Оксана Ганкевич втратила чоловіка під час війни. Але зуміла перетворити власний біль на енергію допомоги іншим і тепер підтримує жінок, що теж втратили рідних.
Поговорили з Оксаною про те, як продовжувати жити після втрати, як вона нагадує жінкам про їхню красу за допомогою фотопроєктів і як це допомагає зцілюватися їй самій.
Ти сильна, ти все зможеш
Андрій Ганкевич пішов до війська 25 лютого — вивчився на бойового медика. У житті з медициною не був пов’язаний, але тато його був хірургом, тож чоловік пройшов усі потрібні навчання. Казав, що йому не страшно і він може рятувати людей. Про виїзд за кордон з дружиною і не думали, хоч у сім’ї троє неповнолітніх дітей. Він хотів, щоб діти жили у щасливій, незалежній Україні.
З дружиною Оксаною розмовляємо у львівському Офісі підтримки родин військовослужбовців. Жінка зустрічає нас у просторому приміщенні. На стінах дитячі малюнки — котики й квіти яскравими кольорами. Є невеликі кімнати, де працюють соцпрацівники, на диванчику військові та кілька цивільних обговорюють щось. Оксана одягнена в чорне, на її обличчі — м’яка усмішка, її поведінка — стримана.
«Мій чоловік завжди мене підтримував за життя, вірив у мене і говорив про це. Наша остання розмова була об 11-й годині 5 липня, а о першій він загинув. Його останні слова: “Ти сильна, в тебе все вдасться, де б я не був і що б зі мною не трапилося, ти все зможеш”. Тому я не маю права здатися», — ділиться Оксана.
Тож жінка впевнена, що чоловік і зараз її підтримує. Він завжди поруч: у думках, у серці, в дітях. Допомагаючи іншим, рятуєш себе, каже Оксана. Дітям було важко втратити тата і бачити, як себе добиває мама. Тому жінка вирішила діяти — пішла в Офіс підтримки родин військовослужбовців:
«Тут мене підтримали настільки, що народилася друга я. Завдяки людям навколо я ставала сильнішою, кращою».
Офіс підтримки створила Львівська військова адміністрація. Тут родини військових можуть тримати психологічну допомогу, консультацію юристів чи соцпрацівників. Звернутися можуть не лише рідні тих, хто воює, а й тих, хто потрапив у полон, вважається зниклим безвісти чи загинув. Офіс співпрацює з усіма соціальними службами, з військкоматами. Волонтери заповнюють заявки і скеровують людину, що звернулася, до того фахівця, що може вирішити проблему.
Оксана стала частиною команди Офісу підтримки — працює три дні на тиждень, консультує людей і направляє їх до потрібних спеціалістів. Каже, зараз у команді 13 людей, і склалися дуже теплі стосунки одне з одним. Жінка називає це місце своїм другим домом, адже може вчитися новому і головне — допомагати іншим.
Краса рятує душу
У Офісі підтримки Оксана почала власний соціальний проєкт «Продовжуй жити». Він створений, щоб підтримати дружин, матерів загиблих воїнів, зниклих безвісти чи тих, хто перебуває в полоні:
«Всі свої емоції я намагалася вгамувати. Я мама трьох діток, і мені завжди хотілося, щоб вони пишалися мною, але біль порвав мене на шматки. А після трьох місяців зрозуміла, що варто зібрати себе докупи і перенаправити біль на користь».
Оксана зрозуміла, що внутрішній ресурс для неї полягає у тому, щоб віддати, аби потім його отримати. Тож спілкуючись з жінками, обмінюються силами продовжувати жити.
«Дівчата (учасниці проєкту — ред.), які до мене приходять, кажуть, що я сильна і допомагаю їм, але я завжди відповідаю: ви навіть не уявляєте, наскільки ви допомагаєте мені».
«Продовжуй жити» складається з кількох менших проєктів. Оксана розповідає про фотопроєкт «Краса рятує не тільки світ, але й душу» — в його рамках жінкам допомагають перевтілитися зовнішньо, через макіяж, зачіски і красивий одяг. Та Оксана певна, що це допомагає і відновитися психологічно. Каже, що хороші відчуття та позитивні емоції — це ліки без терміну придатності, які надають сили ставати кращими і сильнішими.
«Моя ціль — аби жінка, яка приходить на цю фотосесію, запам’ятала емоції, які вона відчуває в процесі, щоб знала, якою красивою вона може бути. А потім — побачивши результат, згадувала ті емоції і хотіла ставати такою, як на фотографії. Це стимул рухатися далі й продовжувати жити», — ділиться Оксана.
Перших учасниць Оксана шукала сама — просто телефонувала і пропонувала участь. Знаходила дівчат у тематичних групах у соцмережах. А надалі писала пост про набір дівчат на таку фотосесію — охочі доєднувалися. У першій фотосесії взяли участь 6 дівчат, у наступній — 10, потім ще 5 нових. Тож уже 20 дівчат пройшли власне перевтілення.
Оксані важливо, щоб дівчатам теж було цікаво брати участь у проєктах — не просто отримати фото, але й зрозуміти, що вони можуть бути корисними. Каже, учасниці змінюють сприйняття самих себе після участі. Одна дівчина була дуже закомплексованою перед фотосесією і сумнівалася, що зможе, але все пройшло добре і дівчина відчула зміни. Тож дівчата відновлюються і стають сильнішими, вважає Оксана.
8 березня у Палаці мистецтв у Львові буде проходити фотовиставка — результат проєкту «Краса врятує не тільки світ, але й душу». Основний образ — військова форма. Фото у ній мають свою назву — «Мій ангел носить форму ЗСУ», каже Оксана:
«На підтримку наших коханих ми одягаємо форму і дякуємо їм за те, що були в нашому житті. Саме так я хотіла дати можливість кожній жінці, яка бере участь, притулитися до тої форми, яка символізує захист і силу».
Це була Оксанина мрія — зробити власний фотопроєкт у формі. Але коли запропонувала іншим дівчатам, то всі погоджувалися, навіть охочіше, ніж фотографуватися у дизайнерському одязі. Олена Гусєва має салон військової форми, вона надає комплекти для зйомок.
«Мене запитували, чому саме 8 березня відкриття виставки. У кожного є своя асоціація з цим днем, але я вважаю, що ми можемо самі вирішувати, які свята мають бути нашими. Для мене це свято весни і краси, тож саме 8 березня хочу цю красу показати. Вона може бути болючою, втомленою, але — краса рятує не тільки світ, але й душу. Наші душі стають іншими після перевітлень», — ділиться Оксана.
Фотографка залишається незмінною — це Надія Марченко. Оксана каже, що Надія погодилася безоплатно фотографувати дівчат. Крім неї у команді проєкту є режисерка — Лілія Буйна. Це колишня модель, вона допомагає учасницям розслабитися, вчить, як правильно усміхатися і показує, які пози будуть найвдалішими.
Також з’явилася нова учасниця команди — Марія Підгірна. Вона брала участь у проєкті. Її чоловік вважається безвісти зниклим, тож Марія приєдналася до фотосесій. А тепер допомагає монтувати відео та створювати сторінки у соцмережах.
Галя Савчук, перукарка і завжди робить зачіски Оксані. Коли жінка розповіла про намір фотографувати жінок, то Галя одразу підтримала ідею — саме в її салоні краси вперше готували дівчат до фотосесії. Оксана каже, що фотостудії теж ніколи не відмовляли у співпраці. І дизайнери теж.
Першою дизайнеркою проєкту стала Оксана Сокол, тоді Люба Криса. Пізніше приєдналася майстерня вишиванок «Мамина світлиця» і Світлана — мисткиня, що виготовляє прикраси. Для Оксани вона зробила особливе намисто — щоб носити не тільки на свята, а й в будні.
Поки команда виключно жіноча, як і спрямування допомоги. Але Оксана не виключає, що з часом з’являться активності і для чоловіків, адже багато воїнів повернуться з війни і їм буде потрібна підтримка.
Ще один проєкт — дефіле учасниць «Продовжуй жити». Лілія Буйна була співорганізаторкою Fashion Day у Львові, запропонувала Оксані взяти участь. Тож вона та інші учасниці проєкту презентували на подіумі нову колекцію Оксани Сокол, а також виходили у військовій формі.
Вірші та музика
Оксана каже: якщо під час спілкування з дівчатами розуміє, що комусь із них потрібен психолог, то радить звернутися за допомогою. Жінка і сама відвідує психолога:
«Через два тижні після смерті чоловіка я одразу звернулася за психологічною допомогою, бо розуміла, що сама не впораюсь і мені не соромно говорити про це».
Писати вірші Оксана почала на свій день народження. 15 серпня її чоловіка нагородили посмертно — усі емоції від цього: біль, смуток і гордість, вилилися у першу поезію за все життя. Оксана каже, що написання поетичних рядків — це теж її терапія:
«Коли створився проєкт, я одночасно писала вірші і листи до свого чоловіка, бо розуміла, що так мені стає легше».
За кілька місяців жінка написала понад 40 віршів, виставляє їх на своїй сторінці. Каже, кожен вірш — це біль. Пише про чоловіка, про власні емоції, сім’ю, те, що відбувається в Україні. Старший син Маркіян першим читає мамині вірші. Оксана каже, що це її редактор — підказує правильні розділові знаки і перевіряє, як читається поезія. Він теж пише вірші і любить читати. 12-річна Роксолана більше захоплюється математикою та спортом. А молодшому Яремі 3 роки. З ним Оксані дуже допомагає мама. Оксана зізнається, що не завжди знаходить потрібні слова, щоб подякувати, але надзвичайно цінує мамину підтримку.
У пам’ять про чоловіка Оксана розповіла про нього на телебаченні — розповідь мала назву «Історія героя». Коли виходила зі студії, зрозуміла, що цей сюжет — теж частина терапії.
Оксана завжди любила музику, але після смерті чоловіка не могла її слухати, важко було заходити до маршрутки чи магазину, де лунали мелодії:
«Мені здавалося, що я ніколи не зможу посміхатися. Це був важкий час, та я намагалася впоратися: вдома вмикала музику на тихенький звук, аби мій мозок звикав. Було боляче від будь-яких пісень, особливо пов’язаних із війною».
19 жовтня виповнилося 19 років сім’ї Оксани та Андрія — і саме в цей день жінка презентувала пісню в пам’ять про чоловіка. До того Оксана ніколи в житті не займалася вокалом:
«Було дуже велике бажання, хоч співати про біль тоді, коли він настільки глибокий — складно. На перших заняттях з вокалу тільки плакала. Але потім усе вдалося».
Тож все почалося в пам’ять про чоловіка — «Історія героя», пісня на річницю та інші проєкти. Коли Оксана почала допомагати, зрозуміла, що їй стає легше:
«Дуже важко просто вижити, для мене має бути ціль і відповідні терміни. Тобто я собі даю завдання і термін на його виконання. Мені так простіше» .
Дівчатам із проєкту Оксана теж радить такий підхід — адже пережити біль можна тільки розуміючи, що будеш для цього робити. У Оксани економічна освіта, вона була держслужбовцем, а після народження донечки зрозуміла, що буде корисна вдома. Тож зосередилася на дітях. Подружжя 20 років жило у Львові, обоє народилися на Львівщині.
Каже, чоловік був постійно у відрядженнях, він працював директором Донецького аеропорту. Коли почалася війна, був там до останнього моменту — допоки міг допомогти. Вже пізніше працював у Києві. Оксана каже: чоловік весь час був потрібен державі.
Старший Маркіян цьогоріч закінчує школу і мріє вступити до УКУ на журналістику. Оксана додає, що її чоловік колись проєктував один із корпусів цього університету. Каже, був проєктантом та будівельником, знав 3 мови і будував чимало цивільних об’єктів в Україні. Він завжди казав, що найголовніше — бути корисним людям.
«Після того, як його не стало, мені інколи здається, що чоловік в мене “вселяється” — таких проєктів я ніколи не створювала, завжди він. Просто мої більш сконцентровані на моїх болях. Я вірю, що він мені допомагає, підтримує. Точно знаю, що він завжди поруч», — каже Оксана.
Підтримати у горі
Оксана впевнена, що кожен із нас має неабиякий ресурс, та не завжди знає про це:
«Я не знала, що можу писати вірші чи проєкти. На жаль, мені потрібен був такий біль, аби я знайшла себе. Саме так я стала іншою».
Жінка сподівається бути корисною людям, як в Офісі підтримки, так і у власному проєкті. Тепер реєструє ГО, каже, що фотосесіями не обмежиться. Оксану з фотовиставкою уже запрошували в деякі країни:
«Я хочу кричати на весь світ про те, що ми є. Мені не соромно про це говорити і про це плакати. Просто хочу, щоб всі розуміли, якою ціною до нас іде перемога, бо ми як ніхто це знаємо».
Оксана каже, що і тепер часто не вірить, що все це відбувається насправді. Але переконана, що якщо неможливо змінити ситуацію, треба просто змінити до неї підхід:
«Чоловік дуже хотів, щоб я жила і була щаслива, він завжди дбав і опікувався мною, захищав. Зараз я його відпустила, у нього вже інша місія. А в мене своя. Тому я продовжую жити — в пам’ять про свого чоловіка, для своїх дітей, для себе і на користь людям».
Раніше жінка часто запитувала саму себе: чому все так? за що мені це? А потім — переформатувала запитання у відповідь — для чогось мені це треба.
«Ми не знаємо, скільки нам доведеться бути на цьому світі, та маємо певну місію, — каже Оксана. — І на сьогодні моя місія — бути мамою, бути корисною — насамперед таким жінкам як я, підтримати їх в момент їхнього горя і болю».
