповіла, навіщо 13 років тому агітувала зголошуватися на програму, яка викликала радше підозру, ніж захват у мешканців її рідного Миколаєва, як змінився підхід української молоді до свого майбутнього та як забезпечити сталий розвиток організації, в якій працюють лише на волонтерських засадах. 

Я не можу змінити весь світ, але можу впливати на життя спільноти, в якій живу 

Я переконана, що для успішного навчання і подальшої кар’єри потрібно мати не лише знання, а й soft skills. Тобто навички спілкування з іншими людьми, організації власного життя, такий собі проєктний менеджмент на базі особистого досвіду.

Щоб людина могла відповісти на запитання «в який університет мені варто вступити», «де та ким я хочу працювати», «як мені спланувати власний бюджет», «як мені досягти омріяної позиції на роботі», потрібен час. Необхідно розвинути у собі свідомий підхід.

Саме тому у 2007 році, коли я лише завершила бакалаврат у Миколаєві, я не хотіла відразу вступати на магістратуру. Вона мені не була потрібна для галочки, я хотіла взяти від того навчання все, а для цього, як я вважала тоді, треба було подорослішати, адже мені було лише 20 років. За європейськими мірками, я була надто молода для магістратури, хоча вже знала, на яку програму хочу вступити.

Тому я вирішила взяти щось на кшталт gap year, щоби покращити своє CV та отримати життєвий досвід, який мав підвищити мої шанси на вступ. 

Ідея про gap year після бакалаврату у мене була ще з останнього класу школи. В той рік я, звичайна дівчинка з провінції, потрапила на програму FLEX і поїхала навчатися за обміном в американську школу. 

На фото: Ірена Ремественська під час шкільного обміну в США, фото з особистого архіву

Шкільний обмін в США став дуже важливим досвідом для мене, адже він відбувся у формотворчий вік, коли мені було 15. Найважливіше, що дав мені FLEX — це впевненість у собі й розуміння, що як окрема людина я можу в цьому світі щось змінювати. Я не можу змінити весь світ, не можу змінити політичну систему країни, але я можу впливати на світ навколо себе. Я знаю, що це звучить досить банально, проте для дитини з простої сім’ї у Миколаєві в 2002-му році це було відкриття: воно полягало в тому, що можна змінювати світ без великих грошей, без впливових батьків, без суперздібностей. Для цього тобі потрібна лише впевненість у своїх силах та багато важкої роботи.

Після програми FLEX і бакалаврату я шукала, чим мені зайнятися після випуску, і випадково натрапила на програму, яка тоді називалася European Voluntary Service (EVS), зараз це European Solidarity Corps. У межах програми була можливість поїхати безкоштовно до будь-якої країни з ЄС, щоби волонтерити там протягом року. 

Зацікавлена знахідкою, я почала шукати більше інформації. Я змогла розібратися з тим, як мені зголоситися на програму, але не було зрозуміло, хто б міг стати моєю відправляючою організацією, що є обов’язковою умовою для участі. З’ясувалося, що таких організацій практично не існує в Україні. Знайома з молодіжної організації, яка не знала нічого про EVS, запропонувала поставити печатку у документі, щоб формально мене допустили до програми. Я погодилася. Без підтримки, але з печаткою мені сказали: «Їдь». 

Тоді я ще не знала, але саме це стане одним із факторів, що вплинуть на створення «Іскри».

Я не думала, що це може стати професією  

Офіційно ми відкрили «Іскру» у вересні 2008 року, а вже 2009-го я відправила від імені організації першу волонтерку з Миколаєва. Спочатку мені було дуже складно донести до місцевих і навіть знайомих, що існує така програма, і вона безпечна та безкоштовна. Нині це все сприймається інакше, але 13 років тому людям було складно у це повірити. Ніхто мене, звісно, не звинувачував у тому, що я продам людей за кордон, але все одно дивилися з підозрою. 

Я хотіла стати відправляючим координатором, а для цього потрібно було знайти людей, які б зацікавилися цією програмою. На той момент я ще не думала, що це може стати професією. 

Я не опускала руки, проводила презентації в університетах і школах, хотіла розповісти людям більше про свій досвід волонтерства, про саму програму, як на неї можна зголоситися. Зрештою, саме завдяки моєму досвіду майже річного волонтерства у Люксембурзі «Іскра» змогла відбутися. 

Фото з волонтерства у Люксембузрі, особистий архів

Мені дуже пощастило з молодіжним центром в Люксембурзі, де я буда волонтером EVS. Там я вперше побачила, як працює молодіжна організація зсередини. Після десяти місяців мого перебування там я вийшла не лише з досвідом управління молодіжною організацією, а й виграла follow-up grant для волонтерів, що поверталися на батьківщину (на жаль, нині цього гранту вже не існує).

У межах цього гранту я отримала 300 євро, на які я відкрила «Іскру».

Грошей вистачило на те, щоби внести організацію у державний реєстр, зробити печатку, пройти всі бюрократичні установи та відкрити банківський рахунок. 

У 2009 році я відправила першу волонтерку. Наступного року 4-5. Далі кількість волонтерів збільшувалася у геометричній прогресії. Я колись спробувала порахувати, скільки волонтерів ми відправили за 13 років нашого існування, вийшло 354. 

Складно сказати, скільки людей ми відправляємо в рік, адже з моменту першого звернення волонтера до організації до завершення ним програми проходить орієнтовно півтора-два роки. Тобто ти дуже довго працюєш з однією людиною, цю роботу важко розділити на календарні роки. 

Я переконана, що людина, яка сама їздила на волонтерство, найкраще підготовлена відправляти інших людей. До речі, перша команда «Іскри» складалася з колишніх волонтерів.

І це було чудово, адже вивчити правила програми може будь-хто. Але емпатії до волонтерів неможливо навчитися, просто прочитавши документи. 

Ти не можеш відчути їхні проблеми, а відповідно і допомогти. 

Мені було дуже цікаво спостерігати за всіма волонтерами, яких ми відправляли. Деякі очікування не справдились: наприклад, я думала, що більше людей захоче лишитися за кордоном, але вийшло інакше; більшість цих молодих людей зробили висновки, що можна робити круті речі вдома. 

На фото: семінар від організації «Іскра», фото з особистого архіву

Нині нам доводиться конкурувати за молодь 

Працювати з молоддю стає важче, але з хорошої причини: у неї з’являється все більше можливостей. Тож навіть таким серйозним і досвідченим організаціям як «Іскра» доводиться конкурувати за молодих людей. 

Наприклад, у  2008-2009 роках, коли ми постили будь-яку вакансію на участь у проєкті, ми отримували по десять заявок у перший день і ще сто в наступний тиждень. Це було приємно та легко, ми не мали проблем з тим, щоб знайти людей. Нині навіть на найпопулярніший, найбільш модний, найбільш цікавий  проєкт зголошується менше людей, ніж на будь-який проєкт у 2008 році. 

На мою думку, це пов’язано з тим, що окрім ESC з’явилося більше альтернатив. Десять років тому таких варіантів було менше. Крім того, навчання за кордоном, навіть без стипендії, стало доступнішим для українців. 

Мені — 34 роки, і на моїй пам’яті українці завжди були відкриті до світу.

В останні роки світ почав відповідати на наші потреби. І я не маю на увазі якісь магічні сенси, а цілком конкретні. Інституції за кордоном, особливо у Західній Європі, мають тепер інший підхід. Наприклад, є у нас німецький грантодавець, який умовно хоче відкрити освітню програму, і якщо вона буде для французів, то він отримуватиме 2,5 заявки на 2 місця, якщо для українців — 300 заявок на 2 місця. Це дуже довгий та повільний процес, але мені здається, що багато країн Західної Європи вже свідомі того, що в Україні є багато людей з хорошим знанням іноземних мов, відкритих у пізнанні життя за кордоном і з дуже хорошою освітою. Тому українці — це класна цільова група,  і в Європі це розуміють.

Натомість в Україні молодь стала більш вимогливою. Портрет волонтера за останні роки суттєво змінився. Якщо раніше можна було відкрити проєкт у якомусь маленькому європейському містечку, і туди все одно б зголосилися люди, то нині вже немає людей, готових поїхати світ за очі. На прикладі волонтерства, як на мене, українська молодь почала більш стратегічно планувати свій шлях. Молоді люди більше не сприймають волонтерство як окремий досвід, радше як камінчик, що веде до наступного кроку, які вкупі формують подальшу дорогу. 

Раніше ніхто не покидав проєкт. Вперше ми з таким зіштовхнулися на п’ятий рік роботи «Іскри». Зараз же у нас щороку 2-4 людини, які можуть покинути проєкт, тому що їх щось не влаштувало. 

До речі, попри безвіз, що зробив Європою менш екзотичною для української молоді, ECS — це не лише про можливість подорожувати. Найважливіше, що лежить в основі цього волонтерства, — це життєвий досвід. Якщо, наприклад, порівнювати ECS та Work and Travel, то я бачу суттєву різницю між цими програмами. На другій до тебе ставляться як до працівника та вимагають чіткого виконання своїх обов’язків. За правилами ECS, від тебе нічого не можуть вимагати, адже ти не є офіційним працівником приймаючої організації, по факту, у тебе навіть немає справжніх робочих обов’язків, ти робиш все на базі компромісу з приймаючою організацією. 

І коли ти звільнений від цієї відповідальності, у тебе раптом з’являється можливість подумати про власне життя та мати час та простір для особистісного росту. Немає ні диплому, ні оцінки, ні шкали, за якою оцінюють, наскільки ти хороший волонтер. І це звільняє людей, дає час побути з собою, подумати про своє місце у світі, про те, що їм вдається найкраще.

Також ECS — це простір для креативності та творчості, адже волонтер завжди може запропонувати приймаючій організації власний проєкт, а не те, що для нього підготували. ECS — це хороший варіант, щоб зрозуміти, ким ти є насправді. 

Чого хочуть волонтери

Мій перший досвід волонтерства був у США, коли я навчалася там у школі протягом року у межах програми FLEX. За умовами, ми мали здійснити 100 годин волонтерства. Я свої провела у місцевій бібліотеці, де працювала бібліотекаркою і допомогала обирати дитячі книжки. Мені було цікаво, але я хотіла дослідити інші можливості. Виявилося, що в американській школі їх було купа. 

Наприклад, я брала участь у зборі продуктів, щоби зробити Різдвяну вечерю для людей, що опинилися без житла. Це відрізнялося від того, що я бачила в українській школі, де говориш «Зберімо одяг для дітей з притулку», що неначе зустрічають з підтримкою, але водночас можуть принести лише якусь стару річ й на тому все закінчується. Натомість того разу в американській школі ми зібрали стільки продуктів, що приміщення шкільної бібліотеки було забито вщент. Я ніколи такого не бачила, тому почала уважніше спостерігати за тим, у який спосіб там заохочують до волонтерства. 

А ще для американських дітей нормально змагатися за звання найкращого волонтера. І та волонтерська акція зі збору продуктів була водночас змаганням між випускними класами, хто назбирає більше. Я була в шоці. Волонтерство — це ж від серця, це альтруїстичний акт, як можна було з цього зробити змагання? Але потім я змінила свою думку.

Якщо у тебе є ціль, то всі засоби ефективні, і немає нічого поганого у тому, що діти будуть змагатися, щоби у результаті зібрати більше продуктів для тих, кому це реально потрібно. 

Тоді я вперше подивилася на волонтерство з іншої перспективи. Я не вірю у 100%-й альтруїзм, людина має отримувати якусь винагороду за свої зусилля. Просто це не прагматичний обмін, типу «я тобі 10 гривень — ти мені сік», а радше «я віддаю все, що у мене є, і отримую все, що можу отримати». 

Тому в «Іскрі», наприклад, ми могли взяти людину, яка на волонтерських засадах відправляла людей на молодіжні обміни, а ми натомість їй надавали можливість поїхати на два будь-яких молодіжних обміни на рік, не зголошуючись, тобто поза конкурсом. Можна це сприймати як «блат» або щось нечесне, але я зрозуміла, що це необхідно, і американці так роблять постійно. Вони винагороджують людей, які щось роблять для своєї спільноти. 

Я впевнена, якщо ти хочеш, щоб, наприклад, у молодіжній організації твоя команда лишалася з тобою надовго, ти мусиш створювати для людей можливості для росту та розвитку. Як лідер та керівник команди, ти мусиш думати, як людям, які працюють з тобою, покращити своє CV або як допомогти їм досягти бажаних цілей. Якщо люди працюють з тобою безкоштовно, ти все одно мусиш їм віддавати щось назад, необов’язково грошима, це можуть знання або підтримка. 

Обмін ERASMUS+, фото з особистого архіву

Я вступила на бажану магістратуру в Німеччині через чотири роки після того, як закінчила бакалаврат. Мій шлях до цього був довгим, у мене була «Іскра», якою мені було настільки цікаво займатися, що я відклала магістратуру на кілька років. 

Зараз я працюю директором з адміністративних питань в історичному науковому центрі на базі Віденського університету. У 2019 році я передала позицію президента «Іскри», але лишилася головою наглядової ради та координаторкою ECS-волонтерів. Я живу в Австрії, але продовжую відправляти волонтерів з України. У нас і раніше переважна більшість роботи була онлайн, адже «Іскра» ніколи не концентрувалася на молоді з Миколаєва, ще з самого початку ми вирішили, що будемо відправляти волонтерів з усієї країни. 

Крім того, у нас також є молодіжні обміни, тренінги, академічні літні школи тощо. Переважно ми працюємо з темами історичної пам’яті, вирішення конфліктів та примирення. Тринадцять років тому моє перше волонтерство у Люксембурзі дало мені розуміння, як будується молодіжна організація та як вона працює. Моє друге волонтерство було у колишньому концтаборі у Польщі, де я мала можливість попрацювати з темою історичної пам’яті, а німецька магістерська програма – з вирішення конфліктів. Тому вектор розвитку «Іскри» та моя власна дорога продовжують розвиватися у своєму логічному напрямку. 

Нагадуємо, більше про волонтерство за кордоном та програми для волонтерів ми вже писали за посиланням.

Якщо ви знайшли помилку в тексті, виділіть цей фрагмент і натисніть Ctrl + Enter

Схоже