Чому залишив пост керівника фонду «Повернись живим», як пов’язує власну медійність з популяризацією організації, та які досягнення вважає важливими.
Фонд «Повернись живим» — один із найвідоміших фондів України. І це без перебільшення. Його знають з двох причин:
— як фонд, який ефективно допомагає військовим. Забезпечує їх тепловізорами та іншим обладнанням, працює з ветеранами, проводить аналітичну та інформаційну діяльність;
— як фонд, який довгий час очолював Віталій Дейнега — айтішник, що став експертом у військовій сфері. Він коментує політичні процеси, до його слів дослухаються державні органи.
Вже півтора року Віталій не працює директором фонду, а є членом його Наглядової ради. Про причини відходу з посади, ефективність благодійників та роль лідера ми й поговорили з Віталієм у довгій розмові.
Про вагу фонду
«Повернись живим» у 2014 році та зараз — це дві різні організації? Що змінилося?
У 2014 році фонду ще юридично не існувало. Тоді ми працювали через інші організації, тому що вірили, що війна — це ненадовго. Фактично «Повернись живим» почав роботу з 2015-го.
За шість років нашого існування сталися глобальні зміни. З нуля з’явилася одна з найбільших та найвпізнаваніших благодійних організацій в Україні. Зараз у штаті працюють близько 30 людей, які отримують зарплати. Вони займаються не тільки благодійністю, а й роботою з ветеранами, аналітичною та інструкторською діяльністю. Ми вперше зробили соціологічне дослідження щодо мотивів звільнення військових. Це пояснює, чому у нас в армії така плинність кадрів.
Також фонд займається медійним напрямом. Ми пишемо про війну, розказуємо про військових. Щомісячна аудиторія нашого Фейсбуку — близько 4 мільйонів читачів. А ще є Інстаграм, Твіттер та Тік Ток. Також маємо сайт.
Перерахую адвокаційні успіхи фонду:
— реформа сил спеціальних операцій;
— звільнення керівництва флоту;
— створення та збереження Міністерства у справах ветеранів;
— зміна думки Зеленського щодо «Нормандії».
Це те, що я можу назвати не задумуючись. Насправді перемог більше.
На чому зараз сконцентрований фонд?
Оскільки вже півтора роки я не є очільником організації, не можу сказати напевне. Зараз я входжу до Наглядової ради фонду, а тому більше слухаю про стратегічні питання і не назву вам точні кількості куплених безпілотників та камер спостереження, навчених військових та аналітичних досліджень.
Щодо цього я маю питання, але розберемо його пізніше. Розкажіть детальніше про вашу співпрацю з державними органами. Хто на кого має вплив?
Фонд у різний час безпосередньо впливав на кадрові зміни в армії, Міноборони та Мінветеранів аж до призначення міністрів, національні політики у сфері нацбезпеки. Ми тісно співпрацюємо з РНБО, Генштабом ЗСУ, Міноборони, Міністерством закордонних справ. Наш фокус — питання національної безпеки. Раніше держава не надто усвідомлювала нашу цінність. Структури побоювалися фонд через медійність. Нам доводилося доносити наверх, що ми маємо експертизу та альтернативну точку зору. Але зараз ситуація інакша. На нас зважають. Фонд може дати органам те, що вони самі не можуть отримати. І навпаки. Тому це взаємовигідна співпраця.
Наприклад, зараз фонд є одним з тих гравців, який впливатиме на те, як виглядатиме територіальна оборона країни. Від цього частково залежить, чи ми вистоїмо у разі повномасштабного вторгнення Росії.
А чи побоюються вас зараз?
Так. Ми ті люди, які маємо у кишені пістолет у вигляді мільйонної аудиторії. З нами навіть політики не люблять конфліктувати. Радше це винятки — коли якась політична сила через свої «балакучі голови» намагається нас атакувати.
Фонд, зокрема, займається справами ветеранів. Чи вирішена проблема з реабілітацією військових?
Ми займаємося двома видами реабілітацій: спортивною та бізнес. Ми працюємо у бік підтримки ветеранів-підприємців. Минулого року президент заявив, що бізнес-освіта для ветеранів буде безкоштовною. Наразі не знаю, на якому етапі реалізації перебуває цей проєкт, але принаймні ми досягли того, що в цьому напрямі почалися зрушення.
Фонд безпосередньо допомагає ветеранам з бізнесом. Ми співпрацювали із Zagoriy Foundation та Київською школою економіки задля активізації бізнес-освіти серед військових.
Щодо спортивного напряму, фонд є співорганізатором Invictus Games. Ці ігри лише на 10% — про змагання. Їхня мета — допомога з реабілітацією, стимул ветеранам почати життя заново. Ми розробили складну систему відбору учасників, залучили HR-ів, ветеранів та психологів, щоб якнайдетальніше дослідити кожного гравця. Нам треба було зрозуміти, наскільки учаснику потрібні ці змагання, наскільки сильно вони допоможуть його реабілітації. Серед гравців були люди, які майже не розмовляли через депресію, відрізали себе від зовнішнього світу й не хотіли жити далі через онкологію. Invictus Games їм допомогли. Тепер вони — душа компанії.
Також фонд є співорганізатором Маршу захисників, який відбувається після офіційного параду на День Незалежності.
«Повернись живим» роками називають одним із найефективніших фондів України. На вашу думку, у чому полягає ця ефективність?
Дослідження є різними. Наприклад, я не можу відповідати за те, що написано у Вікіпедії, тому ще не ми її ведемо. Для розуміння, зазвичай люди самостійно про себе пишуть на сервісі.
Ми двічі вигравали Effie як найефективніша маркетингова команда. Двічі, тому що рівно стільки подавалися на конкурс. Подалися б більше — теж виграли б. Але ці перемоги нас не сильно цікавлять.
Для мене особисто було важливим дослідження Zagoriy Foundation. У ньому йшлося, що ми впізнавані на рівні топових організацій. Перед нами були тільки Фонд Віктора Пінчука, Фонд Рината Ахметова та Червоний Хрест. Але при цьому тільки у нас обізнаність дорівнює рівню довіри. Це непогане досягнення.
Про забезпечення війська
Це правда, що без волонтерів наша армія б не вижила?
Роль волонтерів не треба перебільшувати, але й недооцінювати не варто. Танки, знаряди, ракети — це зробила держава. Але волонтери закрили ті вузькі питання, у яких держава не була надто швидкою. У Донецькому аеропорті майже всі тепловізори були волонтерськими, понад половина з них — фонду «Повернись живим». Це була одна з ключових речей, яка допомогла нашим військам втримати летовище. Завдяки тепловізорам можна було заздалегідь побачити ворога та вчасно викликати артилерію. Це краще, ніж грати у Counter Strike всередині аеропорту. Державні тепловізори з’явилися вже тоді, коли пройшли усі гарячі точки, Мінськ та навіть перша «Нормандія».
Волонтери гнучкіші та швидші. Це врятувало тисячі життів.
А як щодо ситуації зараз? Волонтерам поменшало роботи?
Вплив волонтерів став меншим, але тільки через те, що не ведуться настільки активні бойові дії. Так, держава багато чим забезпечила армію, але роботи вистачає.
Волонтери скоріше виконують морально-психологічну функцію — підтримують військових. Ви б бачили їхню реакцію, коли хтось привозить олів’є на Новий рік. Тоді військові розуміють, що воюють не за зарплату.
Хоча є й такі, хто йде в армію по гроші. Але й служать такі люди відповідно.
Тобто твердження, що зараз наша армія всім забезпечена, — перебільшення?
Так, ми вже майже в НАТО (посміхається). Звісно, стало краще, ніж на початку війни. Але досі є проблема з дрібною колісною технікою, камерами відеоспостереження, безпілотниками.
Якщо вже зачепили тему НАТО, то в альянсу є вимога: країна у стані миру має витрачати на армію не менше 2% від ВВП. Ми витрачаємо 2,6 — 2,7% у стані війни. З них майже 80% йде на форму, зарплату, виплати пораненим, їжу, заправку автомобілей, набої, і тільки 20% — на переозброєння. Але й тут треба ремарка: набої переважно у нас «халявні», адже залишилися від Радянського Союзу. Скоро вони закінчаться.
Щодо грошей на переозброєння, то їх вистачає тільки щоб відновити радянську техніку, поремонтувати зламане й лише іноді купити щось нове. Очевидно, наша армія потребує більших витрат.
То чому звільняються військові? З вашого дослідження, 65% людей йдуть вже після свого першого контракту.
Гроші — далеко не перша причина. Вони важливі, щоб люди прийшли, але не можуть їх втримати.
Доволі важливими факторами є, зокрема, житло, баланс робочого та особистого часу, можливість приділяти час собі та родині та управлінський стиль командира. Є багато інших факторів. Ми їх ідентифікували та поміряли їхній вплив кількісно, вперше в історії провівши професійне зовнішнє соціологічне дослідження в Збройних Силах з репрезентативною вибіркою у 2000 осіб.
Про власну роль для популяризації фонду
На вашу думку, наскільки важко бути волонтером в Україні?
Дивлячись, що ви маєте на увазі під цим терміном. Ми — працівники благодійного фонду. Але у команді є й волонтери.
Якщо говорити про благодійну діяльність, то є багато людей, які хочуть до нас долучитися, щоб творити історію. Але на ті зарплати, що є у фонді, довго працювати не вийде. Через 6 років я просто втомився спати на матраці на підлозі. До війни я не встиг закінчити ремонт, а заощадження проїв за перші пів року волонтерства. Це було життя з пониженим рівнем комфорту.
Але ж, за законом, ви маєте право використовувати 20% з благодійних внесків на зарплати та діяльність самого фонду.
Від самого початку фонд зайняв принципову позицію, що не буде використовувати частину внесків на власні потреби. Для цього ми окремо збираємо гроші.
Тобто ви пішли з посади керівника фонду саме через брак матеріальних ресурсів?
За три роки до звільнення я усвідомив, що вигораю. Морально мені було дуже важко, хотілося зав’язати з цією діяльністю. Але з іншого боку фонд дуже важливий для країни, тому я не міг просто його кинути. Я вирішив зробити все «по книжці» — створити Наглядову раду й віддати їй частину повноважень, зокрема, звільняти директора. Також я розумів, що фонд треба провести через зміну політичних циклів, щоб він не втратив впливів при зміні політичного ландшафту. Це був 2017 рік, але фактично я пішов у 2020-му, як і планував.
Чи можливо довго протягнути на посаді керівника фонду?
Питання у темпі розвитку. Зараз ми беремо участь у багатьох загальнополітичних процесах. Але щоб вийти на цей рівень, втриматися на ньому та піти далі, треба було дуже швидко рости. Знаєте, найспокійніші місця на світі — це цвинтар та морг. Всі інші вимагають від людини руху. Чим швидше ти це робиш, тим більше виникає проблем. У випадку з керівником організації — тим ближчим стає вигорання. У випадку з самою організацією, тим менш керованою вона стає.
Раніше нам доводилося декілька разів оновлювати штат, тому що задачі випереджали компетенцію працівників. Зараз фонд стабільно розвивається. Вже не треба так стрімко кудись летіти. Цілком можливий м’якший менеджмент.
Одна з перших асоціацій, котра виникає, коли згадують «Повернись живим», — ви як особистість. На вашу думку, наскільки вагому роль для ефективності та популярності фонду відіграє його лідер?
Не погоджуюсь з вашим твердженням. Я спеціально робив так, аби фонд був набагато менш асоційований зі мною, ніж, наприклад, Tabletochki з Ольгою Кудиненко. Останній раз, коли про мене згадували на сторінках фонду, — це коли я давав інтерв’ю Яніні Соколовій, де я розказував про фонд (посміхається).
Я б міг ввімкнути цей ресурс. Тоді фонд дорівнював би прізвищу «Дейнега». У мене не було би 50 тис. підписників у Фейсбуці, як це є зараз. А було б 3 мільйони, як є у фонду.
Тобто ви не вважаєте, що є частка вашої особистої заслуги у тому, що фонд знають у суспільстві?
Однозначно, я більш впізнаваний, ніж будь-хто інший з членів фонду. Журналісти хотіли саме мене за спікера, тому що я заснував фонд і 6 років його очолював. Але ми завжди розкручували інших спікерів, щоб фонд ніколи не асоціювався з однією особою. У нас працює Андрій Римарук, котрий зіграв у фільмі «Атлантида» Валентина Васяновича. Він досить медійна людина. Нинішній директор теж медійний.
Моя особиста впізнаваність значно менша, ніж впізнаваність фонду. Якщо я медійний, це означає, що медійним є сам фонд. Інтерв’ю треба герой, організація не може використати цей комунікаційний інструмент без спікера. Людині потрібна людина.
Про благодійні внески та те, що їх стимулює
Наскільки змінилася кількість донатів від початку війни — та зараз?
Усі збори за роки діяльності фонду зберігаються у нас на сайті. Пік донатів — до 8 млн грн на місяць — припав на 2015 рік, коли сталися бої за Дебальцеве та Донецький аеропорт. Далі пішла тенденція на спад. У середньому зараз нам донатять як мінімум 1 млн грн щомісяця.
Загалом стрибки щодо сум трапляються саме тоді, коли щось відбувається на Сході. Результат приносять також вдалі кампанії фонду. Але є ще крупні проєктні надходження, які піднімають цю статистику. Проте їх ми не змішуємо з внесками людей. Впевнений, якщо завтра активізуються бойові дії на Сході, суми знову зростуть. Якщо розгорнеться повномасштабна війна, внески легко можуть дійти до астрономічних цифр. Але такою ціною б не хотілося.
Яку найбільшу суму вам задонатили?
Найбільший донат на сьогодні складає $50 тисяч. Нам фізично занесли гроші, тому я бачив цю людину. Але більшість донатерів просто технічно не видно, адже це анонімні внески. Середній чек складає 700-800 грн. І це найбільший показник серед українських фондів.
Хто він — середньостатистичний донатер «Повернись живим»?
Я розділяю таких на чоловічу та жіночу аудиторію. Чоловік — до 40 років, у достатку, має дружину, дітей і має причину, чому не пішов на війну. Знову ж таки, через дітей, здоров’я чи ще чомусь. У нього є відчуття обов’язку, яке він не зміг виконати, але є бажання допомогти в інший спосіб.
Щодо жінок, то це менш забезпечена категорія, проте ширша за типажами. Вони роблять внески, бо робота фонду викликає у них емпатію. Вони готові на щось більше, ніж просто залишити комент у Фейсбуці. Проте і ці жінки нам треба. Вони піднімають охоплення та видачу дописів у стрічці.
Чи пов’язуєте ви зменшення внесків з тим, що людей почала менше турбувати війна?
Однозначно. Що ви чули про війну у новинах за останній місяць, крім зведень загиблих? І проблема не в медіа. Просто людський мозок до всього звикає. Ми не можемо перебувати у перманентному стресі все життя.
Що війна змінила у суспільстві?
А що вона не змінила? Майдан дозволив перевернути правила гри. Бізнесу стало легше жити. Люди стали більш принциповими, наприклад, зменшилася толеранція до корупції. А як виросла культура. Вже на цьому можна було б завершувати.
У людей загалом змінилися потреби. Коли є великий стрес, одразу зростає попит на розваги, де можна від нього позбавитися. Тому стало, наприклад, більше ресторанів і барів, значно виріс рівень сервісу й боротьба за клієнта.
Але мені б хотілося, щоб ці зміни були більш сталими. Усі ті досягнення, яких ми здобули зусиллями Держкіно, УКФ, квотами на музику, мають бути довготривалими. Мені здається, що головне — це не швидкість реформ, а їхня незворотність.
