Один із співзасновників простору Sneaker Mate Дмитро Дібрівний — про те, чому хоче повернутися додому навіть після того, як у їхній робочий простір у Харкові влучила ракета, та як віднаходити нові сенси, допомагаючи іншим.
Дмитре, розкажіть більше про себе і свій проєкт. Як виник задум створити такий простір-хімчистку?
Взагалі я львів’янин, закінчив юридичний факультет університету у рідному місті. Але мені було цікавіше працювати в культурі, якою цікавиться молодь. Стрит-культура, одяг, мистецтво — я хотів виводити це в Україні на новий рівень, аби люди могли транслювати наші ідеї на світ і добре заробляти, жити з цього.
Якийсь час я жив і працював у різних країнах Африки, потім — у Польщі. За кордоном зрозумів, що мені подобається жити і творити тільки в Україні. Це рідна країна, все зрозуміло, хочеться розбудовувати щось тут. Друг написав мені, що його знайомий Антон Назарко, власник порталу rаp.ua, хоче створити проєкт, суть якого — оновлення взуття. Це було й моїм стабільним захопленням, усі друзі знали про це.
Я колекціонував кросівки. Зазвичай це взуття не в дуже хорошому стані, але це єдина можливість знайти ексклюзив. Тому я завжди придумував, як відновлювати взуття. Батько і дідусь показали мені певні техніки — я трансформував ці способи та вигадував нові. Отже, ми з Антоном, перебуваючи у різних кінцях країни (бо він жив в Харкові), зрозуміли: з цього може вийти бізнес.
Я повернувся в Україну і поїхав знайомитися з Антоном і його дружиною Ксюшею. А ще з Нікітою Дємєнковим — це наш важливий партнер. Ми поспілкувалися, поїздили по місту. І потім я за 5 днів зібрав речі і переїхав до Харкова. Там ми відкрили перший Sneaker Mate на вулиці Науковій, у тісному приміщенні без вікон.
Почали чистити взуття і одразу ж придумали все робити вручну. Кожну пару вирішили приймати і видавати особисто, щоб зберігати зв’язок із клієнтом. Потім ми почали розростатися. Додали в нашому невеличкому просторі 10 пар лімітованих кросівок, які можна було б придбати тільки в нас. Таким чином це приваблювало молодь, яка приходила, спілкувалася. Знадобився більший простір — і ми знайшли його менше, як за рік.
Це був трьохповерховий концепт-стор, кав’ярня третьої хвилі і хімчистка в самому підвалі. Усе розташовувалося в центрі міста. Почалися покази фільмів, обговорення нових книг, різні виставки митців.
Ми гордо себе називаємо чоботарями. Одна з наших основних цілей — змінити ставлення до ремесла. Донести людям, що чистити кросівки, — не соромно, це означає зберігати своє улюблене взуття. До того ж, це просто економно, бо кросівки завжди дорожчають, а регулярна чистка продовжує їхнє життя. Ми завжди за раціональне помірне споживання.
Яка ще діяльність у вас була, окрім взуття і кави?
Завдяки тому, що Антон і Нікіта займаються вже понад 8 років rap.ua (зараз це один із найбільших музичних порталів України), ми також регулярно влаштовували музичні фестивалі на арт-заводі «Платформа». Ми привозили британських артистів і — ясна річ — увесь топ українського хіп-хопу.
Також там проводили лекції різні цікаві люди, що мають власні бренди і проєкти. Давали можливість молодим брендам виставляти свою продукцію. Так ми масштабувалися: починаючи від маленької мануфактури і закінчуючи фестивалем у царині молодіжної культури.
Досі працюємо над масштабуванням. Але загалом у маленькому приміщенні ми побули менше року, далі почали розширюватися на Київ. Паралельно запускали наш основний простір на Квітки-Основ’яненко в Харкові. Після Києва взялися за Одесу. І останнім відкрився простір у Дніпрі. Наразі всьому проєкту вже 6 років.
Що відбулося з проєктом після повномасштабного вторгнення?
У Харкові наше приміщення слугує складом гуманітарної допомоги. З перших днів війни наша формація Some people переформатувалася в волонтерський штаб. Наші хлопці їздять у найвіддаленіші точки Харкова та області, перевозять продукти та фармацевтику. Наша будівля в центрі постраждала від прильоту, але нас це не зупинило.
Окрім складу, ми організували штаб, який приймає і опрацьовує запити на допомогу людям. Разом із іншими волонтерськими організаціями (багато креативної тусовки харківських дизайнерів також переформувалися і лишилися там) ми створили цей напрямок: «Львів-Харків». Львівські формації дуже нам допомагали і допомагають. Поміч від них — без перебільшень — зараз годує Харків.
Наша команда розрослася до 28 людей, більша частина якої була в Харкові. Ми всі об’єдналась і разом почали волонтерити. А після руйнування нашого закладу перемістилися в інший будинок і не припинили волонтерити. Все тільки зміцнішало. З’явився перший склад, де наша команда працювала і волонтерила понад 50 днів. Та коли вже дуже почало по Харкову прилітати, ми вирішили: дехто залишиться в Харкові, а декого ми все ж таки краще заберемо. Евакуювалися до Львова.
Нам потрібно було забезпечувати нашу всю команду, а також координувати маршрут зі Львова до Харкова по доставці гуманітарки. Мусимо розраховувати тільки на себе, аби все це злагоджено працювало. Ми усвідомили свої сили і знайшли новий робочий простір на Джохара Дудаєва. Повністю зробили ремонт і відкрилися.
Тепер наше головне завдання — щоб львівська, харківська і київська публіки з тих, хто зараз з’їхалися до Львова, мали простір для комфортної роботи та спілкування.
Ми завжди за співпрацю. Це основний рушій розвитку, особливо молоді. Тому у нас є і хімчистка, і вініловий програвач, і можливість принести послухати свої вініли.
Чи хочете повертатися до Харкова після перемоги?
Як тільки ракета влучила у нашу хімчистку, ми почали мріяти, що як тільки завдяки ЗСУ зникне небезпека, ми повертаємося до Харкова. Уже знаємо, як це будемо робити, в якому масштабі. Однозначно — відбудовуватимемо не тільки свій простір, а й загалом допомагатимемо Харкову відновитися.
Лише б була можливість — зробимо ще краще! Такий підхід допомагає справлятися в цей час та підтримувати, наскільки можемо, тих, хто цього потребує.
