Акторка театру і кіно Анастасія Сегеда родом зі Слов’янська. У Києві вона жила 10 років: успішно будувала кар’єру, була викладачкою та знімалась у кіно.
22 лютого дівчина приїхала до Луцька грати у виставі, а після обстрілів 24-го вирішила тут залишитися волонтерити. Тепер допомагає у волонтерському штабі та співає у центрі міста.
Двічі покинутий дім
«Тату Шурік, беріть ящики із сухим борщем і несіть до гримерки, там поставите збоку. І ще привезли хліб, треба занести з вулиці всередину — буде дощ», — гучно лунає жіночий голос десь поміж ящиками з гуманітарною допомогою.
Біля дверей волонтерського штабу «Ангар», який до 24 лютого був луцьким театром «Гармидер», — декілька автівок і чоловіки у військовій формі. На дерев’яні палети розвантажили ящики з хлібом, а поруч — амуніція.
У перший день великої війни актори «Гармидеру» вирішили, що потрібно діяти: за один день розчистили приміщення, винесли усе театральне обладнання та переформатувались у волонтерський центр. Тепер замість сцени — продовольчі та медичні відділи, а замість вистав — прийом запитів від військових та безкінечне пакування коробок із допомогою. Загалом за три місяці великої війни волонтери зібрали майже 22 мільйони гривень на потреби ЗСУ.
Актори, фотографи, журналісти та музиканти шукають спорядження, купують дрони і бронежилети, а також щодня збирають гроші на армію.
«Тату Шурік, що ж ви так довго?» — той самий жіночий голос.
Між ящиками із крупами, олією, сухпайками та шоколадними батончиками стоїть невисока світловолоса дівчина. Вона одягнена у чорні класичні штани, волосся акуратно зібране, тільки одне біле пасмо спадає на обличчя. Вона поправляє його різким рухом та знову зникає серед ящиків.
Це — акторка театру та кіно Анастасія Сегеда, родом зі Слов’янська. Вже двічі вона залишала домівки, де через деякий час починалася війна. У 2012-му дівчина переїхала на навчання до Києва, а за два роки у її рідному Слов’янську почались обстріли. 22 лютого вона поїхала з Києва до Луцька грати у виставі. Після повномасштабного вторгнення тут і залишилася, щоб волонтерити, співати та чекати на повернення до своєї київської домівки.
«Якось так вийшло, що я завжди за крок від війни, хоч нікуди і не втікала навмисно», — каже Настя.
За цей час із гримерки повернувся Тато Шурік. Це — сивочолий чоловік спортивної статури, якого насправді звати Олександр. Татом Шуріком він став уже в «Ангарі». У цьому штабі деякий час волонтерила його донька Олександра. Вона кликала його татом Шуріком, а після її переїзду до іншого міста він став татом для всіх волонтерів.
Він працює із Настею у відділі продуктів харчування. Вони — злагоджена команда.
«Настя — комунікабельна і мила. І дуже віддана своїй справі», — каже тато Шурік, поправляючи робочі рукавиці.
Слов’янськ. Від музики до акторства
Настя народилась у Слов’янську у сім’ї музикантів. Мама — викладачка фортепіано у музичній школі, батько — барабанник за освітою. Після одруження чоловік зрозумів: із двома музикантами сім’я не проживе, тому змінив барабани на інші роботи.
Музику у сім’ї любили всі. Батько підключав колонки, вмикав платівку і вони разом із Настею лягали на підлогу та слухали джаз-рок.
На музичний вибір дівчини ніхто з батьків не впливав. Вона сама обрала для себе фортепіано і займалась не з мамою, а в музичній школі.
Попри те, що Настя — єдина дитина у сім’ї, росла дуже самостійною. З 2-го класу батьки не перевіряли її щоденник та зовсім не сварили за оцінки. Однак відразу попередили: вeликих статків у них немає, як і зв’язків. Тому досягати всього доведеться самій. Дівчинка відповідально ставилася до улюбленої справи: неодноразово їздила на конкурси із фортепіано та закінчила школу із золотою медаллю.
Відтак Настя вирішила вступати на акторський факультет у Києві.
Загалом дівчина тричі вступала до Київського національного університету театру, кіно і телебачення імені Карпенка-Карого. І тричі отримувала відмови.
А згодом стала студенткою акторського факультету Київського міжнародного університету.
«Наше навчання — це репетиції»
Навчання у Києві було важким і могло тривати від ранку до 12 ночі, поки не поїде останній потяг метро. Через постійні репетиції — головне у навчанні акторів — студенти іноді ночували в університеті.
«У 20 років я потрапила в антрепризну виставу, де грала Герду. Я — біленька, невисока, але маю низький голос і доросле обличчя. Коли прийшла на першу примірку, запитали, чи я Снігова королева. “Ні, я — Герда”, — низьким голосом відповіла я», — сміється Настя.
Після закінчення університету дівчину запросили викладати в коледжі, згодом викладала у різних студіях та проводила майстер-класи.
Актриса познайомилась із Владиславом Троїцьким — українським театральним актором і засновником незалежного театру «Дах». Гурти «Dakh Daughters» та «ДахаБраха» — це його проєкти. Митець запросив Настю взяти участь у «ГогольFest», де вона грала у двох виставах грузинського режисера у рамках європейської резиденції. А також зіграла свою моновиставу та брала участь у різних перформансах.
Настя каже, що кіно як лотерея: тобі щастить або ні. Вона своїх ролей дочекалася: має у власному доробку участь у повнометражці, а також зйомки у серіалах та коротких метрах.
Актриса розповідає, що для неї дуже важливо, аби кінематограф в Україні був україномовний. Вона проти того, аби у фільми та серіали запрошували зніматися російських акторів, як це було донедавна.
У Луцьку залишилася волонтерити
В серпні 2021-го луцький театр «Гармидер» готував виставу «100 синонімів до слова ГОВОРИТИ» і оголосив про набір акторів. Настя подала свою кандидатуру, її взяли.
Так київська акторка познайомилась із акторською сім’єю з Луцька — з Павлом та Русланою Порицькими із «Гармидеру». Спочатку їх об’єднувала лише сцена, а згодом — війна та волонтерство.
27 лютого у Луцьку мала відбутися прем’єра нової вистави, на яку знову запросили Настю, а 24-го почалася війна.
«Вранці я зателефонувала знайомим до Києва і сказала, що хочу записатись у ТрО. Але друзі мене вгамували, сказали, що я не маю потрібного досвіду і у волонтерстві буду кориснішою», — пригадує дівчина.
Тоді Настя вирішила тимчасово не повертатися до Києва, а перечекати у Луцьку.
24 лютого, після ранкових вибухів, актори «Ангару» вже прибирали приміщення театру та переформатовували його у волонтерський штаб. Серед них була і Настя.
«Коли у країні війна, залишатись осторонь неможливо. Кожен обирає свій спосіб, як допомогти. Хтось волонтерить, хтось бере до рук автомат. Я стала волонтеркою», — каже дівчина.
Волонтерство для неї — не нова справа, адже дівчина — учасниця Революції Гідності. На Майдані готувала їсти та розносила мітингувальникам чай.
Спочатку в «Ангарі» Настя займалася поселенням та евакуацією людей, які рятувалися від війни. Згодом перейшла у відділ продуктів харчування та почала працювати разом із Татом Шуріком. Тепер актриса приймає та сортує продукти, складає хліб та банки із консервацією, а також розфасовує це все по ящиках, які відправляють на передову.
Настя каже, що ще у 2014-2015 роках хотіла взяти зброю до рук, але не зробила цього. Картати себе перестала під час підготовки до вистави «Дєвачкі-дєвачкі», яка розповідала про жінок на війні. Актриса поспілкувалась із військовою Наталкою Борисовською, слова якої змінили її думку.
«Я довго докоряла собі за те, що замість воювати пішла вчитись. Але Наталка Борисовська сказала мені: “Настю, кожен воює на своєму фронті. Не факт, що якби ти потрапила на війну, то була б там корисною. Так само, як я можу прийти на твій фронт і також не принести користі”», — розповідає актриса.
У Луцьку Настя почала співати. Тепер вона — одна з музиканток «Ангар Music Stage». Це — музичне крило волонтерського штабу, його музиканти щодня співають у центрі міста та збирають кошти на ЗСУ.
«Я не професійна вокалістка, але співати трошки вмію. Співаю із луцькими музикантами: з Євгеном Манном, який грає на гітарі та з барабанником Мирославом Кіруєвим. Плануємо дати сольний концерт, а також разом вже записали дві пісні», — розповідає дівчина.
Пісню «Нас весна не там зустріла» у виконанні Насті «крутила» одна з луцьких радіостанцій.
Наразі Настя завершує своє волонтерство у Луцьку, планує повернутися до Києва та шукати роботу. Хоче зібратись із колегами по цеху та творити разом. Також планує проводжувати волонтерити вже у столиці.
Каже, що життя у Луцьку її сильно не змінило, але дало зрозуміти, наскільки важливо мати рідних людей поруч.
«Я завжди цінувала людей. Але думала, що якщо немає нікого поруч — то нічого страшного, можу і сама. Зараз розумію: самій бути не хочеться. Дуже важливо мати когось рідного біля себе», — зізнається актриса.
Також додає, що під час війни точно ще раз зрозуміла для себе, що акторство — справа її життя.
Перед від’їздом до Києва Настя влаштувала прощальний сольний концерт у центрі Луцька. Співала українські ліричні, а також повстанські пісні.
Послухати її прийшли волонтери «Ангару». За час волонтерства у Луцьку вона знайшла багато друзів.
«Нас весна не там зустріла
І не ті пісні співала…», — дзвенів голос дівчини над вечірнім містом.
Настя завершує свій виступ так:
«Що б там не було, мене весна зустріла саме там, де треба».
