Яких невдач зазнає благодійність через етичні протиріччя і чому важливо враховувати культурний й економічний контекст, творячи добро?
У 1999 році стався один із показових випадків емоційної допомоги, яка ні до чого не призводить. Тисячі австралійців відправили м’які іграшки дітям Східного Тімора, який постраждав від конфлікту із проіндонезійськими угрупуваннями. Проте, акція «Ведмедики для Тімора» зазнала невдачі. Справа в тому, що на перевезення іграшок витратили безцінні логістичні й транспортні ресурси, яких все одно забракло, аби посилка досягла адресата.
Історія повторилася 16 років потому, коли речову допомогу безуспішно надавали постраждалим від Циклону Вінстон на Фіджи. Серед відправлених речей, якими за розрахунками можна було наповнити 33 олімпійських басейни, малося все — від консервів і бутильованої води до килимів. Проте, ця гуманітарна допомога також виявилася неефективною.
Після зазначених благодійних колапсів уряд країни та організація AustralianAid розгорнули кампанію під назвою «Насправді, це опиниться на звалищі» («The Real Story Ends in A Landfill»), яка наочно й ефективно показувала, що в термінових ситуаціях доцільніше допомагати грошима. Коли постають нагальні питання (тимчасове житло, їжа, медикаменти), ефективно забезпечити ними постраждалих можна тільки за прямої координації із перерозподілу зібраних коштів — це дозволяє економити гроші та час на логістиці.
Думати не про себе
Чому «Ведмедики для Тімора» навчили суспільство? Акція засвідчила брак контекстного і системного мислення у благодійних ініціативах, які працюють із країнами, що розвиваються. По-перше, самі по собі іграшки не є предметом першої необхідності. По-друге — австралійці не врахували, що для дітей Тімора плюшеві ведмедики — культурно невідомий артефакт, який, тим паче, швидко стає антисанітарним у тропічному кліматі.
Австралійці не врахували, що плюшеві ведмедики швидко стають антисанітарними у тропічному кліматі.
Разом з тим, «Ведмедики для Тімора» відображають тенденцію, в якій благодійність базується на дещо зверхньому сентименті доброчинців, а не на справжніх потребах постраждалих.
Обігріти Норвегію
Цій проблемі приділяє увагу норвезька ініціатива Radi-Aid, що випускає інформативні кампанії-пародії на невдалу благодійну рекламу. Вірусним став ролик «Африка для Норвегії», де африканські волонтери (звичайно, у сатирично-збиральному образі) консолідуються і надсилають у Норвегію тисячі радіаторів, щоб «бідні норвежці не потерпали від холоду».
«Від обмороження теж вмирають!», «Дай дівчинці сірник, і їй буде тепло п’ять хвилин, дай дівчинці обігрівач — їй буде тепло всю зиму» — такими слоганами Radi-Aid викривають «білого рятівника» (white savior), який постійно стає героєм соціальної реклами.
Ролики Radi-Aid доводять: соціальна реклама часто транслює стереотипи, через які цілі спільноти спрощуються до позиції «об’єкта благодійності».
Зазвичай такий об’єкт комунікують однобічно: наприклад, кампанію допомоги неповнолітнім ілюструють фотознімком дитини, змученої від голоду чи спраги, або з іграшкою в руці, і супроводжують фото закликом зробити пожертву. Люди, яким трапляється схожа реклама, інстинктивно прагнуть допомогти, не маючи змоги вивчити контекст і побачити, які причинно-наслідкові зв’язки спричинили проблему у країні, для якої збирають гроші.
Системна ж благодійність ставить на меті не просто розібратися з наслідками, а знайти та усунути причину проблеми.
Без втручання в екосистему
Інколи навіть потрібні речі у довготривалій перспективі чинять шкоду. У 2015 році члени Східноафриканського співтовариства (Бурунді, Кенія, Рванда, Танзанія й Уґанда) оголосили, що за чотири роки планують припинити імпорт благодійного секонд-хенду (на той момент країни Східної Африки складали 13% всесвітнього ринку вживаного текстилю).
Чому?
Організації на кшталт Oxfam чи Salvation Army займаються розповсюдженням одягу, які жертвують люди в західних країнах. Коштує він недорого, проте все ще не є безкоштовним. Попри те, що іноземні постачання роблять одяг доступним для населення за межею бідності, система створює ринкове суперництво із місцевими виробниками бавовни й швейними фабриками. Це завдає удару по агро- і текстильній промисловості регіону.
В цьому випадку йдеться вже не тільки про культурний і етичний контекст, а й про економічну силу невірно організованої благодійності.
Незалежні евалюаторські організації на кшталт GiveWell у своїх оцінках не зупиняються на текстилі й стверджують, що постачання провізії в бідні країни спричиняє схожий механізм, який зупиняє потенціал місцевої сільськогосподарської й легкої промисловості.
Яка альтернатива?
Підтримка індустрії, допомога в оптимізації виробництва, освіта населення — комплексний підхід не тільки вирішує проблему нестачі засобів до існування, а й створює робочі місця і дає поштовх розвитку інфраструктури. І навіть при подібній тактиці експерти наголошують: перш ніж втручатися з допомогою, варто робити пильний аналіз культурних та економічних особливостей регіону.
Певна річ, термінові виклики на кшталт хвороб, стихійних лих чи голоду дійсно потребують термінових рішень. Коли епідемія малярії набирає обертів, масове постачання сіток — логічний і абсолютно необхідний крок. У таких випадках підхід «причина, а не наслідок» буде недоречним. Проте довгострокові програми, які покликані вирішити характерні проблеми регіону, мають враховувати: постійно повторювати короткочасні рішення означає спровокувати залежність від допомоги і стагнацію розвитку.
Постійно повторювати короткочасні рішення означає спровокувати залежність.
Тут ми знову повертаємося до етичного виміру проблеми: спільнота, яка протягом років користується іноземними пожертвами, зводиться до ролі пасивного реципієнта, не здатного впливати на ситуацію.
Змінити ставлення
Дослідниця миротворчості й колишня очільниця Гаазького заклику до миру Маліга Чішті так підсумовує свій досвід благодійності в Афганістані:
«Нам варто змінити власне сприйняття країн третього світу — почати розуміти їх через самовизначення, а не через наші тавро. Взаємовідносини з ними й допомога, яку ми прагнемо надати, повинні будуватися на сильних сторонах та здібностях, які ці спільноти ідентифікують в собі, а не на нашій оцінці їхніх слабких сторін та помилок».
Проєктуючи добро: 7 питань
Висновок з наведених кейсів очевидний — навіть творячи добро, необхідно послуговуватись холодним розумом. Запускаючи проєкт, важливо притримуватись структурного підходу і задаватись питаннями:
- Кому ми допомагаємо?
- Чому ми це робимо?
- Чого потребує спільнота? Як ми визначили її потреби?
- Чи враховує проєкт економічний та культурний контекст? Наскільки його логістика екологічна?
- Які короткострокові, і (якщо це не термінова допомога) довгострокові результати ми хочемо бачити? Кількісні і якісні.
- Як плануємо зробити проєкт сталим? Якщо він раптово зупинить діяльність, як це вплине на бенефіціарів?
- Якою буде комунікація зі спільнотою, якій ми допомагаємо?
Ці питання можуть стати в нагоді навіть коли ви плануєте зробити пожертву. Якщо видно, що діяльність ініціативи вирішує питання цілісно, а у відкритому доступі є звіти про діяльність — скоріш за все, цій організації можна довіряти.
