На Центральному автовокзалі Києва галас і рух, втім, як і завжди. Мій автобус приїде ще за 20 хвилин, і якщо ще рік тому я б чекала на вулиці, без особливого бажання заходити всередину, то зараз, після цілковитого оновлення будівлі, всередині знаходитись приємно і навіть цікаво.
Краєм вуха ловлю діалог двох дівчат:
— Ти маєш це побачити, йдемо!
— Ми були 5 годин в дорозі, я хочу лише додому…
— Це того вартує! Тут такі мозаїки, як в галереї мистецтв.
Врешті, одна з дівчат здається, й вони підіймаються по ескалатору вгору.
Я посміхаюсь і ледь стримуюсь, щоб не піти за ними й не почати розповідати всю історію — про художників Аду Рибачук та Володимира Мельніченка, які ці мозаїки створювали. Про те, як вони працювали тут по 20 годин в день, щоб встигнути все оформити до Нового — 1961-го — року. Про те, що рік тому будівлю викупили, й нові власники запланували капітальний ремонт, а відтак унікальні мозаїчні колони та панно опинились під загрозою знищення. Про те, як було прийнято рішення мозаїки зберегти, але з умовою, що вони будуть повністю відреставровані, і — найнеймовірніше — про сотню волонтерів, завдяки яким це стало можливим.
Але розповідати все це дівчатам я не стала. По-перше, тому, що в такому випадку я б точно спізнилась на свій автобус.
По-друге — для того, щоб вони самі все побачили, опинились один на один з мистецтвом й загорілись бажанням дізнатись більше. Адже відреставровані мозаїки центрального автовокзалу — це лише один із успішних кейсів діяльності Благодійного Фонду збереження культурної спадщини Ади Рибачук та Володимира Мельніченка.
Довідка про митців
Ада Рибачук (1931 — 2010 рр.) та Володимир Мельніченко (нар. 1932 р.) — українські художники-монументалісти та скульптори. Разом навчалися в Київському художньому інституті та разом вирушили на переддипломну практику в Арктику до Баренцевого моря. Саме завдяки цій поїздці зрозуміли, наскільки їх художнє бачення доповнює одне одного, та вирішили продовжувати творчий шлях разом. У творчому дуеті створили понад три тисячі робіт, серед який картини, скульптури, графіка, гобелени, а також — книги, сценарії, фільми.
Серед їх найвідоміших робіт в архітектурі:
- інтер’єр Центрального автовокзалу в Києві;
- оформлення Київського палацу дітей та юнацтва, мозаїчний басейн «Сонце, Місяць та сузір’я»;
- меморіально-обрядовий Парк Пам’яті на Байковій горі, де знаходяться відомі твори українського модернізму — Зал прощання та Стіна Пам’яті.
Саме зі Стіною Пам’яті пов’язана одна з найсумніших сторінок українського мистецтва радянського періоду. Цей твір мав стати найбільшим арт-об’єктом Європи: протягом майже 13 років художники створювали своєрідний життєпис сучасників. У формі горельєфу вони відтворювали сюжети, близькі й зрозумілі кожному. В загальному, над цим твором Ада та Володимир працювали майже 13 років.
На момент, коли роботу було завершено, і залишалось лише нанести шар кольору, вийшов наказ: «рекомендувати ліквідувати» — за невідповідність принципам соцреалізму. Дві тисячі квадратних метрів горельєфів опинилися під бетоном, приховані від очей.
Історія
Фонд збереження культурної спадщини Ади Рибачук та Володимира Мельніченка утворився у лютому 2020-го року. Ініціював його створення сам Володимир Мельніченко, а співзасновниками стали близькі друзі автора. Цікаво, що таке рішення художник прийняв після прем’єри документального фільму про нього та Аду Рибачук — «Шелест кроків», а знімальна команда стала важливою частиною роботи Фонду АРВМ.
За час своєї роботи Фонд ініціював відновлення мозаїк центрального автовокзалу, відкрив фрагмент Стіни Пам’яті площею 120 кв. м та почав створювати музей-майстерню Ади Рибачук та Володимира Мельніченка.
Ксенія Кравцова, режисерка, співзасновниця Фонду збереження культурної спадщини Ади Рибачук та Володимира Мельніченка
Про завдання Фонду
— Фонд збереження культурної спадщини Ади Рибачук та Володимира Мельніченка виник півтори роки тому, і зараз процеси в роботі Фонду АРВМ можна порівняти з процесами у стосунках між люблячими людьми. На початку був стан ейфорії, коли розумієш, що працюєш з художниками світового масштабу, і надзвичайно щасливий самій можливості бути причетними. На цій хвилі ми відновили мозаїки центрального автовокзалу, відкрили фрагмент Стіни Пам’яті. А тепер починається новий етап більш спокійної роботи. Ми працюємо з архівами художників, які збережені в їх творчій майстерні, з роботами митців, з текстами, і нам відкриваються нові шари цієї глибини. Якщо спочатку це була закоханість, то зараз вона переростає в кохання. Завдання Фонду ми бачимо в тому, щоб вписати творчість Ади Рибачук та Володимира Мельніченка в контекст міста, країни, світу.
Про створення музею-майстерні Ади Рибачук та Володимира Мельніченка
Ідея, навколо якої ми зараз зосереджені — це створення музею-майстерні. Ми хочемо, щоб по формі це було щось нове, простір для різних видів мистецтва. Звичайно, в постійній експозиції будуть роботи Ади Рибачук та Володимира Мельніченка, та ми плануємо робити виставки й інших художників, фотографів, створювати колаборації з акторами, музикантами, митцями. Хочемо, щоб цей простір надихав та був місцем сили.
Мистецтво, яке створювали Ада та Володимир, не для швидкого сприйняття, його не можна зрозуміти «на бігу». Вони створювали глибокі роботи, в яких відкривається щось нове з кожним поглядом. В них можна знаходити себе, навколишній світ, розгадувати те, що зашифровано. В них поєднуються і філософія, і міфологія, і власне світосприйняття митців.
Та, на жаль, їх творчість поки мало кому відома. Ми хочемо зробити все можливе, щоб вивести їх у світ, щоб вони займали те місце, на яке дійсно заслуговують.
Інокентій Вировий, продюсер, куратор проєктів Фонду збереження культурної спадщини Ади Рибачук та Володимира Мельніченка
Про те, як побудований Фонд
— Навколо Ади Рибачук та Володимира Мельніченка завжди було багато людей, які переймались їх долею, творчістю та активно допомагали в житті. Так сталось, що саме найближчі друзі стали співзасновниками Фонду: це кінооператор, заслужений діяч мистецтв України Едуард Тімлін, близький друг родини Олександр Галинський, режисерка Ксенія Кравцова, яка завдяки фільму «Шелест кроків» глибоко занурилась у творчість митців.
Є також наглядова рада Фонду. Це люди, які щиро готові сприяти роботі Фонду, розділяють цінності, потребу в створенні Фонду, музею. Своїми іменами вони підкріплюють потрібність, легітимність цього процесу.
Окрім того, є команда Фонду АРВМ, яка щоденно працює в цій матерії, розуміє процеси на атомарному рівні — який настрій у Володимира Мельніченка, про що готовий спілкуватися зараз, який епізод з життя розкриватиме сьогодні. Всі ці розповіді, спогади, роздуми ми записуємо та розшифровуємо, створюючи архів митців.
І чи не найважливішою частиною Фонду збереження культурної спадщини Ади Рибачук та Володимира Мельніченка є волонтери.
Про волонтерів
Чесно кажучи, для нас було досить несподівано, що велика кількість людей, причому досить молодих, щиро переймаються темою культурної спадщини і готові працювати на некомерційній основі, щоб ця спадщина була збережена. Вони стали величезною підтримкою для Фонду.
Найяскравіший приклад — вже відома історія про центральний автовокзал, яка відбулась завдяки волонтерам. Власник автовокзалу погодився зберегти мозаїчні панно та колони цих художників в інтер’єрі будівлі, та з умовою, що роботи будуть відреставровані, приведені до ладу. Фонд АРВМ зміг знайти лише частково фінансування, який не міг би повністю покрити весь обсяг роботи.
І тут трапилось справді феноменальне — майже двісті людей включилися в процес відновлення мозаїк.
Щодня 5-10 людей приходили на автовокзал, отримували консультації від більш досвідчених волонтерів, одягали рукавички, замішували цемент, кололи плитку на потрібні маленькі фрагменти, викладали мозаїку там, де вона була пошкоджена. І так протягом шести місяців.
Відновити фрагмент Стіни Пам’яті, композицію площею 120 кв. м., теж стало можливим завдяки небайдужим — великим донорам, меценатам та людям по всьому світу, які робили внески і по 20, і по 200, і по 500 гривень.
Навколо АРВМ існує цілий прошарок небайдужих людей, і це дуже допомагає роботі Фонду. Адже Фонд — це організація, яка консолідує навколо себе з одного боку потреби, а з іншого — ресурси для вирішення цих потреб.
Про меценатство у мистецтві
В Україні інститут меценатства тільки починає розвиватись. Зараз виростає нова генерація людей, в яких є розуміння соціальної ролі грошей, суспільних процесів, які усвідомлюють, що культурна складова є невід’ємною частиною економічних досягнень. Це люди, які щиро, не для виправдання податків, не заради «відмивання карми» — готові віддавати щось в культурне середовище. На жаль це поки поодинокі інституції, фонди, як, до прикладу, Zagoriy Foundation, для яких важливо підтримувати культурні, соціальні процеси.
Але й треба розуміти, що коли є велика фундація з великими грошима, до них стоїть черга, й ми стаємо її частиною. Як би нам не здавалось, що наші цілі очевидно значущі, люди приймають рішення, порівнюючи нас з іншими. Тому одне з завдань нашого Фонду — навчитись аргументувати важливість цілей.
Наталія Гнатюк, юристка та адвокатка у сфері креативних індустрій
Ада Рибачук та Володимир Мельніченко — творчий дует великих художників. Вони з самого початку творчої діяльності, тобто вже з 23-х років, вирішили, що все, що створюватимуть — передадуть в дар суспільству.
Наше завдання, як юридичної компанії було реалізувати це побажання.
Це був виклик. Адже в Україні звичайною схемою є варіант, коли художники передають свої колекції музеям в статусі пожертви, і, як правило, без якихось умов. Але подібний дар ніяким чином ні до чого музей не зобов’язує й роботи художника можуть десятиліттями перебувати в сховищах і жодного разу не бути представленими на виставці.
Проте у даному випадку ситуація склалась унікальна: Володимир Мельніченко за життя створив інституцію — Фонд збереження культурної спадщини Ади Рибачук та Володимира Мельніченка, завдання якої — опікуватися їх з Адою творами.
Він сам обрав людей, команду, сформулював плани, стратегію розвитку, висловив побажання, яким самим чином має охоронятись спадщина його та Ади. А ми юридично потурбувались, щоб це все було зафіксовано й мало юридичну силу. Такий формат стосунків між митцями і суспільством наразі унікальний і є першим в Україні.
Володимир Мельніченко, митець
— Фонд утворився в момент дуже критичний, коли я вже майже не вірив, що ті роботи, які створювали ми з Адою Рибачук протягом майже 70-ти років, будуть збережені. Я не міг і подумати, що після всіх важких ситуацій, пов’язаних з моїм іменем і іменем Ади, поруч опиняться люди, які готові присвятити величезну кількість свого часу відновленню справедливості, збереженню нашої спадщини.
Найважливіше, що дає зараз Фонд — це впевненість в тому, що все, зроблене нами з Адою, буде збережено й доступно для всіх бажаючих.
Це найголовніше. Я щасливий, що наша творчість та задуми, які ми вкладали у роботи будуть відомі людям.
Я вірю команді Фонду, що вони збережуть усе, що ми зробили, й по-своєму покращать.
Ольга Балашова, мистецтвознавиця
— Це вперше реалізовано такий цивілізований підхід до збереження спадщини головних художників післявоєнного періоду українського мистецтва. Безумовно, це матиме великий вплив, і в разі успіху (а успішність ми побачимо вже найближчим часом) — стане взірцем для реалізації. У державних інституацій часто немає ресурсу, щоб працювати так, як потрібно, як цього заслуговує сама спадщина. Тому, коли створюється недержавна інституція, яка опікується творчістю й має можливості побудувати власну систему управління, це дуже цінно. Це цінність і для дослідників мистецтва, в першу чергу через доступ до матеріалів, відкритість до співпраці. Я вірю в таку модель управління спадщиною, тому що зараз у Фонду АРВМ немає іншого шляху, ніж популяризувати творчість художників, бути відкритими. Тоді як у державних системах умовою виживання є радше закритість: чим закритіша інституція, тим більше шансів пережити бурі.
