Окрім військового фронту, Україна змагається за свободу ще й на фронті інформаційному. Важливу роль тут відіграють митці, які пропускають крізь себе біль війни й відтворюють його у творчості. Так постають плакати із головними гаслами війни, фотографії чи малюнки, що уособлюють сучасний героїзм.
Четверо українських митців розповідають, як власною творчістю можна допомогти армії.
Андрій Гупса, діджитал-художник, автор журналу NENKA
Андрій зображає різні об’єкти до та після влучання російських снарядів
Танки (наші й не наші), перевернуті машини, дроти, що звисають над проїзною частиною, зруйновані хрущовки. Про постійні звуки вибухів мовчу, це взагалі стало нормою. Ось що я пам’ятаю за перші два тижні війни, поки перебував у рідному Харкові. Потім ми з рідними виїхали до Івано-Франківської області, і саме там я залишився працювати над зображеннями «до/після».
У мене великий досвід створення подібних реалістичних картинок. Я подумав, що можу показати світові наслідки вторгнення Росії максимально наочно.
Цікаво, що за кілька тижнів до нападу в мене хотіли замовити проєкт: слід було показати, що буде з Харковом, якщо нападе Росія. Тобто я мав змоделювати руйнування вулиць. Але, за іронією долі, зараз і «до» і «після» можна знайти просто в інтернеті, за реальними, на жаль, фото.
Зображення «до і після» я виставляв в Instagram. Сьогодні багато країн роблять благодійні виставки з цими картинками й таким чином допомагають моїй країні. Але оскільки я маю аудиторію, то подумав, що також можу змотивувати людей усередині країни допомагати нашій армії. Так з’явився журнал NENKA, половина прибутку від продажів якого йде на потреби підрозділу тероборони у Лисичанську. Вони потрапили туди майже без нічого, спали в сирому підвалі. Мені про це написав приятель, а я звернувся до ще одного знайомого волонтера — тепер разом збираємо та відправляємо хлопцям необхідне.
У журналі опубліковані картинки «до/після» з описом кожної локації: що з нею сталося, які наслідки руйнувань. Локації беру з інтернету, вони самі кидаються в око. Переважно це об’єкти культури, суспільно важливі будівлі, які українці зможуть впізнати, а іноземці — зрозуміти, яку величезну шкоду, зокрема культурну, нам завдає Росія.
Журнали купують регулярно, близько 25 примірників на тиждень. Зважаючи на те, що в Instagram у мене невелика аудиторія, попит непоганий. З огляду на відгуки, люди купують журнал як пам’ять про цей час, як частину історії і, звісно, як можливість допомогти Україні.
Не тільки творці, а й будь-яка людина, яка має можливість зараз заробляти, повинна, по совісті, підтримувати українських захисників. Навіть просто тому, що можливості заробляти взагалі б не було, якби армія і ТрО не обороняли й не звільняли наші території.
Я дуже хотів би, щоб наші міста перевтілилися. Є багато зруйнованих вулиць, які ми повинні їх не просто відновити, а зробити набагато сучаснішими, красивішими, ніж до війни. Певен: ми це зробимо. А щодо мистецтва, то нашим музикантам, художникам є і буде чим здивувати світ.
Дарія Луцишина, художниця
Дарія малює ілюстрації, які передають біль та жахи війни
Спочатку я довго не могла малювати. Перший тиждень вторгнення провела у Києві, більшість часу — у бомбосховищі в школі разом із десятками інших киян із дітьми та домашніми улюбленцями. Здебільшого — за постійним читанням новин. Здавалося: що б я не намалювала, цього буде недостатньо, аби передати увесь масштаб катастрофи, яку переживає моя країна. Усе, окрім війни, сприймалося незначним і неважливим після 24 лютого.
Опинившись у безпеці, я відчула мотивацію знову почати робити те, що вмію найкраще. Не можу мовчати про той жах, який росіяни коять у моїй країні, в містах, які люблю і мрію знову відвідати. В Україні залишилися мої батьки і багато друзів, і найменше, що можу робити, — це за допомогою мистецтва розповідати й нагадувати про війну, брати участь у благодійних акціях, збирати кошти на підтримку України.
Перша робота, яку я наважилася намалювати після вторгнення Росії, — це «Сhoke on it». Це моя ілюстрація-побажання, щоб кожне обстріляне українське місто, кожен зруйнований дитсадок і вбитий житель/ка образно стали кісткою, якою вдавиться російський окупант. Після цієї візуалізації мені стало легше працювати далі, я почала малювати ілюстрації до новин, мемів, оповідань про війну. Уже й забула, як це — малювати щось не на військову тему, попри те, що мені досі складно працювати з нею. Здається, немає у світі таких візуальних засобів, які б дозволили сповна передати горе війни.
Приїхавши до Португалії, я познайомилася з іншими українцями, які тікали від війни. Разом із моєю тіткою Оксаною та жінками з України ми провели благодійний ярмарок у місті Фуншал, де продавали рукодільні вироби, створені українками. Зокрема, для збору коштів я малювала тематичні листівки, стікери, розписувала різні декоративні дрібнички, футболки.
За три дні першого ярмарку у квітні ми зібрали 2400 євро, які передали до центру «Місто Добра» у Чернівцях, що приймає жінок із дітьми та людей літнього віку з усієї України. Успіх акції, підтримка іноземців надихнули нас продовжувати, і ми відкрили ще один благодійний ярмарок, який триває весь травень. Фуншал — туристичне місто. На ярмарку бачуся з багатьма європейцями, які приїхали відпочити, проте вони охоче розпитують про війну та Україну, цікавляться нашою культурою, висловлюють підтримку і захоплення. Особливо приємно, що дехто з португальців активно допомагає нам.
Помічаю, що у світі загалом зростає інтерес до всього українського, зокрема мистецтва. Війна спонукає європейців заново відкрити для себе Україну, і це наш шанс популяризувати свою культуру та успішно вести інформаційну боротьбу. Я впевнена, що це дуже важливо для нашої перемоги. Також приємно вражає, що в такі складні часи багато українських культурних ініціатив не лише не зупинилися, а продовжили працювати з новою силою.
Олексій Чорний, сценарист коміксів
Олексій разом із командою створює комікси та арти на воєнну тематику
З початком війни я відчув певну творчу стагнацію. Два тижні взагалі не хотілося творити. Не міг зрозуміти, що робити, чи буде це актуальним у світі після 24 лютого. Знаю, що є митці, які одразу відрефлексували події та почали творити на мілітаризовану тематику. Мені ж знадобився час. Однак менш ніж за місяць настав момент, коли я зрозумів: хочу повернутися до творчості.
Я не змінював того, що роблю, але все тепер більше стосується війни. Паралельно зі старими темами почали з’являтися нові: про травми від війни. Також окремо виникли проєкти на підтримку ЗСУ. Серед них — проєкт «Новий український Пантеон», який ми запустили разом із партнеркою Дарцею Зіронькою. Це серія зі збірних образів людей, які працюють на нашу перемогу. Серед них є, зокрема, образ ЗСУ, ССО, волонтерів та медиків, які працюють на фронті та в тилу. Ці образи друкуємо на мерч, який потім продаємо. Усі гроші з продажів йдуть на допомогу армії та волонтерську діяльність — від покупок меднаборів до пари авто.
Цей проєкт — наше бачення нового українського соціуму. Це те, що має стати новим українським міфом.
Також дівчата з нашої творчої компанії, які виїхали за кордон, влаштували виставку коміксів у Гаазі. Коли вона завершиться, всі малюнки також будуть продані, а гроші підуть на армію чи у фонди, які ліпше знають про військові потреби.
Є ще один проєкт, ідейним натхненником якого стала моя сестра. Ми збираємо щоденники людей про перші 39 днів війни. Вони виходитимуть хронологічно: 39 днів — це 39 розповідей людей про війну. Їхні рефлексії, спогади, погляди, які зобразять художники. Це не обов’язково розповіді саме про воєнні дії. У проєкті є історії людей, які перебувають за межами України, однак так само переживають той біль, який відчувають українці на території своєї держави.
Кожну з історій малюватиме різний художник. Так покажемо рефлексію війни не тільки тих людей, які розказали історії, але й художників, які їх відтворили. Між кожною історією будуть сторінки з документальними хроніками, які теж зобразили художники. Це або меми, або події, які найбільше запам’яталися в інформаційному потоці. Загалом я вже знайшов видавництво: UA Comix зі Львова.
Зріс суспільний запит на мистецтво. Людям треба бачити відображення своїх думок. Візуальне мистецтво є цим відображенням. Меми, ілюстрації, стріпи (комікси на одну сторінку), навіть поштова марка з фразою «Русскій воєнний корабль» — це та сама рефлексія на проблеми, які породила війна. Оскільки зараз вона на піку, відповідно, на неї активно реагують люди. Мистецтво сьогодні дозволяє людині відчути: вона не сама.
Настя Клименко, художниця, боді- та фейс- артистка
Настя створює цифрові колажі на воєнну тематику
Перший місяць війни я весь час гортала стрічку новин, дивилася телевізор, відчувала тривогу і розпач. Я багато читала, переосмислювала давно знані художні твори, збирала емоції. Тільки наступного місяця, вже у квітні, почала робити колажі про війну.
Почала переосмислювати свої старі роботи, писати до них нові тексти, від чого вони почали інакше звучати. Днями стартувала моя перша віртуальна виставка, також вийшов румунський журнал із моїми фейс-артами.
Зараз ще переживаю складний особистий період. У мене біполярний афективний розлад. Моя психотерапевтка й психіатриня кажуть, що для мене моє мистецтво — це вихід емоцій, свого роду арт-терапія.
Я почала продавати роботи й відправляти гроші на армію. Будь-яка допомога армії — це дуже важливо й саме це рятує нас усіх від зла.
Вважаю, що художник не може існувати без глядача. Реакція на твої роботи тебе живить, якщо це знаходить відгук у людей. Зараз мистецтво — це внутрішній світ художника, його рефлексії й переживання. Попри страшні події навколо, відбувається піднесення мистецтва у всіх його проявах.
