Ідея ініціативи «Зігрій» народилася на початку вересня, розповідає засновниця та лідерка проєкту Made in Ukraine Юлія Савостіна. Попереду зима — як ніколи потрібно, щоб голова і тіло були огорнуті теплом. Задумка проста: хтось донатить на пряжу, а хтось із неї вʼяже одяг, який передають воїнам.
В’язання без кордонів
На сайті проєкту можна знайти орієнтовну собівартість однієї речі і задонатити відповідну суму (на шапку та шкарпетки — по 250 грн, на балаклаву, баф або шарф — по 400 тощо). Зібрані нитки і готовий одяг збирають в офісі Made in Ukraine.
Окрім Юлії, ініціативою керують також засновники проєкту «Добробат» Ростислав Смірнов та Віктор Андрусів. Віктор — генеральний менеджер проєкту, а Юлія та Ростислав забезпечують комунікацію і залучають менеджерів та виконавців.
У чаті проєкту «Зігрій» за півтори тижні, відколи оголосили про старт, зібралося понад 1500 майстринь, готових вʼязати теплі речі для військових. У чаті є затверджені схеми вʼязання, також тут обговорюють, як плести, які нитки ліпші та де можна замовити пряжу.
Готують поки два типи одягу: шапки й шапки-балаклави, а також шкарпетки. Технічні вимоги до них різні: для шапок потрібні винятково нитки, що не кусаються, захисного зеленого або чорного кольору. На шкарпетки же йде уся пряжа, яку приносять, навіть із розпущеного іншого одягу (будь-якого кольору). Понад те, сміється Юлія, військові навіть сперечаються між собою за шкарпетки яскравих кольорів.
Географія майстринь, які долучилися до «Зігрій», доволі широка. Найбільше, звісно, з Київщини, але тут працюють і переселенці з Херсонської, Донецької, Харківської областей тощо. Плетуть для українських військових і за кордоном: у Німеччині, Польщі, Фінляндії, Іспанії та Італії. Причому у Фінляндії та Німеччині вже утворилися цілі окремі осередки майстринь. Готовий одяг передають волонтерськими бусиками разом із іншою допомогою з-за кордону.
Вʼязати для користі і для задоволення
Юлія Савостіна вже десять років керує проєктом Made in Ukraine. Перед тим працювала телеканалах СТБ, ICTV, була виконавчою продюсеркою «2+2», працювала в піарі.
У 2013 році започаткувала експеримент, який полягав у тому, аби прожити рік, купуючи тільки товари українського виробництва. Згодом ця ідея перетворилася на кластер для підприємців Made in Ukraine, який популяризує Україну і українські вироби вдома і за кордоном. Проєкт обʼєднав українських виробників, проводив щорічні фестивалі, поширював інформацію про українські товари всередині країни та за кордоном та випустив 18 путівників про регіони України.
На третій день повномасштабної війни Made in Ukraine перегрупувалися на гуманітарний штаб. Тепер тут працюють із переселенцями, відправляють їжу, теплі речі і допомагають армії.
Шити Юлія навчилася в пʼять років. Вʼязати почала у другому класі, а ще через два роки освоїла плетіння гачком:
«Ми таким чином свій невроз вгамовуємо, — сміється Юлія. — А воїнам потрібна турбота і тепло».
Робота, яка повертає стабільність
Психологиня Таїс Хелаф приєдналася до ініціативи «Зігрій» на запрошення Юлії Савостіної, захопившись ідеєю. І зараз часто бере з собою нитки і шпиці, намагаючись кожну вільну хвилину використовувати для цієї справи.
Вона також навчилася вʼязати ще в дитинстві, однак по-справжньому захопилася 9 років тому. Тоді Таїс сильно захворіла, якийсь час не могла повноцінно рухатися і потребувала заняття, яке стабілізувало би психологічний стан. У 2014-му разом зі знайомими жінками почала в’язати для хлопців на фронті.
«Після 24 лютого був дуже короткий час, коли я не могла робити зовсім нічого: раз на добу щось їла — і все. Страх був сильний, близький до тваринного. А коли трошки адаптувалася, то перше, що зробила, — почала в’язати. Це те, що я можу контролювати», — говорить Таїс.
Для «Зігрій» Таїс готує передусім балаклави, бо їх вʼяжуть менше майстринь і для цих виробів високі вимоги до ниток. Балаклава виходить простою і тонкою, тому її можна вдягати під шолом.
«Плету і думаю, щоб у них там було все добре, ніби молюся», — говорить майстриня.
Психологиню Марину Тимошенко навчив вʼязати батько, коли їй було шість років. Як і Юлія, вона любила вʼязання, але не хотіла в дитинстві носити свій хендмейд, побоюючись, що її вважатимуть бідною.
Марина познайомилася з Таїс, побачила у неї в фейсбуці пост про «Зігрій» і долучилася. Вʼяже завжди під серіали, вважає, що дивитися кіно з порожніми руками — марна трата часу.
«Де тільки не вʼяжу! У мене є багато фотографій, де ми сидимо на пляжі, а я з нитками», — сміється Марина.
Плани і клопоти
Масові вимкнення світла у багатьох містах поки мало заважають плетінню, хіба що літнім людям. Зокрема два осередки («ТворчаБа» і «Бабусі Сумщини») якраз скаржилися, що їм не вистачає світлового дня для того, щоб працювати більш інтенсивно, говорить Юлія Савостіна.
Донатять для «Зігрій» активно, проте суми зазвичай невеликі. Це ще більш цінно, бо свідчить про увагу до ініціативи і готовність людей допомогти бодай чимось, вважає Юлія. Інколи самі військові пишуть, мовляв, куди задонатити на нитки, нам треба десять шапок.
Пожертвувань поки вистачило для купівлі ста кілограмів пряжі. Щоб забезпечити роботою півтори тисячі майстринь, потрібна тонна ниток, говорить Юлія.
Наразі тільки для шапок і балаклав «Зігрій» потрібна приблизно одна тонна пряжі зеленого і чорного кольорів (це коштує приблизно 630 тисяч гривень). Таких грошей поки не зібрали, та навіть не в цьому головна проблема. Бракує пряжі, її зараз важко знайти в Україні в достатній кількості — перестали працювати великі склади на одеському ринку «Привоз» і харківському «Барабашово». Доводиться визбирувати все, що є, по малих крамницях.
Подолати відчуття безпорадності
Війна вдарила по психіці, люди часто відчувають безпорадність. А вʼязання — гарний спосіб, щоб впоратися з цим відчуттям, ділиться досвідом Таїс Хелаф.
Ті, хто долучився до проекту «Зігрій», окрім того, що роблять добру спільну справу, вʼязанням стабілізують себе психологічно. А стабільний тил — це те, що потрібно для фронту.
Разом із Мариною Тимошенко Таїс Хелаф планує найближчим часом створити групи, де можна буде отримати психологічну підтримку, одночасно щось вʼяжучи.
Клієнти психологинь часто запитують: «Як жити за цих умов?». Суспільство змінюється, гартується. Таїс нагадує:
«Добре, що ми не завмерли і щось робимо. У моєму оточенні немає нікого, хто би сказав: «Від мене нічого не залежить». А вʼязати може кожен».
