Комп’ютерна школа, пілатес, малювання — це доступно не тільки молоді, а й людям старшого віку. Громадська організація зі Слов’янська доводить, що літні люди заслуговують не лише на гуманітарну допомогу, а й на розвиток і навчання.
Поговорили із засновницею ГО «Вік щастя» Наталею Бондаренко про нове життя у новому місті й чому люди літнього віку можуть і хочуть навчатися.
Не соцдопомога, а навчання
Про Слов’янськ на Донеччині українці тепер дізнаються з новин із лінії фронту. Проте це не тільки місто, що зазнає руйнувань у повномасштабній війні, а й місце, де старші люди навчалися, розвивали навички і відчували себе потрібними у суспільстві.
Наталя Бондаренко заснувала ГО «Вік щастя» ще у 2017 році. Каже, будь-яка організація створюється, бо є люди, що хочуть впливати на суспільство й готові змінювати ситуацію.
«Тоді мені було вже більше як 50 років. Я мала багато енергії та досвіду і побачила, що навколо багато людей старшого віку, які теж готові готові вчитися і розвиватися. Мені важливо було бути затребуваною і корисною», — ділиться Наталя.
Жінка каже, що люди 50+ — велика складова громади. На час створення організації у Слов’янську жінки та чоловіки старшого віку становили ледь не 30 відсотків усього населення. А ці люди можуть і мають впливати на те, що відбувається у громаді й бути корисними.
«Ми звикли, якщо йдеться про організації для літніх людей, то це соціальна допомога, якісь виплати, пенсії. Але я зосередилася на тому, що людина старшого віку має право на соціально-активне життя, на освіту та здобуття сучасних цифрових навичок, зокрема медіаграмотності», — пояснює керівниця.
Наталя впевнена, що такі навички дуже актуальні, адже розбиратися в інформаційному полі України важливо. Тож жінка створила проєкти, які допомагали б людям старшого віку вести активне життя, впливати на ухвалення рішень міською владою.
«Ще одна складова “Віку щастя” — психологічна підтримка та творчість. А також здоровий спосіб життя. Наші люди старшого віку звикли до того, що це виключно порання на городі чи домашні справи. Але ми займаємося скандинавською ходою та пілатесом — це підвищує якість життя, людина стає більш активною, самозарадною, впевненою», — каже Наталя.
До повномасштабного вторгнення Наталя відкрила у Слов’янську центр розвитку дорослих, тож у «Віку щастя» був комп’ютерний клас, тренінгова зала, викладачі Слов’янського педагогічного університету проводили різноманітні заняття — від англійської мови до психології.
ГО працювала з партнерами з Вінниці, Львова та інших міст, змінювала суспільну думку щодо людей старшого віку, боролася зі стереотипами та ейджизмом. Наталя пригадує, що створювали різні фотопроєкти та фестивалі, де показували, що жінка красива у будь-якому віці, доводили самим жінкам, що їхнє життя триває — вони прекрасні та важливі.
На новому місці нові заняття
Наталя каже, що з початком повномасштабної війни були трохи розгублені, але у березні вирішили виїжджати. Слов’янськ розташований близько до лінії фронту, недалеко Краматорськ та Бахмут. «Вік щастя» переїхав до Кропивницького — тут Вікторія Талашкевич, директорка дружньої організації «Гончаренко центр», гостинно прийняла Наталю. Вдалося вивезти 10 комп’ютерів, деяку техніку та розпочати діяльність на новому місці. Спочатку користувалися простором «Гончаренко центру», а згодом відкрили власний гуманітарний штаб за підтримки міжнародних донорів.
У команді ГО 4 людини — фінменеджерка, комунікаційниця, менеджерка та керівниця Наталя. Зараз працюють з різних точок України та навіть із Польщі.
На новому місці проводять комп’ютерну школу, нейрографіку, розмовний клуб, вечірню школу з медіаосвіти, текстотерапію та інші активності.
«Найголовніше, що долучаються не лише місцеві, а й вимушено переміщені люди. Це важливо, бо на наші групи психологічної підтримки приходять жінки та чоловіки з Маріуполя, Лиману, Миколаєва, Одеси, Запоріжжя. Людям старшого віку важко адаптуватися на новій території. Уявіть, вони залишили свої квартири чи будинки — те, чому присвячували 50-60 років життя. Тож ми робили проєкти, які допомагали б інтегруватися у громаду, знайти знайомих, друзів», — каже Наталя.
За час повномасштабної війни встигли втілити 2 великі проєкти. За підтримки міністерства закордонних справ Німеччини провели тренінги з доступу до правового захисту людей похилого віку. Залучили партнерів з Дніпра, Івано-Франківська, Одеси та Львова — вчили учасників спілкуватися з поліцією, з працівниками ЦНАПу, не боятися захищати свої права. А також користуватися мобільними додатками, зокрема «Дією». Також команда побувала у Страсбурзі — поїхали до Ради Європи і розповіли там постійному представництву України про «Вік щастя».
«Це була насичена поїздка: ми були на маніфестації біля Європарламенту на підтримку рішення щодо визнання Росії країною-терористкою. Відчувалася неймовірна підтримка України», — каже Наталя.
Другий проєкт також підтримала Німеччина — він стосувався психосоціальної підтримки людей похилого віку. Залучили психологів з різних міст України й створили програму з подолання травми та технік зцілення. У рамках проєкту навчили психологів, як вони можуть працювати з людьми старшого віку. Ця програма адаптована саме для роботи з літніми людьми, щоб вони могли подолати травматичні події і отримати психологічні ресурси для життя, адаптації. Проєкт виявився доволі успішним — близько 200 людей поважного віку отримали допомогу, а 15 психологів пройшли програму для роботи з ними.
Поза проєктами багато волонтерять, каже Наталя. Відвезли до Слов’янська тонну гуманітарної допомоги для людей поважного віку. А також — плетуть маскувальні сітки чи фасують сухі супи для військових.
Смартфони, тексти і медіаграмотність
Зараз у центрі діє вечірня школа з медіаосвіти — її веде Наталія Фенько, доцентка кафедри журналістики та медіаекспертка.
«Ми вчимо людей, які бояться бути видимими в соцмережах, створювати щось своє — це можуть бути подкасти чи сторінка у фейсбуці. Після курсу кожен виходить із втіленим проєктом та сертифікатом про закінчення», — розповідає Наталя.
Ще один цікавий курс у «Віці щастя» — «Смартфон мій друг». Він допомагає літнім людям ознайомитися зі смартфоном, а після закінчення занять учасники зможуть користуватися онлайн-банкінгом, мати свій акаунт у Гугл, розумітися у соцмережах.
Обидва курси мають сталу тривалість — два місяці, а учасники займаються у групі приблизно з 10 людей.
Текстотерапію теж проводить Наталія Фенько. На цих заняттях учасники вчаться через тексти говорити про наболіле.
«Інколи людині важко говорити, а написати легше — так виходять дуже класні тексти. У групі читають і обговорюють написане, а така практика допомагає не лише виговоритися, а й краще доносити власну думку, влучніше описувати емоції», — ділиться Наталя.
Деякі заняття щотижневі, деякі проводять рідше — раз на 2 тижні, наприклад. На скетчинг (створення швидких замальовок), малювання, скандинавську ходу чи пілатес люди можуть доєднуватися і нерегулярно.
Крім таких занять у центрі можна відвідувати групи психологічної підтримки щотижня.
«Деякі учасники ходять майже на всі заняття — так долають самотність. Люди старшого віку здебільшого самотні та ізольовані, їм важко, коли нікого немає поряд, — каже Наталя. — А у центрі вони спілкуються, п’ють чай разом, обмінюються телефонами. Наприклад, перший потік вечірньої школи з медіаосвіти дуже здружився — тепер зустрічаються, постять спільні фото у соцмережах, ходять у кав’ярні».
Викладання у «Віці щастя» проводиться суто українською мовою, між собою спілкуються теж лише українською. Наталя каже, багато хто з учасників переходить з російської, у старшому віці це зробити складно, але можливо. Тож керівниця ще й дбає про підтримку української ідентичності:
«Разом читаємо вірші сучасних українських авторів, наприклад, на текстотерапії читали Іздрика і писали про свої відчуття від прочитаного. Ми працюємо, щоб люди старшого віку відтворили своє родинне коріння, розуміли, що вони українці».
Наталя каже, що потроху повертаються і до довоєнних занять. Знову говорять про те, що люди старшого віку — важлива частина суспільства, вони красиві й енергійні. Скоро презентуватимуть фотопроєкт про те, що жінки та чоловіки не втрачають своєї привабливості з віком. Уже вчилися фотопозуванню — хочуть закріпити результат.
Кілька вищих освіт
Наталя Бондаренко пройшла власний шлях навчання — за першою освітою вона медична сестра, 15 років віддала саме цій професії. Але потім стала приватною підприємицею, а у 40 років вступила до Харківського університету на факультет економіки підприємства. Наталя заснувала екскурсійну агенцію у Слов’янську, знайомила охочих з донецьким краєм — наприклад, через подорожі у Святогірськ. На цьому Наталя не припинила навчання. Уже коли створила ГО, відчула, що потребує ще однієї освіти, щоб розуміти людей старшого віку і вміти їм допомагати. Тож у 58 років вступила до Слов’янського педагогічного університету на магістратуру за спеціальністю психологія.
«Зараз мені 61 і я досліджую сучасну психологію людей поважного віку. Чому сучасна психологія? Бо людина віком 50 років зараз і 100 років тому — це геть різні люди, з іншим баченням, ставленням. Суспільство мусить розуміти, що 60 років — ще молода людина. У нас на пілатес ходить, наприклад, 82-річна жінка. Тут важливо ще, як людина ставиться до самої себе», — каже Наталя.
Наталя веде пілатес та скандинавську ходу, а для всіх інших занять залучає експертів. Скандинавською ходою влітку займалися близько 30 людей на заняття, тепер — 10-15. Часто саме прийшовши на заняття в парк, учасники дізнаються про інші курси від «Віку щастя».
Зацікавилася цим видом фізичної активності й Наталя Бурдіян, жителька Кропивницького. Про клуб дізналася, коли навесні організація переїхала до її рідного міста. Наталя зі своєю приятелькою-однокласницею вирішила приєднатися до клубу скандинавської ходи. Жінка працювала начальницею відділу в «Укрінформагропром», робота сидяча, тож активності бракувало. Зараз Наталя компенсує це на заняттях:
«Двічі на тиждень ми зустрічаємося в парку — це і прекрасне повітря, і тренування. Наталя Бондаренко дає гарний комплекс вправ — зарядку для всіх суглобів. Потім кожен іде з комфортною швидкістю, а наприкінці ще маємо розтяжку та медитацію».
Крім скандинавської ходи, Наталя відвідує також пілатес, каже, що навантаження не дуже велике, а після з’являється бадьорість. Проте заняття допомагають не лише фізичному здоров’ю.
«Це ще й клуб за інтересами — всі дівчата діляться чимось своїм, спілкуються. Багато жінок приїхало сюди зі сходу, вони нічого не знають у місті, а ми разом і в театр ходили, і на екскурсію їздили на хутір Надія. Це об’єднує і зацікавлює людей», — каже Наталя Бурдіян.
Жінка вважає, що Кропивницькому пощастило, що «Вік щастя» переїхав саме сюди, адже дозвілля людей старшого віку тепер влаштоване.
Підтримати тих, хто залишився
Надалі у рамках «Віку щастя» продовжуватимуться заняття у Кропивницькому, адже результати вже помітні — люди літнього віку потребують таких активностей і з радістю долучаються до курсів.
Проте Наталя згадує і про центр у Слов’янську. Зараз він не працює, як раніше, але виконує трохи іншу функцію. Там розмістилася адміністрація міста, адже будинок не пошкоджений та обігрівається. Ситуація залишається складною — постійні обстріли, вимкнення електроенергії. Та все ж Наталя каже, що у планах «Віку щастя» є місце для нового проєкту у Слов’янську:
«Дуже хочу, щоб люди, які там зараз залишаються, могли отримувати не тільки гуманітарну допомогу, а й психологічну підтримку. Тож плануємо заходи у нашому центрі».
