Спочатку були адреналін, ейфорія, гнів та жага діяти. Зараз наш спільний психологічний стан далекий від цього. Як він змінився, що та чому ми відчуваємо, як з цим жити та що зробити вже сьогодні, щоб полегшити своє майбутнє — пояснює психолог і консультант з питань психічного здоров’я та резилентності Ілля Бачурін.
Як наш психологічний стан змінився від початку війни?
Від початку повномасштабного вторгнення ми всі включилися у допомогу та об’єдналися — на адреналіні, гніві та проти спільного ворога. Адже коли відбувається момент шоку, найпотужнішого удару, ми синхронізуємося. Коли це «жахливо» тільки трапилося, у всіх був приблизно однаковий спектр почуттів та емоцій, спільні проблематика та реагування. Зараз ми знову повернулися до своїх демонів, які були з нами до війни, та в ті лабіринти, якими блукали до шокового стану.
У різних людей актуалізувалися їхні індивідуальні внутрішні спонукання — особливо це видно у місцях, де війна на якийсь час відступила. На психологічному рівні кожен із нас повернувся до самих себе, бо від себе нікуди не дінешся. Зараз ми опиняємось віч-на-віч не тільки з усіма своїми демонами, але й з вантажем війни. Ейфорія давно закінчилася, за нею прийшов вибір. Хтось пішов у кропітку роботу з почуття обов’язку, хтось почав шукати нові відповіді, хтось почав вдаватися до пошуку зради. Загалом відбулося три основні речі:
- Досвід став різним у різних людей. Ми знову повернулися до себе, але після цих подій: з новими запитаннями, переживаннями, болем і висновками.
- Накопичилося багато інтерперсонального гніву, який не має форми або виразу, але є тривалим. Це не просто емоція гніву або злість, коли ти позлився, психанув, з’їв печиво, отримав розрядку і тебе відпустило. Це глибоке почуття сильної агресії, люті, готовності до боротьби в прагненні до справедливості. Тому нас всіх зараз легко образити або зачепити. Цей гнів, на жаль, часто виливається на різне: на близьких, на «тотальну зраду», на звинувачення інших у будь-чому, на недовіру до влади тощо. Як каже Арестович: «Якщо мене почнуть звинувачувати у зраді, значить ми починаємо перемагати». Хоча він і сам як будь-яка людина в цих умовах іноді демонструє набагато швидшу готовність «спалахнути» гнівом.
- Апатія та вигорання. Ми зіткнулися з небувалим за тривалістю та інтенсивністю феноменом. І тут немає ніякого простого виходу та можливості перепочити. Ми на точці, коли базовий ресурс вичерпався, внутрішнє відчуття втрати та порожнечі нестерпне, а роз’єднаність з’явилася знову і з кожним днем стає сильнішою.
Крім того, зараз ми можемо впасти в імпульсивну поведінку, бо зовсім виснажені. Наприклад, сердитися на тих, хто поруч, або впиватись почуттям радості від бажаних новин та забувати про реалії. Великий виклик — не зірватися в безодню ситуативного відреагування.
Не дивлячись на силу загальнонаціональної єдності перших місяців, на особистому рівні раптом знову з’являється почуття, що ми самотні. Так, є «ми» як нація, ми близькі. Але і ця самотність неймовірно глибока, на жаль, вона їсть дуже багатьох. Особливо якщо людина була на фронті та повернулася. Тобто наш загальний стан є приблизно таким: імпульсивність, гнів, сум за тими, з ким роз’єднані, бажання жити далі, але часто нестача сил і самотність.
І що ж нам із цим всім робити?
З огляду на те, що я бачу зараз в сесіях з людьми, тут є три шляхи:
Перший. Спробувати знаходити можливості для посттравматичного зростання. Для того, щоб адаптувати до життя та знайти в ньому свою відповідальність, щоб із цим вигорянням справлятися. Зокрема брати на себе стільки, скільки можете подужати, а не більше. Знайти справу для себе і сенс. Залишатися в контакті з тим мінімумом людей, який потрібний, і відчувати їх. Відкрити у собі щось нове та проживати ці емоції повною мірою. Це один зі шляхів, але він доступний не всім і не одразу. Тому що є рівні, які ми не можемо подужати одразу, але згодом вони відкриються.
Другий. Якщо ви самі не даєте собі видихнути, психіка візьме своє за допомогою емоційного регулювання. Вона просто скаже скласти руки, лягти, прихворіти та не рухатися. Це не про здатися, а навпаки — працювати на знос. Якщо ви відчуваєте свою гіпервідповідальність за ношу, яку треба нести, вона вас придавлює. І ви потім лежите у цьому депресивному стані та не можете ні нести її, ні відпустити.
Третій. Ви відпускаєте щось, щоби щось знайти. Тобто усвідомлюєте, що дещо ви в змозі витримати, а дещо — ні. Або взагалі, що єдине, що можете — нічого. Ви кажете: «Відчепіться від мене і я від себе відстану на якийсь час». Це робиться для того, щоб відчути те, від чого і справді неможливо відмовитись і де є цей струм життя. Таким чином ви переосмислюєте себе, своє місце, завдання тощо.
Волонтери, журналісти, воїни, ті, хто почувається залученими, найчастіше підуть першим шляхом. Вони чудово працюватимуть там, де вони є, будуть справлятися та видихати, всі події перекручувати в голові та переосмислювати. І згодом дійдуть до посттравматичного зростання і зрозуміють, що в цьому вони стали сильнішими. Ті ж, хто взяв непосильне на себе, відчують відповідь та підказки від тіла. Ну і мудрий шлях — щось відпустити. Ті, хто зможуть оберати його, швидше знайдуть саме свої відповіді. Путін, який вчепився у свій стіл — гарний антиприклад цьому мудрому вибору.
І десь так само ми почуватимемося, коли війна закінчиться?
Не зовсім. Зараз загадувати неправильно та нечесно стосовно себе, якщо ви, звісно, не уряд країни. Роздуми про майбутнє зараз мають бути лише як інструмент сьогодення. Наприклад, думки, що я можу тут і зараз зробити для моєї професії, щоб у майбутньому мені було добре. У психотерапії є принцип — ми маємо бути конгруентними ситуації. У гуманістичному підході ми можемо розбирати лише те, що зараз для клієнта є актуальним. Наприклад, чоловік повертається з відрядження, але у нього погані стосунки з дружиною. Він боїться, що вони знову посваряться. Психотерапевт йому каже: «Зараз ми працюватимемо зі страхом цього майбутнього, а не зі сваркою і підготовкою до неї. З цим треба буде розбиратися у той момент, коли вона станеться». Так і тут. Розбираймося з примарними та реальними повоєнними проблемами будемо вже за фактом їхньої наявності.
Як нам змиритися з тим, що світ, яким ми знали його до війни, таким уже не буде і багато чого зміниться?
Після війни ми зустрінемо нову реальність, старих демонів, та безліч різних проблем. Але отримаємо дещо серйозне, що вже з нами — потужну віру одне в одного, у себе, у наші цінності. Це буде тільки сильнішим. У нас залишиться багато чого, що з нами було до: наші друзі, зв’язки, навички, глибина, книги, знання тощо. В якомусь сенсі ми залишимося собою, і це важливо. Тому зараз важливо готувати себе до оптимістичного та великого майбутнього можливостей. Хоч це буде і нелегкий шлях, це теж треба розуміти.
Реальність, в якій ми існуватимемо, справді стане іншою. Але тільки від нас залежить, якою. Зараз багато чого вирішуватиметься, і від наших різних виборів залежить майбутнє. Від великих кроків звичайно! Коли ми обираємо служити своїй країні — це внесок. Коли ми обираємо боротися і жити — це внесок. Але і від маленьких. Коли ми щодня приділяємо 15 хвилин на день англійській, ходимо на зустрічі з психотерапевтом раз на тиждень, читаємо книгу, пишемо важливий текст, розвиваємося — це внесок. Наше спільне майбутнє залежить від таких рівномірних вкладів у себе, тому що ми, люди, — найголовніший капітал цієї країни.
Як гадаєш, чи правда, що багато можливостей для українців зараз відкриється — як у всьому світі, так і в межах нашої країни?
Це час обнулення, коли все струснулося настільки, що багато хто з нас отримав шанс на друге життя. Попереду економічне зростання, освітні можливості та можливості для рестарту бізнесу, інвестиції, впізнаваність у всьому світі тощо. Україна стає проєктом загальносвітового значення. Як символ світу, що будує західна демократична цивілізація.
Але не можна применшувати шлях страждань, який буде пройдено. Доведеться відчути багато горя, але фактично у цих страшних подіях народиться шанс на щось нове. Важливо все одно залишитись собою та зрозуміти, який досвід ви забираєте, а який варто залишити за межею, в минулому. Якщо ми перестрибнемо цей етап і відразу нирнемо в оптимізм або оберемо відвернутись від реальності, то не прийдемо до величі.
Наразі неминуче між людьми почнуться конфлікти на різних рівнях. Почнуть з’ясовувати, хто достатньо і ні допомагав, хто виїжджав, а хто залишався, хто настраждався більше. Як не звинувачувати себе та не шукати винуватців?
Ми можемо звинувачувати один одного, а можемо — себе. Ці історії часто виходять одна з одної, але вони різні.
Конфлікт. Зараз буде багато роз’єднаності, але важливо починати з точок єдності. Інакше ми можемо почути одне одного неправильно. Ми зараз усі на взводі, сповнені гнівом і можемо зірватися на ближнього, а це неправильно. Щоб зберегти ясність у спілкуванні, потрібно завжди підкреслювати ці точки. Розуміти, у чому ми єдині з тими людьми, з якими обговорюємо проблему. Наприклад, хтось за Порошенка, хтось за Зеленського, але ж глобально ми за Україну. Глобально ми за волю. Ось на цьому треба наголошувати зараз. Після цього можна приймати рішення. Якщо прямо зараз посадити за один стіл людину з гарячої точки, із заходу України та з Маріуполя і сказати їм «вирішуйте, як ми житимемо далі», то навряд чи щось вийде. Тому що це не на часі. А от коли настане час, нам треба пам’ятати про спільне — готовність захищати, жертвувати та допомагати, про опору та тепло одне на одного, про волонтерство.
Провина. Почуттям провини ми намагаємося собі нагадати про те, що ми любимо та цінуємо, що нам дорого у соціальному плані. Чомусь цією провиною ми намагаємося на цьому наголосити. Якщо хтось відчуває менше провини, то чомусь ми думаємо, що ця людина любить менше. Ці почуття теж мають місце. Але уявіть ситуацію, коли один українець каже: «А я більше підтримую ЗСУ, бо я більше грошей задонатив. Якщо ти менше грошей відправив, то ти мерзотник і менше любиш країну». А людина може ледве кінці з кінцями зводить та взагалі втратила роботу. У кожного своя боротьба, свій шлях і своя можливість зробити цей внесок. І ми не знаємо, що людина пережила, і з необережності можемо зачепити неймовірні пласти. Ми гадки не маємо, які почуття відчувають інші. Важливо нагадувати собі про це. У кожного є свій шлях і важливо ними не мірятися. Коли людина починає свій внесок випинати — це червоний сигнал, і суспільство його добре відчуває. Як розповісти про те, що ви робите? Закликайте допомогти та діяти, а не розповідайте. Не я такий добрий і зробив ось це, а ви робіть ось це і допоможіть нам.
Пам’ятайте, що кожен важливий, та розвивайте в собі ненасильницьку комунікацію. Будуть мільйони людей, які отримали неймовірні травми та пережили страшні речі. Тому наші слова мають бути обережними. Інструмент для комунікації людей після війни – три сита Сократа. І вони важливі також щодо себе. Перше — інформація, яку я хочу сказати, правдива. Друге — вона корисна і щось змінює. Третє — вона вам допоможе і від неї буде краще. Це буде технікою безпеки у спілкуванні, тому що ми не знатимемо, людина з яким вантажем перед нами. Треба нести відповідальність за свою комунікацію.
Ми всі зустрінемося з якимись наслідками, і в деяких вони неминуче виллються в тривогу, панічні атаки, ПТСР тощо. Як з усім цим працювати?
Не у всіх і не завжди. У Гаррі Поттері казали, що найстрашніше, коли ти боїшся самого страху. Люди часто отримують травми, це правда. Але є ще вторинне страждання. Це думки: «Боже, це зламає мені психіку, у мене ж буде ПТСР». Люди, які орієнтовані на травматичне майбутнє, з більшою ймовірністю одержують весь цей набір. Одна з моїх клієнток, яка працює у гарячій точці, запитала, як профілактувати ПТСР. Я відповів, що як психолог я гарантую, що вона з ним впораєтеся, але коли його діагностують. Зараз важливо зосередитись на тому, щоб вижити, знайти відповіді та прожити моменти якісно. Це і є першою частиною профілактики. Друга — промовляння. Ми розмовляємо, ділимося, осмислюємо, пишемо, говоримо, балакаємо з друзями. Це дико травмуючий досвід і якісь люди будуть схильні до всього перерахованого вище. З цим можна і потрібно буде працювати. Але коли прийде час. І, як на мене, у групах — це зараз найкращий метод.
Чи варто після війни всім різко кинутися до психологів?
Після війни варто кинутися одне до одного — у всіх сенсах. Бо самотність треба перемагати єдністю. І цей крок у тому числі може виражатися в тому, що ми звернемося до психолога та приділимо час і собі. Це не обов’язково, але якщо ви відчуваєте, що така потреба є, чому б цього не зробити та не розібратися з усіма демонами. Не обов’язково чекати на кінець війни. Наразі багато ініціатив, у межах яких фахівці безоплатно допомагають.
Але, як мені здається, насамперед класно шукати та бути з людьми, досвід яких близький до вашого. А потім уже й до інших — хто має інший досвід, але теж ближче на крок, щоб ми могли змінюватись і взаємодіяти. Тому що ми на етапі, коли ця роз’єднаність вже є, і нам треба з нею справлятися.
ПАМ’ЯТКА: «ЩО РОБИТИ ЗАРАЗ, ЩОБ ДОПОМОГТИ СВОЇЙ ПСИХІЦІ»
1. Ми можемо впасти в імпульсивну поведінку, бо зовсім виснажені. Наприклад, сердитися на тих, хто поруч. Великий виклик — не зірватися в безодню ситуативного відреагування, а рефлексувати, записувати плани, вести невеликий щоденник.
2. Варто брати на себе стільки, скільки можете подужати, а не більше.
3. Дотримуйтесь «work-war balance» та дозволяйте собі брати піт-стоп і повноцінно відпочивати.
4. Cфокусуйтесь на «зараз». Не чекайте життя «після війни», а старайтесь проживати ці часи і цей досвід настільки, наскільки це можливо.
4. Залишайтеся в контакті з тим мінімумом людей, який потрібний, і відчувайте їх. Зв’язок зараз багато значить для стійкості.
5. Відпустіть щось, щоби щось знайти. Усвідомте, що дещо ви в змозі витримати, а дещо — ні. Або взагалі, що єдине, що можете витримати зараз — це нічого. І тоді вам потрібен час побути із собою і світом.
6. Роздуми про майбутнє зараз мають бути лише як інструмент сьогодення. Наприклад, думки, що я можу тут і зараз зробити для моєї професії, щоб у майбутньому мені було добре.
7. Від нас залежить, яким буде майбутнє. Навіть маленькі кроки важливі. Коли ми щодня приділяємо 15 хвилин на день англійській, ходимо на зустрічі з психотерапевтом раз на тиждень, читаємо книгу, пишемо важливий текст, розвиваємося — це внесок.
8. Доведеться відчути багато горя, але фактично у цих подіях народиться шанс на нове. Важливо все одно залишитись собою та зрозуміти, який досвід і навички ви забираєте, а який варто залишити за межею.
9. Зараз буде багато роз’єднаності, але важливо починати з точок єдності. Ми зараз усі на взводі, сповнені гнівом і можемо зірватися на ближнього, а це неправильно. Наприклад, хтось за Порошенка, хтось за Зеленського, але ж глобально ми за Україну. Глобально ми за волю. Ось на цьому треба наголошувати зараз. Після цього можна приймати рішення.
10. Ми гадки не маємо, що відчувають інші. Важливо нагадувати собі про це. У кожного є свій шлях і важливо ними не міряються. Коли людина починає свій внесок випинати — це червоний сигнал, і суспільство його добре відчуває. Закликайте допомогти та діяти, а не розповідайте. Не я такий добрий і зробив ось це, а ви робіть ось це і допоможіть нам.
