Заварюєш чай, одягаєш в’язані шкарпетки ручної роботи і читаєш історію української жінки, що рятує себе й сім’ю від війни та продовжує працювати та розвиватися. Такі розповіді можна почитати завдяки бренду «Vilni», що пропонує купити не просто речі, а дізнатися історії тих, хто їх створив.
Поговорили зі співзасновницею проєкту Анастасією Битько про цінність речей, роботу для вимушено переміщених жінок та те, як на бренд «Vilni» реагують у світі.
Евакуація та перші шкарпетки
Обстріли, вимкнення електроенергії, переживання про близьких — усе це впливає на емоційний стан жінок та їхню можливість працювати. Деякі в’язальниці бренду змогли виїхати на захід країни, але є такі, що залишаються у Дніпрі, Києві, Миколаєві чи Одесі. У бренді «Vilni» в’яжуть 4 жінки за межами України — евакуювалися до Естонії, а родом із Соледару та Маріуполя. Та навіть перебування у безпечнішому місці не означає, що вони не переживають стрес: їхні будинки зруйновані, евакуація була важкою, а в Україні залишаються небайдужі для них люди. Анастасія Битько каже, що «Vilni» — не просто бізнес, а й безпечний простір підтримки та розвитку.
До повномасштабної війни Анастасія працювала у сфері експорту, займалася навчанням українських компаній по виходу на закордонний ринок. Каже, підприємицею ставати не збиралася, та й працювати під час декрету теж. У Анастасії є донька — на початку повномасштабного вторгнення їй було всього 6 місяців. І Анастасії, і її сім’ї довелося евакуюватися з Києва. Допомогу їй запропонував колега, тренер одного з проєктів, який Анастасія втілювала в Україні, британець Енді Патерсон. Саме він став співзасновником «Vilni» уже в березні цього року. А 24 лютого колега зателефонував і сказав, що допоможе її сім’ї виїхати за кордон — у Естонію, де живе і працює Енді.
Анастасія пригадує, що колега став третім, хто зателефонував їй того ранку — після мами та свекрухи. Сім’я зібралася в дорогу і за кілька днів дісталася до Ужгорода. На кордоні уже чекав Енді з друзями, але Анастасія вирішила залишитися в Україні, тож чоловік швидко організував евакуацію для тих, хто хотів знайти прихисток за кордоном. За кілька тижнів йому вдалося вивезти близько 8 тисяч жінок.
Родина Анастасії залишилася без роботи, тож жінка почала шукати можливості працювати, спитала у колег про вакансії. Енді запропонував розпочати разом бізнес, подав ідею, що жінки можуть в’язати речі, а вони — продавати їх за кордоном. Анастасія одразу ж взялася до роботи. Її мама в’яже понад 20 років, тож допомогла вигадати першу модель шкарпеток.
Сама Анастасія ніколи не в’язала, тож через фейсбук шукала технолога, який би зміг розробити розмірну сітку і порадити, як краще виготовляти речі. Знайшлася жінка, яка розробила ще дві моделі шкарпеток разом із мамою Анастасії. Але на цей допис відгукнулося багато жінок — не тільки технологів, а й просто в’язальниць, які хотіли отримати роботу. Анастасія зробила форму і за тиждень зібрала близько 80 анкет.
Перші інвестиції на проєкт вдалося залучити завдяки колегам Енді з Індії, яким сподобалася ідея.
«Я вдома», потреба у підтримці та хенд-мейд
Обрали перших 10 в’язальниць і порахували, скільки кожна може виготовити шкарпеток на місяць. Вартість виробів висока (від 30 євро за пару), бо кожна з жінок отримує повноцінну зарплату. Передусім проєкт — про підтримку тих, хто втратив дім. Роботу оплачують одразу, як тільки в’язальниця віддасть виготовлене. А уже кошти з проданих виробів залишають на наступну зарплату.
«Жінки не можуть чекати, поки вироби продадуться, бо перебувають у гарячих точках, у прихистках. Одна з цінностей проєкту — в тому, що кожен може адресно підтримати людину і купуючи виріб, знати, кого саме підтримує», — пояснює Анастасія.
У квітні до команди приєдналися перші волонтери, а зараз їх уже 20 — багато вимушено переміщених людей долучилися, щоб допомогти іншим. Крім юриста, фандрайзера, перекладачів та контентників, є координатори в’язальниць, які навчають працівниць, пояснюють процеси роботи, приймають готові вироби. А також надають психологічну підтримку, адже емоційний стан зараз хиткий, а жінки потребують не лише професійних порад.
Оскільки охочих працювати більше, ніж «Vilni» можуть найняти, створили жіночу спільноту — телеграм-канал, у якому постійно діляться думками, мотиваційними та корисними дописами. Також там є групи психологічної підтримки, раніше працював англомовний розмовний клуб.
На початку війни також публікували корисну інформацію, наприклад, як знайти потрібного лікаря у новому місті. Зараз же фокусуються на темі хенд-мейду — як його продавати, як про це розповідати у соцмережах. У спільноті 200 жінок. Експерти приходять на зустрічі онлайн, щоб ділитися досвідом та надихати рукодільниць.
За час існування проєкту до в’язання було залучено 40 жінок — хтось попрацював лише місяць і знайшов постійну роботу, а хтось залишився. Поки вдалося виробили близько 600 виробів, крім шкарпеток розробили також шапки і шарфи.
Над речами працюють жінки різного віку — від 23 до 78, більшість з них вимушено переміщені й повинні утримувати родину. Особливість шкарпеток — історії, розміщені на QR-кодах упакування.
«Ми кажемо жінкам, що історія, якою вони хочуть поділитися, може бути будь-якою, не обов’язково пов’язаною з війною — про досвід в’язання, про життя чи гобі. Але більшість майстринь, звісно, розповідають про війну і свій досвід її проживання. Хтось не хоче розкриватися й пише лише кілька речень, є ті, що взагалі не хочуть ділитися — ми не примушуємо», — каже Анастасія.
Розповіді можна прочитати і на сайті. Ось кілька з них:
«24.02.22 все змінилося. Саме в цей день я відчула найбільший шок у своєму житті. Адже раніше ніколи не бачила війни. Найстрашнішим жахіттям стали звуки повітряної тривоги. Це нестерпне очікування небезпеки. Мій звичний всесвіт просто надломився. Стабільного налагодженого побуту просто не стало…
Попри небезпеку та страх, я вирішила залишатися вдома. Стала більше часу приділяти своїм улюбленим та навіть корисним справам. Займаюся городом та роблю багато консервації. Адже маю подбати про добробут моїх рідних», — Наталія Симоненко, пенсіонерка, м. Березань, Київська область.
«Мені дуже болісно згадувати початок війни. Довелося швидко ухвалювати рішення та покидати рідний дім, коли над головами почали літати російські ракети.
В’язання допомагає мені триматися на плаву, хоча все одно у процесі постійно думаю про дітей та онуків, а також про тих дітей і людей, які гинуть через російських параноїків», — Світлана Маншиліна, пенсіонерка, с. Павлівка, Донецька область.
«Ми не змогли поїхати з Києва — я не схотіла. Це ж моє місто, мій дім, тут живуть мої батьки. Після початку війни ми з ними майже 2 місяці не могли побачитися, адже мешкали на різних берегах Дніпра. Тоді не тільки транспорт не ходив — самі поїздки мостами були небезпечними.
У Києві я вдома. Я відчуваю підтримку батьків, чоловіка та й самого міста, яке я знаю змалечку. Люблю кожну вуличку, кожен провулок — маю багато пам’ятних місць, які наповнені приємними спогадами. Київ у моєму серці, тож я просто не могла поїхати», — Вікторія Савченко, піарниця, м.Київ.
«Для мене війна почалася ще у 2014 році. Ні, я не тікала з Донбасу… Але мій чоловік — ветеран АТО, саме там він отримав інвалідність. Тож відчути холодний подих небезпеки та зазнати болю від воєнних дій ми змогли задовго до 24 лютого 2022. Проте новина про початок повномасштабного вторгнення все одно стала шоком.
Наразі я постійно перебуваю у стресі… Відчуваю пекельний страх за життя рідних, які воюють. Але намагаюся зберігати спокій та жити далі. До цього мене мотивує волонтерство та підтримка рідних. Зараз працюю в ательє, де шию одяг не тільки для замовників, але й для біженців та армії. Допомагають і близькі. Вони завжди знайдуть необхідні слова, щоб подарувати спокій та надати відчутну підтримку», — Педоренко Лариса, підприємиця, с. Шевченківське, Черкаська область.
«Дорога до евакуації видалася непростою. Прямо на наших очах на пункт КПП впала бомба. Тоді вбило і військових там, і цивільних, що опинилися поруч. Тікаючи другий раз, ми почали дихати тільки в Рівненській області. Діти навіть не говорили — не могли отямитися від шоку. Вони за одну мить стали дорослими та стійкими.
В’язання стало справжнім порятунком — це своєрідна медитація. Навіть під час поїздки до свого нового міста я у машині в’язала светр. Під час створення нової речі у голові немає зайвих клопотів. Думаю лише про те, щоб петлі були рівненькі. Така зосередженість й думки допомагає “складати в рядок” — упорядковує їх», — Марта Щербатюк, касирка-бухгалтерка, смт. Першотравневе, Житомирська область.
Робота з хенд-мейдом має свої ризики. Анастасія каже: багато покупців бояться, що зроблені вручну вироби — неякісні. Тож команда підійшла до цього відповідально — мають кілька етапів перевірки. Координатори контролюють процес в’язання, багато вкладають у навчання майстринь, влаштовують перевірки по відео.
Жінки багато перев’язують, щоб досягти кращого результату. Але вчаться і вдосконалюються. Анастасія розповідає, що не всі готові до такого робочого процесу, тож відбір в’язальниць комплексний: співбесіда, тестовий виріб, підписання договору. Для жінок влаштовують і спільні онлайн-зустрічі, щоб познайомитися краще. На одному із таких дзвінків була жінка із Запоріжжя, яка не вміла в’язати і постійно була у стресі — місто під обстрілами. Але навіть у таких умовах майстриня наполегливо вчиться, перев’язує речі і не здається.
Персональний зв’язок
На початку листопада «Vilni» були на виставці в Естонії і мали змогу продати свої вироби. Анастасія каже, що покупці охоче звертали увагу на проєкт, цікавилися ідеєю.
«Те, що у нас є історії людей — перевага. Рівень готовності постійно донатити за кордоном падає, але люди готові допомагати особисто і знати, кому саме допомагають, — каже Анастасія. — У нас на упакуванні шкарпеток написано: зроби собі теплий чайок, вдягни шкарпетки і приділи час прочитанню історії про українську жінку».
Анастасія знає, що в Естонії люди дуже підтримують Україну: вони вже переживали імперську агресію, тож розуміють, проти чого стоїмо ми.
Команда працює над тим, аби розповідати про соціальну складову проєкту і доносити до аудиторії те, що «Vilni» — не просто бренд. Проєкт існуватиме, доки є в цьому потреба, доки будуть жінки, що потребують підтримки.
Зараз «Vilni» націлені на закордонний ринок. Крім Естонії, продають речі у США та Великій Британії. Але мають кілька замовлень і в Україні. Хочуть зареєструвати торгову марку та розвивати корпоративні замовлення. Створюють магазин на Etsy (міжнародна платформа для продажу виробів ручної роботи, креативних товарів — авт.), а до наступного літа планують дати можливість заробити 100 жінкам.
Якщо цей проєкт відгукнувся вам і ви хочете підтримати українських в’язальниць, можете задонатити або ж придбати теплі шкарпетки для себе чи близьких.
