• Про Zagoriy Foundation
  • Спецпроєкти
  • Новини благодійності
  • Велика історія
  • Головна
Головна / Велика історія / Навпомацки: музей, де вчать відчувати

Навпомацки: музей, де вчать відчувати

Фото: Facebook-сторінка музею «Третя після опівночі»

Як воно — жити у темряві? І що відчуває людина, яка втрачає здатність бачити? Відповідь на це питання Медіа Великих Історій вирішило дізнатися, відвідавши музей «Третя після опівночі», де всі екскурсії проходять в абсолютній темряві та у супроводі незрячих гідів. 

Почуття у темряві

До музею ми пішли вп’ятьох (зазвичай в одній групі може бути не більше п’яти людей). Одна з дівчат вже була тут, тож по дорозі до музею розповідала, як ми зараз «зануримося в нове середовище та зможемо пережити нові відчуття». Її слова я сприйняла досить скептично. 

− Подумаєш, світла немає! − говорила я. − Це тільки перші три хвилини. Потім звикнемо і все побачимо.

Якби ж то!

Світла в музеї не було зовсім, ніби хтось з надможливостями створив абсолютну темряву. Саме для її збереження до початку екскурсії нас попросили залишити у шафці всі гаджети, які дають хоча би мінімальний промінчик світла.

Зрозумівши, що очі звикли до темряви, проте «віжуала» все ще немає, я відчула паніку. Увесь скепсис наче рукою зняло.

− Допоможіть − вхопила я руку за руку дівчину-гіда. − У мене починається панічна атака!

− Спокійно, − легенько торкнула вона мого плеча. Перед екскурсією ми її не бачили, тому я гадки не мала, як вона виглядає. Чула лише її м’який, лагідний голос. 

− Тут безпечно, − продовжувала гід. − Якщо тобі страшно, можеш вийти. Але я раджу просто розслабитися і зрозуміти, наскільки безмежними є можливості людського організму, коли мова йде про виживання.

Вона мала рацію. Щойно я заспокоїлася, тілом пішла ланцюгова реакція. У мозок надійшов сигнал про «вимкнений зір», після чого моментально покращився нюх. У звичайному житті я і так маю відмінний нюх, проте в екстремальних умовах (а це був саме той випадок!) ніс почав працювати ще краще і швидше.

У мозок надійшов сигнал про «вимкнений зір», після чого моментально покращився нюх.

Я почула запах пилу і металу, по парфуму зрозуміла, з якого боку стоїть подруга Ксюша, вловила аромат шампуню дівчини-гіда, а також здогадалася, що локація, в якій ми зараз знаходимося, це ринок: пахло спеціями і пластиковими піддонами, в яких зберігають овочі.

За деякий час я усвідомила, що у мене загострився також слух.

− Візьміть тростину, ми зараз будемо переходити через дорогу, − почула я голос гіда. − Обережно, перед вами може бути сходинка або бордюр. Пам’ятайте, що ми на вулиці, тож не забувайте користуватися тростиною. Вона допоможе намацати дорогу перед собою.

Гід стояла трохи осторонь, але я чула її голос так чітко, ніби вона казала все прямо мені в вухо. Одночасно з цим я чула клацання світлофора, виск гальм на перехресті, а також чиєсь тихе «Ай!» (це  хтось із дівчаток об щось вдарився).

Відчуття простору та часу

Екскурсія триває годину, за цей час ти відвідуєш кілька локацій, які відображають наше повсякденне життя: зі звуками, запахами і тактильними відчуттями. Переходиш дорогу на жвавому перехресті; ходиш по ринку, шукаючи навпомацки банани; п’єш сік на лавочці і на смак одразу визначаєш, що він мультивітамінний.

А потім заходиш в під’їзд, йдеш по сходах, знаходиш квартиру, відчиняєш ключем двері — все це, виявляється, дуже складно зробити навпомацки з першого разу.
Квартира здається крихітною, такий собі смарт-формат: передпокій-кухня, де ти знаходиш банку з чаєм і, пожувавши пару листочків, за кислуватим смаком розумієш, що це каркаде. Слідом — невелика кімната з оксамитовим на дотик диваном (чомусь тобі здається, що він обов’язково темно-зеленого або бордового кольору, бо якого ще кольору можуть бути оксамитові дивани?), піаніно (напевно, воно чорне — проноситься в голові) і радянською шафою-буфетом (про те, що вона часів СРСР, ти розумієш, торкнувшись потрісканого лаку).

До речі, виявляється, що квартира насправді немаленька — майже 40 квадратів. Але у людей в темряві є 2 типи відчуття простору: частині він здається просто безмежним, частині здається, що він маленький і стискається навколо.

Дівчина-гід мала рацію: ми можемо набагато більше, ніж ми думаємо. Можливості людського організму — безмежні, коли мова йде про виживання. Просто в звичайному житті багато з них поставлені в режим save energy.

Музей: народження

Як розповідає співзасновниця музею Аліна Марненко, працює він вже більше чотирьох років. Заклад Аліна відкрила разом із другом Володимиром Дідусом після того, як вони почули відгук друзів про подібний проєкт у Німеччині.

− Мене дуже вразило, що година екскурсії може настільки впливати на людей та їхні життя. Дуже захотілось спробувати таку прогулянку в темряві, але в Україні подібних проєктів не існувало, — каже Аліна. 

Тому було вирішено відкрити музей у Києві. Принциповим моментом для Аліни з Володимиром було не відвідувати інші музеї такого типу до відкриття власного, щоб не обмежувати себе жодними рамками. 

Наразі в музеї «Третя після опівночі» працює шість гідів. Для деяких це єдина робота, дехто суміщає її з іншою діяльністю.

− В залежності від цього у гідів різна кількість днів та графік: хтось працює по 2 дні на тиждень, дехто лише по вечорам або по вихідним, − розповідає Аліна. − Відповідно, оплата гідів залежить від кількості проведених екскурсій. Також через те, що ми працюємо до 22:00, а в цей час вже є складнощі з добиранням додому публічним транспортом, ми покриваємо витрати гідів на таксі ввечері.

За словами Аліни, одна з найбільших переваг Музею темряви полягає в тому, що учасники екскурсії отримують унікальну можливість пережити новий досвід і самостійно робити висновки. 

− Дехто навіть не задумується про певні речі, поки не стикається з ними на власному досвіді — наприклад, наскільки незручно, коли паркують машину поперек тротуару, − каже Аліна. 

Досвід, за її словами, дуже розвиває емпатію. Багато хто хибно вважає, ніби незрячі не виходять з дому, не працюють і не розважаються. Проте після екскурсії їхні стереотипи руйнуються, більше того — гіди музею надихають та мотивують відвідувачів.

А ще завдяки екскурсії відвідувачі можуть змінювати  ставлення до незрячих і розглядати їх як потенційних кандидатів в свої команди, бізнеси та проєкти. В цьому руйнуванні стереотипного відношення до людей з інвалідністю Аліна бачить найголовнішу місію музею.

Інтрев’ю з гідом музею Вікторією Шевчук читайте за посиланням.

Якщо ви знайшли помилку в тексті, виділіть цей фрагмент і натисніть Ctrl + Enter

Схоже