Харківський намет «Все для перемоги» стоїть на площі Свободи з 2014 року. Його встановили активісти місцевого Майдану. Коли Росія анексувала Крим та вторглась на Донбас, активісти почали допомагати українським військовим.
З перших днів повномасштабного вторгнення до намету стали стікатися люди. Хтось хотів записатися в тероборону, хтось допомогти своєю працею, а хтось просто дізнатися, що відбувається навколо. У ті дні харків’яни тільки вчилися жити в умовах воєнного часу. Окупанти обстрілювали вулиці, вибухали снаряди, гинули люди. Волонтерити доводилося в перервах між повітряними тривогами.
1 березня росіяни вдарили по площі Свободи. Волонтерам, які працювали в наметі, дуже пощастило: від смерті їх врятували ряди гуманітарки.
Після того нападу вони й не думали зупинятися. Все тільки починалось. Зараз волонтери здебільшою допомагають українським військовим, доставляючи їм необхідне. Підтримують цивільних – гуманітаркою, речами та евакуацію. Ну і про чотирилапих друзів також не забувають.
Мені здається, що цього всього мало
«Нам же тікати нікуди, – згадує співзасновник намету «Все для перемоги» Борис Редін. – У перші дні повномасштабної війни навколо намету була величезна юрба. Я не знав, що з тими людьми робити. Їх було сотні. Але вони виконували все, що я їм казав. У мене не вистачило думок, що можна ще зробити. Та і сам я був, знаєте, трошки збентежений тим, що відбувалося. То взагалі була катастрофа. Я пам’ятаю, як закінчилося наше ПВО. Вже їх літаки кружляли над головою. Літали, як мухи по квартирі, та ніхто їх не чіпав. Але люди самоорганізувалися. Бо що робити? Наші люди не такі, щоб сісти та чекати своєї долі. Вони хочуть діяти».
«Наші люди не такі, щоб сісти та чекати своєї долі. Вони хочуть діяти».
Борис волонтерить з 2014 року. Він згадує, що тоді в українських військових виникло чимало відкритих потреб, бо того, що давала держава, не вистачало. Якщо немає змоги піти до армії, то можна волонтерити, вирішив Борис. З тих пір він об’їздив всю лінію фронту, але цьогоріч далі Слов’янська не виїжджав. Тепер не треба далеко їхати. Сів машину, подолав кілька кілометрів – і ось лінія фронту. І люди, яким потрібна допомога. Чоловік згадував, як поїхав на Північну Салтівку допомогти місцевим. Цей район особливо сильно постраждав від ворожих снарядів. Він побачив погорілий будинок і навіть не думав, що у ньому взагалі хтось може жити. Але зустрів літнього чоловіка, який не хотів покидати квартиру.
«Питаю: «Як ви там живете?». А він: «Як у пеклі». Там ракета влетіла в 9-й та 11-й поверхи, – згадував Борис. – А чоловік живе на 10-му. Він разом з сином загасив квартиру. Поверхом вище і поверхом нижче вщент все вигоріло. У тому будинку пропала електроенергія. Там жила мама з донькою, дуже проукраїнські. Я їм прислав людей, вони зробили світло. Потім через два тижні приїхав глянути на будинок. А там – мама рідна! П’ять поверхів взагалі відсутні. Їх квартира зруйнована вщент. Я тоді ще питав місцевих, чи вони звідти виїхали. На щастя, вони евакуювалися. Слава богу, хоч цілі залишились. Якби ми не допомогли зробити світло, то вони б поїхали раніше. А так винуватим себе відчуваєш, що затримали».
Цивільним допомагати також потрібно, переконаний Борис. Особливо тим, хто живе поблизу лінії фронту. Саме ці люди безпосередньо стикаються зі усіма негараздами, які несе війна. Зараз волонтер не знає, чи достатньо допоміг людям. Бо відчуває, що міг би зробити більше. «У є таке відчуття спраги до допомоги», – зізнався Борис
Я зрозумів, що не зможу стояти осторонь
«У перший день війни я посадив сім’ю в машину і відправив на захід України, – згадує тренер з тхеквондо Вадим Кулик. – Мотивувало те, що на нашій окружній з’явилися танки. Я не стільки злякався ракетних обстрілів, скільки зрозумів, що Харків можуть оточити. Сказав своїм, що я залишаюсь боронити місто. Коли моя сім’я добралася до безпечного місця, у мене на серці було набагато легше. Я пішов на площу записуватися в тероборону. Зрозумів, що не зможу стояти осторонь».
Так Вадим Кулик опинився біля намету «Все для перемоги». Робота там просто кипіла. Одного разу він туди привіз топлива. Так розпочався його шлях волонтера. Потім був обстріл ХОДА, переселення на базу. Тоді Вадим вже допомагав як водій. Він зрозумів, що може реалізовувати себе в декількох напрямках. Одним з них стала безпосередня допомога військовим. Вадим зустрів своїх колег-тренерів в лавах ЗСУ. Їм була потрібна форма, взуття, обмундирування. З цим потрібно було працювати. Згодом чоловік зрозумів, що може принести більше користі як волонтер.
«У мене почало виходити, – розповів Вадим. – Було приємно, коли я зміг знайти кошти, обладнання. Зміг знайти те, що потрібно нашим воїнам. І з кожним добрим діянням до мене надходило більше звернень. І кожен день, навіть якщо я хочу зробити якусь паузу, до мене звертаються люди. Ми допомагаємо не тільки воїнам, а й цивільним. Хтось просить привезти харчів. Комусь потрібно знайти каску. Кожен день хтось просить про евакуацію».
Він згадував, як зустрічав людей з окупованих територій. Росіяни нібито дали «зелений коридор». Але коли біля дамби набралося більше людей, вони вирішили вдарити. Цілеспрямовано, касетними бомбами. Довелося прямо з-під снарядів кулею мчати з небезпечного місця.
«Якось я потрапив на закриті позиції наших воїнів, – згадував Вадим. – І мене здивувала їх поведінка. Чую постріл, вихід снаряду, чую приліт. І звичайно це дуже так лячно. Але воїни стоять. Дивлюсь – а вони не розбігаються. Хоча снаряди летять прямо над головами. Кажу: «Що ж ви так безпечно себе поводите?». А вони відповідають: «Якщо ти чуєш снаряд, то він не по твою душу. Так ти його не почуєш». Для мене це був перший досвід знаходження під обстрілами».
Дуже вдячний долі, що одразу знайшов свою нішу
«Що таке бути волонтером? Це не чекати від держави якоїсь допомоги чи пільг і думати, що країна тобі «должна», – розповів колишній підприємець Валерій Озерний, – А навпаки, запитати себе, що ти зробив для країни і чи гідний бути її громадянином».
Його містечко Борова постраждало від ворожих обстрілів в перший же день. Спочатку люди були шоковані, вони не розуміли, що відбувається. Але трохи згодом вони створили власну тероборону, куди зокрема увійшли колишні бійці АТО та підприємці. На громадських засадах приєднався сам Валерій. містяни організовували гуманітарні вантажі, патрулювали місцевість, контролювали дотримання комендантської години, допомагали військовим. Але потім окупанти захопили все місто. Валерій більше не міг залишатися вдома, особливо враховуючи його працю в теробороні та взагалі патріотичні погляди. Тому він разом з військом покинув місто та перебрався до Харкова.
«Зрозумів, що просто стояти та чекати, коли ми переможемо, я не зможу, – зазначив Валерій. – У всякому випадку в мене є авто. Я можу щось перевозити, можу зробити щось корисне. Дуже вдячний долі, що я в нашому наметі одразу знайшов свою нішу, свою зону відповідальності».
Сам волонтер неодноразово їздив до гарячих зон, спілкувався з військовими. З деякими підрозділами він добре знайомий. Одного разу Валерій дізнався, що бійця, який подарував йому ножа, не стало.
«Дуже болісно усвідомлювати, що ми втрачаємо справжніх патріотів, – зазначив він. – Це дійсно мотивовані, сміливі люди з відкритими серцями». Цього неможливо забути. Коли волонтери спілкуються з бійцями, вони навіть не знають, чи побачать їх ще. Їм взагалі властиво прив’язується до людей, яким вони допомагають.
«Ми неодноразово виїзджали в зони, де потрапляли під обстріли, – згадував Валерій. – І це були не ті відчуття, що в Харкові. Там ми реально лежали в яру, розуміли, що десь щось серйозне. відбувається. Я такий розпластався зірочкою і думаю: «А якщо мені ногу чи руку відірве, то я буду робити без неї?». Подумав, що, може, треба компактніше лягти, не так розкидаючись частинами, які мені дуже дорогі. Засунув їх під себе. Це зараз смішно, але тоді певний острах був. Проте ми одразу оговталися та почали іронізувати з цього приводу».
