Як говорити з дітьми на складні теми? Думками з авторкою Медіа Великих Історій діляться три письменниці, кожна з яких створила власну книжку про онкопацієнтів.
«Це про смерть? Ні, нам таку не давайте. Може, знайдете щось веселіше, для дітей?», — цю фразу я неодноразово чула від батьків, які обирали літературу для малечі.
Втрати, біль, хвороби, інклюзія — це теми, яких багато хто підсвідомо уникає й намагається від цього вберегти нащадків. Але життя складається не лише з позитивних емоцій. Вміння приймати всі його прояви допомагає захистити себе від впливу травматичного досвіду. Онкологічні захворювання належать до тих тем, які наше суспільство уникає обговорювати публічно, а тим більше — видавати про них книжки. Та все ж за останні роки світ побачило кілька художніх видань українських авторів про рак. Це, зокрема, «Шапочка і кит» Катерини Бабкіної, «Червона сукня моєї тітки» Таіс Золотковської, «Я, Ніна» Ольги Купріян та Яніни Соколової.
Наразі до друку готується перша книжка блогерки і журналістки Марії Правди «Бабуся та рак». До кінця вересня на підтримку видання триває збір на Спільнокошті. Христя Венгринюк, головна редакторка дитячого арт-видавництва «Чорні вівці», зізнається, що фінансово потягнути «Бабусю і рак» непросто:
«Ми видавали книжки про втрати, біль, смерть, війну та на інші проблемні теми, — говорить Христя, — але люди (особливо матусі) часто обходять їх, кажучи: давайте не будемо про сумне. Тому й виникла ідея звернутися за підтримкою до небайдужої громадськості».
Варто чи ні?
Причин того, чому в Україні практично немає художніх книжок про рак, письменниця, літературознавиця, співавторка книжки «Я, Ніна» Ольга Купріян бачить дві.
«Є така думка, — міркує вона, — що дітей слід оберігати від усього емоційно складного. Себто будувати складні фігури з лего — ок, а говорити на непрості теми — не ок. У нас «дитяче» асоціюється з пригодами, веселощами, гумором — і це чудово. Проте життя різнобарвне, і в одному дні може вміститися і величезна радість, і не менший смуток. Люди хворіють, діти теж. Різниця в тому, що самі дорослі не вміють сприймати онкологію як хворобу; складну і нерідко хронічну, але хворобу — а не смертельний вирок».
Другою причиною уникнення діалогу авторка називає те, що онкологія — складна тема: «Тут легко скотитися в банальності чи мелодраму. Куди приємніше писати книжки про щось веселе».
Форма та зміст
Схожої думки стосовно причин уникнення теми раку в дитячій літературі дотримується письменниця Таіс Золотковська, авторка книжки «Червона сукня моєї тітки», що присвячена жінці, яка живе з раком молочної залози. Прототипом ліричної героїні стала подруга Таіс — американська поетеса Аня Сільвер.
«Ніхто не хоче читати про рак, — говорить авторка. — Всі хочуть робити вигляд, що цього немає. У нас є велике упередження: якщо говорити про рак, то він обов’язково виникне».
Під час роботи над книгою складними для Таіс був і процес писання, і пошуки видавця. «Книжка написана вільним віршем. Один із видавців хотів, щоб я переписала її і зробила більш інформативною, а не поетичною», — додає мисткиня.
Як у випадку з Ольгою Купріян і Таіс Золотковською, для Марії Правди історія про цю хворобу — особиста. Книжка «Бабуся та рак» присвячена матері авторки, яка бореться з онкологією. Попри все, це добра й світла історія про Бабусю та Онуку, яким доведеться зіштовхнутися з одним із найбільших випробувань у житті. Особливість книжки в тому, що в ній немає похмурих лікарів чи складних наукових термінів. Авторка в доступній формі розповідає про «рака, який вчепився до бабусі» та різні вигадливі способи онучки його позбутися.
«Бабуся та рак» стала для письменниці своєрідною терапією:
«Моя мама вкотре мала йти на лікування, — говорить Марія Правда, — їй було страшенно тяжко, тому я тривожилася більше, ніж зазвичай. Одного вечора зрозуміла, що всі хвилювання, які накопичилися за майже п’ять років її боротьби із хворобою, потрібно висловити, і зробити історію мами помічною для інших дорослих».
Так виникла книжка на непросту тему, яка стала не менш важкою і для самої авторки.
«Хоча історію я написала швидко, — зізнається Марія, — проте хвилювалася, чи не ускладнюю мову оповіді. Тому поставила себе на місце маленької Онуки, аби майбутній читач повірив у те, що розповідає саме вона, а не дорослі. Пошук правильної мови оповіді — найважчий у процесі написання кожної дитячої книжки».
Працюючи над виданням, Марія Правда хотіла показати, що дорослим онкопацієнтам підтримка потрібна на менше, ніж дітям. У налагодженні діалогу може допомогти й дитяча література. Адже це «не лише розвага, але й привід почати розмову на теми, які досі були табуйовані».
Її підтримує письменниця Ольга Купріян, яка вважає художню літературу терапевтичною як для читачів, так і авторів. «Однак треба розуміти, — говорить Ольга, — що вона також може травмувати. Баланс — найскладніше в роботі з подібними темами. Їх треба глибоко пропрацювати для себе (можливо, з психологом у парі), і лише тоді писати. Я переконана, що будь-яка література для дітей має давати надію. Якщо ви цієї надії для героїв не бачите, краще не писати».
Емоції та текст
За словами психологині, співзасновниці ГО «Дитина-Сім’я-Суспільство» Вікторії Сандуляк, діти легко сканують невербальну інформацію, тому емоційний стан батьків має на них більший вплив, ніж слова.
«Варто подбати про себе і говорити щиро, зрозумілими дитині словами і поняттями. — рекомендує психологиня. — Пам’ятайте, що частіше за все, дитина не має досвіду і установок, щоб сприймати слово «рак» як те, що відрізняється від слів «застуда», «ангіна», «вітрянка». Тому прийміть факт, обговоріть з лікарями план дій, а тоді можна поговорити з дитиною. Пов’язувати цей діагноз зі смертю чи ні — це вже інше питання. Мовчання може призвести до тривоги і зростаючого напруження».
Тож, як подолати стереотипи і почати говорити й писати про рак? На думку письменниці Таіс Золотковської, це болюча тема в будь-якій країні. «Якщо згадувати книжки, наприклад, сучасних американських авторів, які пишуть про рак, то це романи не про онкологію, а скоріше про те, як людина справляється з нею. Тож раджу не акцентувати на поняттях туги, болю та страждань. Це те, від чого значна частина українських читачів втомлена».
Ольга Купріян не впевнена, що про онкологію треба писати масово. «За цю тему не можна братися без належної підготовки, в тому числі психологічної, — переконана жінка. — Інакше шкоди може бути більше, ніж користі.
Найперше слід розуміти, що онкологія в сучасному світі — це часто хронічна хвороба. Усе більше людей одужують, усе більше історій боротьби з раком успішні». Так, письменниця зізнається, що її свого часу дуже підтримала ідея Cancer Survivors Day — «вона у тому, що пацієнтів з онкоісторією слід називати не «онкохворими», а «тими, хто одужує від раку».
Важливо також говорити про свої онкодіагнози. Чим менша дитина, тим ретельніше треба добирати слова. Це сприятиме тому, що тема «нормалізується» в суспільстві й не виглядатиме як щось аномальне.
І найважливіше — з появою онкодіагнозу в картці пацієнта життя не припиняється. «Це період життя, як і будь-який інший. І він може бути насичений дуже різними емоціями, не обов’язково всуціль важкими», – переконана Ольга Купріян. На цьому і варто акцентувати увагу, особливо, у розмовах з дітьми. Не створювати ідеальний світ без хвороб і проблем, а пояснювати, що з ними можна і треба жити.
