В Медіа Великих Історій ми намагаємось якомога частіше піднімати питання працевлаштування людей з інвалідністю, нагадувати про потребу в адаптації фізичних просторів, говорити про інклюзивність як одну з базових цінностей…І це, безумовно, стосується і безбар’єрності сучасних музеїв.
Восени 2021 року в Одеському художньому музеї було реалізовано проєкт «Доступний музей на слух і на дотик» за підтримки УКФ.
Проєкт став першим великим кроком для інституції на шляху до того, щоб зробити музейний простір доступним для людей з порушеннями зору та слуху. Для цього було виготовлено тактильні 3D-копії п’яти скульптур, тифлографічні зображення чотирьох картин з колекції музею, а також навігацію залами музею та інформаційні таблички шрифтом Брайля. Також музейники створили аудіо та відеогід експозицією першого поверху та зробили переклад відеолекцій на жестову мову.
Для чого це потрібно і чому облаштування доступних музейних просторів — один з найкращих трендів сучасності, розповідає кураторка проєкту Юлія Бердіярова.
Навіщо нам інклюзія?
Запитання «Навіщо людям доступний музей?» можна вважати риторичним. Насправді, у нас все ще багато прогалин у питаннях нового соціального договору та спільних цінностей. Тому, плануючи комунікаційну стратегію проєкту, ми зламали не один спис, допоки не дійшли до простої відповіді. Отже, ось она:
Доступний музей потрібен для того, щоб всі ми навчились розмовляти один з одним. Різними мовами про різні цінності, та при цьому щиро дивуватись поглядам ближнього.
Доступний музей — це і про радість нового досвіду, і про задоволення від нових навичок. А потреба у розмові, у можливості бути почутим — це базова потреба кожної людини.
Проте для культурної інтитуції інклюзія давно не питання потреби — це питання обов’язку. Вільний доступ до інформації та освіти — це право кожної людини, тому кожен музей у майбутньому має стати доступним та інклюзивним.
Врешті-решт, ми маємо перестати думати про доступний простір як про привілей та розкіш, і почати уявляти собі цю концепцію як нову норму. З поправкою, на те, що ця норма поки що потребуємо чималих зусиль.
Різність, яка об’єднує
Важливою складовою проєкту були тренінги для музейних співробітників. Протягом двох днів музейним освітянам допомагали стати ближче до теми інклюзії, зокрема зрозуміти світ людей з порушеннями слуху та зору. Всі вони вчили жестову мову, намагались провести екскурсію для людей, які втратили зір, поповнювали словниковий запас новими термігами. Однією з тренерок була Світлана Стрельцова, яка сама має порушення зору, і тривалий час допомагає різним міським проєктам стати доступними.
Найбільший бар’єр весь цей час був в наших головах, а не в музейному просторі.
Світлана координувала частину музейного проєкту, тому її досвід та фідбек був з одного боку суто професійним, а з іншого — вона була першою, хто дав нам оцінку щодо зробленої роботи як представниця цільової аудиторії. Коли ми проходили простором музею, Світлана просила його описувати і корегувала опис уточнюючими питаннями. Так ми разом вчилися розставляти акценти в екскурсіях. В цей час і я, і мої колеги зрозуміли, що провести екскурсію для людини з порушенням зору не так складно, як здавалось до цього. Найбільший бар’єр весь цей час був в наших головах, а не в музейному просторі.
Мабуть найважливішою порадою Світлани була її теза: поводьтесь з незрячою людиною на рівних. Всі два дні ми вчилися розмовляти як рівні люди, з гідністю та повагою один до одного.
Під час знайомства учасники тренінгів ділилися досвідом спілкування з людьми з інвалідністю. Виявилось, хтось з моїх колег раніше проводив екскурсії для слабозорих людей, а хтось живе поруч із спеціальною школою та навідується до неї.
Це важливий інсайт для проєкту, який я би сформулювала, як пораду: якщо ви тільки наважуєтеся зробити перший крок в інклюзивному проєкті, почніть з діалогу. В першу чергу з тими, з ким працюєте.
Згодом в соціальних мережах музею люди почали писати власні історії у приватні повідомлення: про друзів, родичів, знайомих, які мають інвалідність. Вони говорили про те, як їм важливо бачити такий проєкт, і про те, як хочеться поділитися цією історією з іншими. Так один діалог, одна зустріч та один пост у соціальних мережах відкрив безліч історій, що замовчувались протягом довгого часу.
Збирайте ці історії — саме вони будуть рушійною силою проєкту. Це те, що буде надихати вас та команду працювати з подвійною силою.
Хто кого вчить?
В розробці та в подальшій комунікації подібних проєктів є ризик дійти до, умовно кажучи, зверхньої позиції: подавати все як проєкт, в якому умовні «ми» вчимо або соціалізуємо певну групу людей. Проте досвід «Доступного музею» показав, що насправді під час діалогу вчаться всі.
Бо якщо подумати, це саме музейникам потрібно вчитися новій мові: толерантним термінам, привітній поведінці, жестовій мові. Треба адаптувати освітні проєкти до потреб людей, які не бачать, змінювати простір, експериментувати та розвиватися. То хто кого вчить?
Якщо поставити собі на початку питання “А чому можу навчитись я?”, буде значно легше окреслити мету проєкту. Окрім того, це допоможе створити не просто проєкт, а такий собі безпечний простір, де всі учасники можуть почуватися вільно, кожен буде відчути свою цінність та користь власного досвіду.
Під час екскурсії для людей з інвалідністю ми отримали живий фідбек безпосередньо від наших відвідувачів, і це теж допомогло скорегувати майбутні кроки.
А завдяки тому, що до запису відеогіду нам вдалось залучити гіда з порушеннями слуху, Романа, ми мали можливість правити тексти екскурсій по ходу реалізації проєкту з огляду на потреби нечуючих людей.
Після презентації Роман поділився спогадами з дитинства: свого часу їх також водили в музеї, проте цей досвід мало чим запам’ятався, бо складну інформацію ніхто не намагався пояснити. А тепер він сам став частиною історії музею.
Можливо, це банальна порада, але так — по можливості, залучайте до проєкту тих, для кого безпосередньо ви його робите.
Різні погляди, що повернуті один на одного
Ми живемо у світі, де будь-яка інформація доступна та відкрита. Більш того, соціальні мережі дають нам можливість спілкуватися з людьми з різних міст та країн. Тому нормально підглядати, що є у колег, писати листи та просити рекомендацій і допомоги. Мій досвід показує, що в більшості випадків ми отримаємо корисну та привітну відповідь. Бо будь-який професійний досвід цінний лише тоді, коли ти маєш можливість їм ділитися.
Свого часу мене надихнув досвід моїх колег з Музею Ханенків, які реалізували чудовий проєкт. Не менш цікавим був досвід фестивалю неформальної освіти NEOсвітнього Арсеналу, де цього року я була співкураторкою музейного напряму. Ті, хто давно працює з цим напрямом, мали можливість поділитися своїми надбаннями з колегами в єдиному просторі. Мене особисто вразило те, що по всій Україні є безліч чудових сучасних музейників, які створюють цю нову інклюзивну норму реальності. З’являється відчуття, що ти не один у своїй справі, і це по-справжньому надихає.
Важливо розуміти, що ми живемо в часи, коли все частіше «чужі погляди, повернуті до нас» більше не мають посуду. Сьогодні це погляди, наповнені цікавістю та солідарністю. Дивлячись один на одного, розмовляючи один з один, ми формуємо єдину спільноту.
Корисні посилання
Відео-гід Одеським художнім музеєм жестовою мовою
Аудіогід Одеським художнім музеєм з тифлокоментарями
Нагадуємо, раніше ми писали про інклюзивність Музею Ханенків: про важливість доступності культурних інституцій розповідали Ольга Носко та Катерина Гоцало.
