Поруч із українцями, які щодня наближають країну до перемоги, кожен на своєму фронті — у війську, волонтерських штабах, підтримуючи економіку та культуру — до боротьби долучаються й іноземці, які усвідомлюють весь жах ситуації. Їхній ресурс зараз робить Україну ще сильнішою.
Щоб розповісти ці історії, ми поспілкувалася з трьома волонтерами — тревел-блогером із Грузії, викладачкою з Чехії та журналісткою з Болгарії — про те, як на них особисто вплинула війна, а також про те, що за кордоном говорять про широкомасштабне російське вторгнення.
«Після перемоги я планую відбудовувати українські міста»
Тіто з Тбілісі — мандрівник і тревел-блогер, який відвідав 74 країни світу. Подорожувати він почав ще з 18-річного віку. Неодноразово чоловік був і в різних українських містах.
«Моя бабуся — українка, яка переїхала в Грузію, — розповідає Тіто. — Коли подорожував вашою країною і люди дізнавалися, звідки я, то завжди дуже гостинно приймали. До повномасштабного російського вторгнення наші народи мали хороші стосунки, а зараз вони лише посилилися. Багато грузинів воює за Україну».
У Грузії чоловік має свою туристичну агенцію. Ця робота дозволила йому подорожувати світом. Тіто відвідав багато цікавих місць — Аляску, Філіппіни, Бразилію, Амазонію, африканські країни тощо. Два роки тому він створив блог в інстаграмі про подорожі, який сьогодні налічує майже сто тисяч підписників.
«Мене обрали для участі в експедиції National Geographic в Перу, — пригадує тревел-блогер. — Але їхати треба було тоді, коли почалося повномасштабне російське вторгнення в Україну. Я був вдома і спостерігав за тим, що відбувалося».
У перші ж дні чоловік брав участь у вуличних протестах у Тбілісі й Батумі.
«Росія — наш спільний ворог, — переконаний він. — Не тільки України, але й всього сучасного світу. Зокрема, й Грузії, адже наші території також окуповані цією країною».
Спершу Тіто думав, що війна в Україні швидко закінчиться. Чоловік почав допомагати з перевезенням необхідної гуманітарної допомоги, адже це було те, що він міг зробити тут і зараз. Потім Тіто поїхав у Анкару, щоб зробити візу для омріяної експедиції з National Geographic. Але коли блогер побачив, що ситуація стає гіршою, особливо в Маріуполі, то був просто шокований.
«Сидячи вдома, я запитував себе, — пригадує чоловік, — чи буде правильно, якщо я поїду і буду насолоджуватися можливістю працювати з National Geographic, коли в Україні така ситуація?». І Тіто прийняв рішення відмінити мандрівку.
Він планував поїхати до кордону і допомагати людям в Польщі та Румунії. Але згодом чоловік дізнався, що там дуже багато волонтерів і вони вже надають різну допомогу — їжу, медикаменти, збирають кошти для армії. Тіто розповідає, що всі довкола співчувають українським біженцям, які зараз у Польщі чи Румунії.
«На щастя, вони в безпеці, — додає чоловік. — Бомби не літають над їхніми головами. Але є стільки людей на сході України — в Чернігові, Сумах, Харкові, Маріуполі, яким дуже потрібні ліки, їжа, вода, корм для тварин. Тому я подумав, що мені байдуже, наскільки небезпечно це може бути і вирішив їхати в Україну».
Через Румунію він дістався Чернівців, де допомагав протягом певного часу в одному з волонтерських штабів області. «У місті почуваюся в безпеці, — додає чоловік, — якщо чесно, навіть безпечніше, ніж очікував. Я зустрів людей, які прийняли мене як члена своєї родини».
Тіто зізнається, що його найважливіше завдання — інформаційна війна.
«Я маю показувати людям реальність, — ділиться блогер, — тож тут, в Україні, знімаю багато відео. Також допомагаю з гуманітарною допомогою для бійців та переселенців, щодня запитую, що потрібно і стараюсь знайти. Деякі підписники мене підтримують і надсилають кошти, щоб я міг купити необхідне».
Один із знайомих Тіто з Грузії вже приїхав до України, щоб підтримати нашу армію.
«Я допоміг йому дістатися сюди, — говорить чоловік, — і він долучився до грузинського легіону та зараз бореться за Україну, Грузію та весь світ. Основний меседж, який я намагаюсь донести своїм співвітчизникам (Тіто кілька разів давав інтерв’ю грузинським телеканалам) — зараз саме той час, коли потрібно бути в Україні». Чоловік розповідає, що його найбільша мрія — перемогти і забрати в росії наші території. «Після перемоги України я планую приїхати до вас зі своїми друзями, — міркує Тіто, — щоб відбудовувати українські міста. Я маю певний будівельний досвід і хочу бути тут і працювати».
Після Грузії Україна для Тіто — найближча країна. І так склалося вже віддавна, а особливо з 2014 року, коли росіяни захопили Крим, Луганськ і Донецьк.
«Я знаю, що це таке — втрачати території, свій дім і країну, — говорить Тіто. — Ніяк не вкладається у голові, як таке може бути у ХХІ столітті. Мені гидко дивитися, що говорять і роблять росіяни. Знайомі казали, що вони мовчазні й просто бояться Путіна. Але бачу, чимало з них його підтримує. Не знаю, що станеться з цими людьми і який світ їм потрібен. Ніхто з Грузії чи України не планує йти і захоплювати російські території — Краснодар чи Ростов. Ми, грузини, хочемо жити на своїй землі в мирі, так само, як і українці. Росія не хоче, щоб ми були незалежними, сильними, європейськими країнами. Вона нам заздрить».
«Усі мої друзі стали волонтерами»
Юдіт і Ольга — сестри-близнята з чеського міста Кутна Гора. Перша за професією викладачка російської та англійської мов, кандидатка наук. Друга — весільна фотографиня. Протягом пів року Юдіт працювала в Ужгороді, тож має там друзів, які від початку повномасштабного російського вторгнення хвилювалися за неї і радили не їхати в Україну.
«Коли я прокинулась 24 лютого і прочитала новину про початок нового етапу війни, — розповідає Юдіт, — то була шокована. У мене багато студентів із України. Того дня довелося відмінити кілька занять, тому що один із них плакав. Батьки мого учня мешкають у Дніпрі й хлопець мусив переконатися, що вони в безпеці. Я розумію, що в цій війні не лише Україна проти Росії, це так само і наша битва».
Спочатку Юдіт допомагала з пошуком житла для українських біженців у Чехії. Але згодом вона усвідомила, що є чимало волонтерів, які їдуть до кордону та відвозять людей у безпечні місця.
Хоча Юдіт зізнається: вона — остання людина, яка дотримується власних порад. «Протягом певного часу я не спала, не їла, була дуже втомленою, — додає жінка. — А потім зрозуміла, що мушу подбати про себе, бо не хочу, щоб для мене викликали швидку».
Коли сестри приїхали до Ужгорода, в них виникла проблема з поселенням. Про житло домовилися наперед, але безпосередньо в місті дізналися, що в квартирі живуть вимушені переселенці. Жінки не хотіли займати чиєсь місце, бо розуміють, як багато людей приїжджає до Ужгорода. «Ми також не хотіли купувати багато їжі в супермаркетах, — зізнається Юдіт, — щоб не забирати її в тих, хто потребує».
«Це дуже добре, що багато хто готовий допомагати, — міркує викладачка, — але я знаю, наскільки це виснажливо. Якщо робота волонтерів не координується і люди не бачать результату, вони втрачають ентузіазм. Ми не знаємо, як довго триватиме війна. Треба зберегти енергію і для себе в тому числі».
Колишня студентка Юдіт знайша їм із сестрою місце в гуртожитку для вимушених переселенців. Для жінок це був важливий досвід. «Найкраще рішення — озирнутися і знайти для себе заняття, — говорить викладачка. — Ми побачили, що кількість тих, хто живе поруч, постійно збільшується. Тож почали купувати речі, які можуть полегшити їхній побут». Юдіт запостила інформацію про цю ініціативу на своїй сторінці в Facebook й анонсувала, що планує закупити гігієнічні засуби, взуття та їжу. Знайомі й друзі почали надсилати жінкам гроші. На частину з них вони придбали пральну машинку, бо в цьому була нагальна потреба.
Спочатку жінки допомагали там, де жили. Згодом вони почали відправляти людей на евакуаційні потяги та надавати всю необхідну координаційну інформацію щодо переїзду в Чехію. Сестри також зібрали дані осіб, які мали можливість надати житло в їхній країні.
«Страх — це найбільша перешкода для біженців, — говорить Юдіт. — Люди просто не знають, чого їм очікувати на шляху до кордону і після того, як вони його перейдуть».
Юдіт і Ольга також шукали водіїв, які могли перевезти людей в Чехії, контактували з волонтерами щодо їжі, одягу, організовували відповідну доставку на прикордонні території.
«У нас кожен чудово розуміє, що війна почалася ще в 2014 році, — говорить Юдіт. — Звичайно, є люди, які ніколи не були в Україні й не знають, наприклад, ситуації з мовою. Зараз усі мої друзі стали волонтерами. Це і водії, які підбирають людей на кордоні, й ті, хто допомагає вивчити мову та заповнити документи при реєстрації в Чехії. Також є волонтери, що надають житло, шукають меблі, їжу».
Водночас Юдіт зізнається, що є і люди, які підтримують росію. «Але це ті, хто був на їхній стороні й до війни, — додає викладачка. — Сьогодні люди в моїй країні роблять якомога більше для українців, тому що ми певною мірою соромимося через відсутність підтримки з боку нашого уряду на військовому рівні. Прості люди розуміють, що мусять підтримувати українську армію. Вони боряться на передовій і намагаються врятувати не лише Україну, але і Європу».
«Кожна дитина заслуговує жити в мирі»
Христіанія — тележурналістка з Софії. Працює на найбільшому приватному телеканалі Болгарії — bTV Media Group. З першого дня повномасштабного російського вторгнення їхня організація створила кампанію зі збору коштів для допомоги біженцям і зібрала 3 мільйони болгарських левів.
«Протягом трьох днів ми везли гуманітарну допомогу з Болгарії, — пригадує Христіанія, — дві великі фури, 25 тонн гуманітарної допомоги (їжу, воду, дитячі речі, медикаменти). Більшість із цих товарів надана великими компаніями у Болгарії і буде надіслана у Маріуполь, Харків, Київ».
Журналістка розповідає, що її співвітчизники добре розуміють ситуацію в Україні й сприймають це як жахливу війну. «Ми — частина європейського союзу і НАТО, — говорить Христіанія, — і проти будь-якого насильства, а тим паче, якщо від нього страждають мирні жителі. Болгари симпатизують українцям. Хоча, мушу визнати, що деякі люди (особливо старшого віку) мають тісні зв’язки з росією, і люблять цю країну. Але їх небагато. Різниця ще й в тому, що вони прихильні до країни, але не підтримують її політику».
Саме тому болгарським журналістам необхідно пояснювати своїй авдиторії, що відбувається в Україні. «Це важливе завдання для мене й колег, — додає Христіанія, — показати нашим глядачам реальну ситуацію. Ще в 2014-му році, до нового етапу війни, болгарські журналісти їздили на схід і висвітлювали події. Але зараз це неможливо. З метою власної безпеки ми можемо бути тільки на заході України».
Журналістка розповідає, що війна сьогодні йде на двох територіях: в Україні, а також країнах-сусідах. Так, за інформацією Міністерства внутрішніх справ Болгарії та Головного управління прикордонної інспекції, з початку повномасштабного російського вторгнення понад 62 тисячі українців зупинилися в Болгарії та більше 136 тисяч перетнули кордон.
Христіанія зізнається, що особисто для неї війна багато чого змінила. Минулого тижня журналістка їздила в одне з міст Одеської області й там зустріла переселенців.
«Здебільшого це матері з дітьми 2-4 років у тяжкому емоційному стані, — додає вона, — які покинули рідні домівки і були змушені шукати притулку. Я не знаю цих людей, але мій перший інстинкт — обійняти і допомогти, знайти житло чи притулок у Болгарії».
Після повернення додому, в Софію, журналістка познайомилась з чудовою родиною: бабусею, двома сестрами і трьома дітьми. Наймолодший із них — хлопчик Назар — дитина з аутизмом. Він неймовірно світлий, розумний і дружній. Разом із іншими волонтерами Христіанії вдалося знайти для цієї сім’ї житло.
«Символічним подарунком від мене став роутер і Wi-Fi картка, — говорить журналістка, — тому що вони не мали мобільного зв’язку й не могли сконтактуватися з рідними в Миколаєві. Дивно, як щось настільки маленьке, як роутер і Wi-Fi, може змінити все твоє життя».
Христіанія переконана, що кожна дитина заслуговує жити в мирі й мати щасливе дитинство. «Неважливо, хто ти за національністю, — додає журналістка, — українець, болгарин чи американець. Значення має особистість людини та її цінності».
