Якщо вам здається, що працюють тільки величезні донати, закуповувати варто лише тонни продуктових наборів, щоб допомогти — то ось вам історія наймилішої благодійної організації «Петелька добра». Вони самі називають себе так, бо в’яжуть для діток вимушених переселенців і доводять, що навіть невеликий клубок ниток може стати в пригоді.
Поговорили з представницями спільноти майстринь про те, як в’язання заспокоює, як допомогти роблячи те, що любиш і чому іграшки теж важливі у війну.
Евакуюватися з кількома клубками ниток: Катерина
Наприкінці зими багатьом людям довелося покидати рідні домівки, захопивши з собою найцінніше. Катерина Гайдукевич, засновниця «Петельки добра», крім кількох речей для себе та дитини взяла шпиці й кілька клубочків ниток для в’язання.
Жінка з Миколаєва, рідне місто довелося покинути і перебратися з сином у Кіровоградську область. Катерина — професійна в’язальниця: це для неї і гобі, і спосіб заробітку.
«В’язання для мене як медитація — свої думки ніби накручуєш на шпиці й вони виходять із голови. Отак з одного клубка в голові ти намотуєш на інший — легшає», — каже.
Коли Катерина трохи освоїлася на новому місці, то подумала, що хоче якось допомогти людям, які постраждали. Оскільки опинилася далеко від міста, вирішила допомогти тим, що вміє найкраще — в’язати і комунікувати з людьми.
Так з’явилася ідея, що переросла у благодійну організацію «Петелька добра». Офіційного статусу вони поки не мають, але все попереду. Зараз спільноту можна назвати волонтерським об’єднанням, яке щодня працює, щоб допомогти іншим.
Катерина зосередилася саме на допомозі дітям, адже сама бачить, як її син складно переносить війну. Залишалося знайти лише майстринь, які підтримають ідею в’язати речі та іграшки для діток.
Майстрині не забарилися — Катерина написала у кілька в’язальних спільнот і за перші три дні відгукнулося 100 людей, готових працювати! Створила групу в Телеграмі, туди додалися охочі майстрині, почали знайомитися. А також одразу пропонувати допомогу — не всі вміли чи могли в’язати, але з радістю ділилися пряжею чи донатили.
Так «Петелька добра» запрацювала — зараз виготовляють одяг та іграшки для малюків від народження до 6 років. Кожна майстриня в’яже те, що любить, творчість у спільноті не обмежують. Тож вироби різноманітні — від шапочок, пінеток до светриків та м’яких іграшок.
Проєкт запрацював 5 травня — саме тоді відгукнулися перші майстрині. Одразу з’явилося кілька координаторів, які комунікували з учасниками, збирали вироби, розподіляли їх. А завданням Катерини стало знаходити волонтерів, яким можна передати речі. Каже, що вирішили не працювати напряму з батьками, а зосередитися саме на виготовленні речей. Шукає волонтерів, яким довіряє, спілкується з ними, дивиться, чи є звіти, а тоді «Петелька добра» надсилає готові вироби у різні куточки України.
На першу відправку наприкінці першого місяця роботи зібрали близько 100 виробів. А за весь час існування проєкту надіслали близько 2000 речей та іграшок. Уже вдалося порадувати дітей з Дніпра та області, Миколаєва, Харкова, Балаклії, Запоріжжя, Одеси, Чернігова та Ірпеня.
Стараються орієнтуватися на сезон — у травні готувалися до літа, тож в’язали панамки і футболочки, а тепер побільшало кофтинок, теплих рукавичок та шапочок. Також обирають тільки якісну пряжу, що підходить дітям.
«Ті, хто влітку не в’язав іграшки, — весь цей час вже в’язали теплі речі, але до вересня тримали у себе. Майстриня Тетяна, вона з нами з першого дня проєкту, зробила уже 25 виробів: светрів, кардиганів. Тепер надсилатимемо їх дітям», — каже Катерина.
Наразі у спільноті близько 700 людей. Звісно, в’яжуть не всі, але підтримують: нитками, грошима, порадами.
Координатори ниток та готових виробів реєструють посилки, які надійшли, вираховують, скільки пряжі знадобиться майстриням, розраховують, на скільки вистачить запасів та на що треба звернути увагу.
Катерина каже, що поки найбільша проблема із платою за доставку — адже пересилки по країні недешеві. Дещо закриває власними силами, деякі посилки оплачують самі майстрині або ж донатять люди.
Жінка каже, що найбільше її вражає довіра, яка сформувалася всередині спільноти, адже нікого з координаторок чи майстринь Катерина не знає особисто. Але вірить, що кожна з них сумлінно виконає завдання, надішле обіцяне або прийме посилку. Зараз у «Петельки добра» є 11 адміністраторів з різних міст.
Спільнота також бореться з гендерними стереотипами, адже серед тих, хто в’яже, є двоє чоловіків — Максим та Ігор з радістю приєдналися до проєкту і стабільно передають іграшки. Катерина зізнається, що до «Петельки добра» не зустрічала хлопців, які займалися б в’язанням, а зараз має змогу переконатися, що це заняття не тільки для жінок.
Сама Катерина зараз в’яже мало для проєкту, більше координує роботу. Вона інженерка за фахом, але з дитинства цікавилася рукоділлям — почала працювати у магазині товарів для виготовлення біжутерії. Там в’язала колега, тож Катерина спробувала і собі.
Катерина розповідає, що більшість майстринь евакуювалися після повномасштабного вторгнення, тож теж потребують підтримки:
«Ми допомагаємо не тільки дітям, а й майстрам, бо багато хто покинув в’язати чи залишив усі інструменти вдома, чи замовлень нема. І це якесь спасіння, бо нема змоги придбати пряжу, а в’язати хочеться».
Проєкт уже вийшов за межі України — майстрині в’яжуть і надсилають свої вироби з Німеччини, наприклад. А учасниця, що зараз у Швеції, розповідає про «Петельку добра» місцевим і збирає нитки, щоб надіслати сюди.
Також є дівчата, які в’яжуть для ЗСУ: шкарпетки, шапки, шарфи, балаклави. Роблять це не в межах проєкту, але «Петелька добра» старається допомогти і цій ініціативі: пряжу, яка не підходить для дитячих виробів, віддають на виготовлення кікімор.
Катерина вірить у проєкт і хоче, аби він працював і надалі, бо будь-яка допомога важлива — особливо та, що зроблена з любов’ю.
Втілена мрія Інни та Світлани
Інна Іванова, ще одна майстриня, а потім і координаторка, погодилася зберігати речі у своєму магазині іграшок. Але речей виявилося так багато, що вони займали ледь не весь простір.
Ми завітали у магазин, щоб побачити, які речі надсилають майстрині й поговорити з Інною. Жінка одразу приносить кілька коробок, виймає кожну іграшку чи светрик, щоб продемонструвати. Обожнює цю частину роботи — у кожній посилці стільки красивого.
Магазин — спільний творчий простір для Інни та Світлани Іваненко, теж майстрині. Жінки об’єдналися кілька років тому і відкрили це місце, щоб продавати власні вироби. Все тут робили самі: і полички, і помилки. Інна — в’яже іграшки, одяг, робить прикраси з бісеру, а Світлана — шиє ляльок та різноманітних тваринок і розмальовує їх текстильними фарбами.
Тож цей прихисток зайчиків, котиків, ведмедиків, поні та лам став ще й місцем, де збирають вироби з усієї України. Інна каже, що її вже всі впізнають на районі — так багато посилок вона постійно забирає. Тут подруги сортують та розбирають коробки і готують до надсилання волонтерам.
Інна показує, якими до неї потрапляють вироби — майстрині пакують кожен в окремий пакет, щоб не пошкодити при транспортуванні. Додають листівки та побажання.
Частину речей в’язальниці віддають на благодійну лотерею — вторговане спрямовують на оплату доставки посилок, транспортні витрати.
Інні вже починають надходити зимові речі — одна майстриня надсилає шапки цілими коробками. В одній може вміститися 50 шапок, а ще светри та шкарпетки.
Поки показує свої і чужі вироби для «Петельки добра», розповідає також, як працює магазин. Прилавок цієї крамнички перетворюється на майстерню — адже Інна може працювати над іграшками прямо тут, як і Світлана. Поки чекала, встигла зв’язати голову для зайчика, якого робить на замовлення — дівчинка-замовниця захотіла зайчика у червоній сукні та з рожевими очима. Ось Інна і виконує дитяче бажання.
У магазинчику жінки проводять і приватні майстер-класи для тих, хто хоче навчитися робити іграшки. Бізнес теж мав перешкоди. Як і всі, магазин закрився наприкінці лютого, але вже 16 березня жінки відновили роботу, щоб підтримати і одна одну, і економіку. Тож продовжили в’язати, продавати і платити податки.
Сумнівалися, чи потрібні комусь ті іграшки під час війни — але побачили: треба. Батьки хочуть радувати дітей подарунками, навіть у складні часи. Хоч Інна трохи ламає стереотип, каже, що більшість покупців у неї — дорослі, й велика частина з них купує зайчиків та котиків не для малечі, а для своїх колекцій.
Жінка за фахом економістка та юристка, до 30 років зробила кар’єру в банку, а тоді вирішила все кинути і зайнятися творчістю — з дитинства цікавилася в’язанням і вчилася різному. Світлана ж — кравчиня, але одяг їй шити не так цікаво, як іграшки.
Інна зізнається, що Катеринина ідея миттю їй відгукнулася — побачила повідомлення у телеграм-групі. Так «Петелька добра» стала для неї і можливістю допомагати, і новою спільнотою людей, близьких за духом. Адже у групі можна радитися, ділитися власними відкриттями та роботами, попросити поради тощо.
В’язальниця переконана: треба робити тільки ті іграшки, які самій подобаються. Каже, що заціловує свої вироби, поки працює — тож діти можуть відчувати позитив і любов.
Крім розпакування виробів, любить також отримувати зворотний зв’язок від волонтерів та діток, які стали новими власниками речей.
«Ми коли отримуємо фотографії, де дітки з виробами, то помічаємо, що який би малюк не був, навіть півторарічний — він обирає серед інших саме ту іграшку, яка на нього схожа», — ділиться спостереженнями Інна.
Інна часто відчуває себе в крамничці, як в акваріумі — вона сидить і в’яже, а повз проходять люди, розглядають вітрини, зазирають всередину. А вона продовжує роботу і радіє, що уже втілила свою мрію — маленький, затишний магазинчик, куди приходять за радістю. І який став прихистком для сотень виробів для дітей, що втратили власний дім.
Запити від майстринь та дитячі усмішки: Ірина
Ірина Ткач із Луганська, звідти переїхала до Києва — вже двічі з нею сталася війна. У перші дні повномасштабного вторгнення сиділа в коридорі та в’язала що-небудь, щоб заспокоїтися. Для неї в’язання — гобі, але наприкінці лютого важко було купити нитки. Тож жінка інтуїтивно вирішила в’язати якісь дитячі речі, а потім знайти кому їх подарувати. Так, у в’язальних групах натрапила на повідомлення від засновниці — і була першою, хто відгукнувся на запит, тож стала фактично заступницею Катерини і займається організаційними процесами.
Для проєкту в’яже мало, каже, інші майстрині роблять це швидше, тож вона більше координує роботу — бо головна адміністраторка «Петельки добра». Також забирає посилки з пошти і сортує у себе вдома. Ірина веде сторінку «Петельки добра» в інстаграмі, створює для неї контент та ознайомлює з правилами проєкту тих, хто приєднується. Розповідає, що приходить багато запитів від майстринь, які втратили домівки, поїхали з рідних міст. Вони просять, щоб їм дали пряжу та інструменти — хочуть допомогти, як уміють.
«Був такий випадок — дівчина з дитиною виїхала з Маріуполя і взяла з собою власноруч виготовлені іграшки. Подарувала їх дітям для нашого проєкту», — розповідає Ірина.
Багато хто пише їй, аби віддати власні запаси ниток, навіть із-за кордону. Зараз запитів трохи поменшало — у тиждень додається в середньому 3 майстринь чи майстрів. А на початку, у травні, було по 10-15 щодня.
Багато майстринь переживають, що їхні роботи не підійдуть для проєкту, але Ірина заспокоює: кожен робить красу по-своєму, і всі вироби можуть допомогти дітям.
Усі особливо чекають фото малюків з речами та іграшками. Майстрині шукають серед усіх свої, щоб побачити дитячу усмішку і знати: все це недарма.
Сторінка «Петельки добра» в інстаграмі.
