Маленькі прифронтові містечка навряд чи можна назвати місцями, де хочеться провести дитинство. Тут чути постріли та вибухи. Бували часи, коли снаряди влучали прямо по будинкам. Сюди мало хто їздить і тут мало що відбувається. Але і в таких містечках хочеться яскравого свята.
Уже шостий рік волонтери проєкту «Олені Святого Миколая» навідуються до таких містечок сірої зони, щоб привітати тамтешніх дітлахів із зимовими святами — з веселощами, іграми, та, звісно, з подарунками. Ця ініціатива народилася в 2015 році, коли представники ГО «Українські рубежі» працювали на лінії розмежування. Вони помітили, що діти там залишились наче відрізаними від уваги суспільства. З цим було потрібно щось робити.
«Одна з цілей нашого проєкту — привернути увагу до того, що на лінії розмежування, біля фронту, біля тих місць, де весь час стріляють, живуть діти. Їх там налічується понад 14 тисяч. Звичайно, ми не можемо зробити подарунки для них усіх: за весь час існування ми отримували до 3,5 тисяч листів, а в організації в активній фазі розвитку було лише 10-15 людей. Це дуже мало. Тому ми більше не беремо на себе відповідальність підготувати більше подарунків, ніж це можливо. Ми розуміємо, що, на жаль можемо охопити вдесятеро менше дітей, ніж вважаємо за потрібне», — розповіла співкоординаторка проекту Євгенія Левінштейн.
Сталий намір
Волонтери вже не один рік відвідують Тошківку, Трьохізбенку, Петрівку, Муратове і Пески. Навідуються вони і в такі містечка, як Гірське, Золоте, Ласточкіно та Врубівка. Волонтери зазвичай не беруть більш-менш великі населені пункти. Хіба що цього року виключенням стане Станиця Луганська, по якій весь час «прилітає».
«У Станиці Луганській є район Кондрашівка. Вона прямо під обстрілами. І з вікон школи, з якою ми працюємо, видно «той бік». Ми намагаємося брати маленькі населені пункти, де проживає від 10 до 50 дітей, бо там взагалі ніякої інфраструктури. Є школа, магазин, в найкращому випадку — бібліотека чи клуб. Іноді і цього немає. Транспорту теж. От ми хочемо приїздити туди, щоб хоча би щось відбулося. Там нас там пам’ятають, чекають і дуже люблять. Ми для них важливі», — розповіла Євгенія.
Важливі подарунки
Перед поїздкою важливо дізнатися бажання місцевої дітвори. З цим завданням чудово справляються волонтери з тих самих прифронтових районах. Вони збирають дитячі листи та складають відповідні списки, які згодом прочитають благодійники. Благодійники в свою чергу обирають зі списку, який подарунок можуть придбати.
Кожного року «олені» отримують посилки зі всієї України. Знаходяться дарувальники і за її межами — в Канаді, Австралії, Монако, США, Ізраїлі, Іспанії, Італії, Німеччини. Справді, бажання потішити дітей не має кордонів.
Про роботу волонтери звітують на фейсбук-сторінці — є там також світлини та відео з виїздів, на яких зафіксовано вручення подарунків.
Діти з року в рік пишуть про свої мрії, а дорослі стараються їх якось втілити. Попросити подарунок може будь-яка дитина віком до 12 років. Але підлітки без сюрпризу також не залишаються, хіба що їх просять придумати колективне прохання. Менеджера проекту Інна Ачкасова розповіла, що кожного року волонтери знайомляться з актуальними дитячими трендам. Так цього разу чимало дітей захотіли ігрові навушники, восьминіжки-«перевертні», анти-стресові «pop it», смарт-годинники тощо. Є запит і на творчість. Зокрема діти просять скетч-буки, маркери, гітари та укулеле. Є охочі до спорту — їх цікавить форма, спортивне знаряддя та м’ячі.
«Я вже всіх цих дітей знаю поіменно, бо власними руками вбиваю дані в базу. У нас близько десяти дітей просили книжки. Є три енциклопедії про космос, чомусь це дуже популярно. Одна дівчинка просила енциклопедію про риб. Був запит на «Пікнік на узбіччі» Стругацьких. Все інше — манга, японські комікси. Є попит на творчість, розвиток, і люди на це дуже активно відгукуються», – розповіла Інна.
Завдання з зірочкою
Проте справжній виклик настає тоді, коли дитина просить домашнього улюбленця — кошеня, щеня або хом’ячка. Звісно, за згодою батьків. А такий сюрприз треба довезти, що не завжди просто. Особливо зворушливо виглядають листи, в яких діти просять подарунки для когось іншого. Наприклад, одна дівчина захотіла теплу ковдру для своєї матусі. Інша, з Ласточкіно, просила, щоб її брат, який має інвалідність з дитинства, отримав багато листів від різних людей. А школярі з Маратового написали, що хочуть зробити подарунок своїй літній сусідці. Мовляв, у них все є, а бабуся дуже старенька і невідомо, скільки років вона проживе, тому діти хочуть подарувати їй апарат для вимірювання тиску.
«Зараз ми хочемо, щоб знайшовся планшет для маленького хлопчика із селища Невельське, яке розбомбили зовсім. Його батьки, маленька сестричка, дідусь та бабуся попали під обстріл. Їм повністю рознесло дім, а родина вшістьох сиділа на дивані в одній із кімнат, яка не потрапила під обстріл. Ніхто не постраждав. Ми розмовляли з батьком хлопчика. Він каже: «Я думаю, що нас на тому дивані було не шестеро, а семеро. Бог був поруч з нами і захистив». Така історія. А цей планшет буде таким зв’язок зі світом для всієї родини», — додає Євгенія Левінштейн.
Але волонтери зазначають: гаджети — тільки за крайньої необхідності. Бо донори не надто охоче відповідають на такі запити. Проте одного разу благодійниця з Києва взяла на себе всі прохання щодо мобільних телефонів. Сказала: «Як це ви не дозволяєте? Їм треба». І зібрала 30-40 телефонів для всіх дітей. Протягом двох років киянка допомагала тим, що збирала гаджети.
«Ми кажемо дітям, що Святий Миколай не вміє робити гаджети, бо не має китайських помічників. Також ми розуміємо, що і дарувальникам це не дуже цікаво. Але якщо була би моя воля, то я би подарувала телефони чи планшети всім дітям на лінії розмежування, бо для них це зв’язок зі світом. Для них це означає більше, ніж ми, дорослі, можемо собі уявити. Вісім років війни, а з них ще два — коронавірус, локдауни та дистанційка. І все це припадає на їх дитинство, яке у них одне», — підкреслила Євгенія.
Діти, які не бачили мирного життя
Варто зазначити, що проєкт «Олені святого Миколая» не обертається виключно навколо подарунків. Волонтери влаштовують дітям свята, спілкуються та тішать різноманітними веселими заходами. Для них це спроба подарувати частинку нормального дитинства, яке безжально зіпсувала війна. На лінії розмежування підростає покоління дітей, які ніколи не бачили миру. Відірваність від мирного світу, постійні обстріли, необхідність бути обережними — ось частина їх повсякденної реальності.
«Я цих дітей знаю ще з 2014 року, коли працювала з ними ще у волонтерському хостелі. Я впевнена, що всі діти до 10 років — вони чудові. Ними треба займатися. Вони в основному — особливо в ті роки — були дуже небалуваними. Батьки можуть бути якими завгодно. Далі діти ростуть, на них впливають різні хвилі інформації. І ми повинні стати тією хвилею, яка з ними взаємодіє», — розповіла волонтерка Марина Рассоха.
Такі волонтерські візити особливо цінні в маленьких депресивних містечках, де нічого не відбувається. Щоправда, поїздки до сірої зони мають свої особливості. Так волонтери проводять свій захід в якісь школі, а через поле вже можуть стріляти. Або їх просять не ставати зі сторони головного входу, бо і там може бути небезпечно.
«Там дуже гарно. Природа очистилася, є дуже багато живності: фазани, олені, лебеді на озері. Там було би чудово знімати кіно. Плюс вже декілька років люди взагалі не чіпають ліси. Там навіть з дороги сходити не можна. Поруч з війною існує дуже багато правил поведінки. Мене родина раніше взагалі не відпускала. Розуміючи, що один неправильний крок — і все», — згадує Марина.
«В містечках сірої зони дуже гарна природа, багато контрастів. Стоять військові, блокпости і тут же — діти. Ми їздили туди восени, знайшли крупний терен, дуже смачний. Зривали його і їли. А потім дізнались, що в цьому місті стався обстріл», — говорить Інна Ачкасова.
Зимові свята наближаються невпинно. Одні люди пишно прикрасять свою оселю, другі влаштують яскравий корпоратив на роботі, треті зберуть родичів за різдвяним столом. «Олені» ж знову тішитимуть дітей з прифронтової зоні. Бо святкові радощі потрібні всім. Особливо малечі, яка ще ніколи не знала мирного життя.
