Дівчинка Віра, головна героїня книжки «Мої вимушені канікули», спить у ванній поруч із батьками й маленьким братиком. Над її головою гудуть літаки і свистять снаряди. Віра веде щоденник: записує свої думки, спостереження, «вклеює» вирізки з психологічними порадами.
Нова книжка Катерини Єгорушкіної — розповідь про повномасштабну війну очима дитини.
Ми поспілкувались з авторкою про те, як книжки допомагають у розмовах з дітьми про війну, чому варто бути чесними з найменшими, та чому не варто відкладати життя на потім.
Про те, як написати книжку про війну, щоб вона була зрозуміла дітям і корисна батькам
На перший погляд текст книжки «Мої вимушені канікули» простий, але за цією простотою багато міркувань, досвіду роботи з дітьми та словом. Я уникала тих моментів, через які читач відчував би безпорадність перед злом і жорстокістю. Це могло би призвести до ретравматизації українських дітей з досвідом війни, а також відштовхнути читачів з-за кордону, адже включило б реакції самозахисту від надмірних переживань.
Отож, я прибирала зайве, балансувала між спільними для нас досвідами і дуже особистісними. Наприклад, перебування у підвалах – спільний досвід для багатьох українців, а от відбудова літака «Мрія» у грі «Майнкрафт» – індивідуальний досвід моєї сім’ї.
Для мене важливо, щоб книжка була водночас правдивою і світлою, тому найтрагічніші моменти я подала так, аби зрозуміти їх міг лише підготовлений читач. Цікаво, що книжка чудово сприймається і молодшими школярами, і підлітками, і дорослими. Щоправда, дорослі від неї плачуть, а діти – ні. Значить, я все зробила правильно і як письменниця, і як казкотерапевтка.
Як писати про складне так, щоб після прочитання читач відчував надію
Це найголовніше завдання, яке я ставлю перед собою, коли пишу книжки для дітей на складні теми: чи то про Голодомор, чи про Другу світову, чи сучасну російсько-українську війну. На кожен емоційно складний епізод я даю читачеві фрази-підтримку, терапевтичні метафори, аби в хаосі війни ми могли втримати і навіть примножити внутрішнє світло, упевнитися в цінностях. Власне, у книжці між рядків можна знайти ті цінності, які допоможуть нам перемогти і перейти до посттравматичного розвитку: сміливість, взаємодопомога, автентичність (сила і право бути собою), відкритість (одне до одного та цивілізованого світу), чесність, творчість, знання, любов…
В одному з епізодів художниця Нія проводить заняття з арттерапії у підвалі: діти малюють янголів. Артем намалював янголів у формі ЗСУ та зі зброєю в руках. Епізод закінчується фразою: «Навіть янголи мають право захищатися». І це важливий момент, адже лише зараз багато хто з нас повертає собі право на гнів (як реакцію порушення особистих кордонів і кордонів держави) та самозахист. До того нашою стратегією виживання було мовчання, «не провокувати», підставляти другу щоку тощо. Але ж ми знаємо з історії: на які поступки ми б не йшли, агресори завжди залишаються голодними.
Про терапевтичну сторону книжки «Мої вимушені канікули»
Книжка – це посередник. По-перше, вона допомагає дорослим дібрати влучні слова для розмови. По-друге, надає підтримку одночасно і дітям, і дорослим. По-третє, це чудовий привід розпочати розмову. Адже найскладніше – це наважитися й почати. Книжка дуже добре відчиняє ці двері.
Навіщо говорити з дітьми на складні теми? Непроговорене має сильніший вплив на тіло і психіку, ніж проговорене. Навіть коли йдеться про міжгенераційну травму (як-от Голодомор, Розстріляне відродження тощо), яку не переживали родичі конкретної дитини, але ця травма є в колективному несвідомому нашого народу. Дитина може боятися проявляти себе, говорити своєю мовою, захищати свої переконання й особисті речі, адже колись українців убивали за це (і, на жаль, у ці дні продовжують вбивати).
Окрім того, ці знання здатні вберегти від помилок у майбутньому. Цікавий збіг: читачі моєї книжки «Скриня» (про Голодомор) виїхали з Маріуполя майже відразу після початку повномасштабного вторгнення. Вони знали історію, у них не було ілюзій щодо росіян та їхнього прагнення знищити наш народ.
Сам же формат щоденника допомагає бути максимально відвертою. І для автора, і для читачів це важливо для встановлення довіри. А коли довіряєш – світи взаємодіють, взаємопроникають, взаємозбагачуються. Окрім того, моя книжка спонукатиме читачів вести щоденники, записувати свої думки, відчуття. Це дуже терапевтично.
Як говорити з дітьми про війну
Під час розмови я спиралася б на цінності конкретної родини й те, у що вона вірить. Основні мої принципи такі:
- Бути чесною. Але дозувати інформацію залежно від віку й чутливості дитини.
- Бути в ресурсі. Вміти наповнюватися. Мати сили витримувати емоції дитини під час і після розмови (гнів, сум тощо).
- Зважати на стан дитини. Чи готова вона зараз чути й говорити про війну? Чи краще просто помалювати й пообійматися?
Чого варто уникати:
- Жахливих подробиць.
- Відчуття безвиході.
- Не лишати дитину наодинці зі страшними новинами.
Для дорослих важливо знайти джерела «підзарядки» власних батарейок, аби підтримувати дітей. І одне з таких джерел — радість. Вона потрібна нам як пальне для машини, тож немає сенсу відчувати провину за цю потребу.
В книжці є поради від психологині Світлани Ройз… Як виникла ідея такої співпраці? Які практики від пані Світлани стали допоміжні для вас особисто?
Для мене важливо, щоб видання було максимально якісним: і текстова складова, і художня, і психологічна, і поліграфічна. Тож попросила Олену Рибку (провідну редакторку дитячої літератури у видавництві «Віват») дати текст на експертизу Світлані Ройз або іншому фахівцю в царині дитячої психології.
Світлана текст схвалила, ми провели втрьох онлайн-зустріч і домовилися про частину з психологічними практиками, які відповідатимуть метафорам тексту. Наприклад, в одному з епізодів йдеться про «невидимий наплічник», який у дівчинки Віри з’являється після повномасштабного вторгнення. У тому наплічнику – страхи, тривоги, раннє дорослішання… Наприкінці історії дівчинка знімає свій невидимий наплічник. У частині з порадами від Світлани є опис цього процесу як психологічної практики.
Цікава деталь: візуально поради є вирізками текстів, які Віра вклеїла у свій щоденник, аби ці знання допомогли їй знайти опору в складні моменти.
До прикладу, одна з порад:
«Крило янгола». Поклади ліву руку на праве плече. Уяви, що так тебе обіймає твій найкращий друг/подруга, чи близька людина, чи твій особистий янгол-охоронець. Відчуй, як любов тих, кому ти дорогий/а, наповнює тебе відчуттям сили та безпеки.
Щодо практики, важливої для мене… Я проходжу у Світлани дворічний навчальний курс для психологів, і однією з найважливіших практик для мене стала «Промінь моєї щасливої долі» (з назвою можу помилитися, бо конспекти лишилися під Києвом). Ця практика допомагає відділяти себе і свою долю від доль інших людей: родичів, друзів, знайомих. Для емпатів це просто знахідка.
Як проходив Ваш звичайний день, коли Ви працювали над цією книжкою? Чим робота над нею відрізнялась від роботи над попередніми?
Це були перші тижні повномасштабного вторгнення, тож я мусила дати раду сильним емоціям і знайти внутрішній ресурс, щоб книжка була терапевтичною не лише для мене, а й для інших. Якщо писати в розбалансованому стані, читачеві це може передатися.
Сам рукопис створено в Коломиї під час вимушених канікул моєї доні. Над нашим тимчасовим житлом дуже низько пролітали українські військові літаки, і після того, як я чула російські, мене цей звук дуже стресував. Мусила весь час нагадувати собі: це наші літаки, вони хороші, справні і не впадуть мені на голову. Деякі епізоди книжки обдумувала під час нічних повітряних тривог. Саму книжку я написала досить швидко, за два тижні. Напевно тому, що розуміла: якоїсь миті ракета може долетіти й до мене, боялася не встигнути дописати.
Про «тривожну валізу» — речі, які письменниця взяла з собою, коли залишала дім у перший день повномасштабного вторгнення
Листи коханого моєї бабусі Тані, який не повернувся з війни. Ноутбук. Документи. Особистий щоденник. Блокноти із моїми записами. Книжка про долання психологічних травм і ще кілька видань. До речі, не взяла жодної книжки свого авторства, тож коли мала зустрічі з читачами, дорога Олена Рибка надіслала мої «Історії хоробриків із Горішкових Плавнів». У цій книжці є історія про білочок-переселенок, які тікали з Горецька через пожежу. На основі цієї історії я розробила і випробувала заняття з казкотерапії для дітей-переселенців. Їх тепер проводять не лише в Україні, а й за кордоном.
Про «валізу надії»
Підтримує відчуття зв’язку з моїм корінням і моїм майбутнім. Я осмислюю минуле і разом із тим намагаюся мріяти, будувати плани. Часом це дуже непросто. Спираюся на свої цінності. Коли дію на підставі усвідомлених особистих цінностей, мене це наснажує. А коли від почуття провини – виснажує. Ми виховувалися у радянській системі і радянськими людьми, навіть якщо дитинство припало на кінець 80х – початок 90-х. Найлегший спосіб змусити діяти за правилами – через страх та провину, тому ці почуття активно нав’язувалися. Навіть якщо тарілку розбив хтось один – винні всі. Таким чином виховуються раби. А якщо діяти через розмови, казки та історії на основі загальнолюдських цінностей, без нав’язування – тоді дотримання дитиною правил матиме внутрішні спонуки, а не зовнішні. Замість почуття провини буде почуття особистої відповідальності. Так виховуються вільні люди. Я мрію, щоб саме так виховувалися українці, а якісні книжки були свідомим інструментом.
Біографічна довідка:
Катерина Єгорушкіна — письменниця, казкотерапевтка, членкиня PEN, Національної спілки письменників України та Всеукраїнської арттерапевтичної асоціації. Спікерка TEDxKyiv з темою “Казки та цінності майбутнього”. Авторка сімнадцяти книжок для дорослих і дітей: зокрема «Історій хоробриків із Горішкових Плавнів», «Скрині», яка присвячена темі Голодомору, екоказки «Арчі». Її тексти є в шкільних підручниках, книжки виходять іноземними мовами. Нещодавно Катерина написала нову книжку «Мої вимушені канікули» — у формі щоденника дівчинки Віри, яка разом із батьками переживає повномасштабне вторгнення Росії в Україну. Видання незабаром побачить світ у видавництві «Віват» (з ілюстраціями Соні Авдєєвої).
