Новин із тимчасово окупованих територій завжди чекаємо із тривогою та надією. Бо там — у Донецькій, Луганській, Запорізькій, Херсонській області та Криму — наші люди. Які вірять і борються, безкорисливо допомагають одне одному і оберігають людяність.
Волонтерство в тимчасовій окупації — це завжди небезпечно. Бо для росіян, що прийшли на нашу землю, саме слово «волонтер» уже вороже. Попри це на Херсонщині є ті, що продовжують підтримувати людей і чекають на прихід ЗСУ. Поговорили зі Стефаном з організації «Humanity» про Нову Каховку в тимчасовій окупації, надію і великі серця українців.
У чат через вірш Шевченка
Стефан — один з організаторів «Humanity», але на початках ніхто не думав про бренд і назву, а лише про те, як допомогти іншим. Почалося все з чату.
Стефан був в окупації з першого дня. 24 лютого він прокинувся від прильотів. Після короткої дискусії з батьками вирішили залишатися у Новій Каховці.
«Це було одне з найважливіших рішень у моєму житті — що я погоджуюся залишитися на лінії фронту і під окупацією, подивитися, що буде далі», — каже Стефан.
Зараз Стефан уже не на тимчасово окупованій території, йому вдалося виїхати, хоч чоловік зізнається, що психологічно він ще там — і досі відчуває безперервну боротьбу, хоч і вигорів емоційно.
Перші два дні нічого не було зрозуміло — кожен був сам за себе, зідзвонювалися, щоб зрозуміти, як взагалі вийти на вулицю, чи можна піти в магазин. Інтернету уже не було. На третій день створили локальний чат під назвою «Бункер» — до нього запрошували лише тих, кого точно знали і кому довіряли. Більшість людей у ньому була з Нової Каховки.
У чаті був пароль:
«Впродовж хвилини спілкувалися з людиною українською. Або вірш Шевченка треба було зачитати невеличкий — записати голосовим. Щоб було чути, що це не русня», — пояснює Стефан.
Так формувалася спільнота — спочатку просто для спілкування і емоційного розвантаження. У чаті обмінювалися інформацією про блокпости у місті, відчинені аптеки — все, що могло знадобитися у тимчасово окупованому місті. А тоді почалися перші запити про допомогу. Вони були різноманітні — від пошуку ліків до переїзду на іншу квартиру.
Комунікації з владою не було, але небайдужі волонтери з цього чату намагалися поліпшити стосунки з людьми на цих територіях — показати, що їх не залишили напризволяще і є кому їм допомогти.
Спочатку щиро вірили, що за кілька тижнів все закінчиться. Але Стефан взяв на себе відповідальність і почав збирати кошти, щоб допомогти всім, кому зможе. Каже, за ніч могли назбирати і 1000 доларів. Стефан активно вів свій твіттер і люди підтримували волонтера. За основний канал інформації обрали саме цю соцмережу, каже Стефан, бо, наприклад через інстаграм окупанти знаходили місцевих активістів. У твіттері і звітували за усі збори — тепер там повний архів усіх закупок. Каже, витратили десь 2 мільйони гривень на гуманітарну допомогу за цей час.
Також твіттер-спільнота додавала сил, бо волонтери бачили, що вони не самі — адже новин про Нову Каховку по телевізору бракувало, а відчувати підтримку України дуже важливо.
Ліки і людяність
Тож почали збиратися в місцевому підвалі — але це тривало лише 2 тижні, бо до укриття волонтерів навідалися окупанти, щоб зняти пропагандистський матеріал про те, як вони підтримують місцеве населення. Волонтери від зйомки відмовилися і почали шукати нове місце для зборів:
«Було чотири чуваки, один з камерою, два зі зброєю і один “інтерв’юер”. Тоді ми зрозуміли, що ми в місті як на долоні, адже займаємося проукраїнською діяльністю — не просто гуманітарку роздаємо, а ми українці, ми пишемо українською, мотивуємо людей не здаватися і підтримуємо український дух. Найвпливовіше, що ми зробили, — багатьом людям не дали зневіритися в Україні».
Мережа була добре налагоджена, створили такий собі кол-центр — інфолінія поза окупацією, куди телефонували люди. Дзвінки приймала саме людина не з тимчасової окупації, щоб її не прослуховували і в неї був постійний зв’язок.
«Найскладніше у волонтерстві в окупації — грати в Бога. Це жахливо, коли ти обираєш — кому допомогти, а кому ні. Хто нам дав таке моральне право? Ніхто. Але якщо 100 людей написали, із цих ста 90% просто хочуть запастися продуктами, а 10% дійсно потрібна допомога, то ми обираємо допомогти цим 10 %», — ділиться Стефан.
Починали з ліків — закуповували їх по списку, привозили, висипали на стіл і фармацевтка фасувала і збирала пакунки за запитами.
Волонтери вирішили працювати максимально нейтрально, адже окупанти точно знали, що вони є і працюють. Стефан каже, нейтральності дотримуватися було важко — він вів твіттер і відкрито підтримував Україну:
«У “окупаційної влади” були свої списки активістів, волонтерів, патріотів, учасників АТО. А я три в одному — і волонтер, і активіст, і журналіст. І до цього був журналістом, і зараз пишу в твіттер, і пишу правду, а їм це не подобається».
Велика проблема була з гормональними засобами — їх просили найчастіше:
«Один з таких випадків, волонтер приніс ліки, які ми привезли човнами з Румунії, через Дніпро, через сіру зону. Віддає жінці, а вона намагається віддати йому гроші. Звісно, волонтер грошей не взяв, ми жодного разу не взяли оплату».
Один з волонтерів, Макс, придумав назву Humanity — людяність. Тоді було не до брендів, не до логотипів чи просування у соцмережах. Стефан каже, не писали розлогих постів, а лише показували результат роботи:
«В основі — ідея розповсюдження людяності. Бо кожен може долучитися. От ми допомогли людині в окупації і вона знає, що до нас можна звернутися за потреби. Тож навіть якщо зникне зв’язок і в нас вона більше не попросить нічого, то уже буде більш добра до інших людей, які просять у неї допомоги, бо їй самій допомогли».
Волонтери вже допомогли 15 тисячам людей — і вірять, що кожен з них відчув цю людяність і проніс її далі. Люди на тимчасово окупованих територіях борються одне за одного — колаборанти, зі слів Стефана, масово виїжджають, а залишаються наші люди.
На початку ніхто не розумів, кому довіряти. Стефан каже, можна було довіряти лише собі, своїм батькам і друзям. Він особисто бачив, як мер Нової Каховки пив каву з представниками окупаційної влади. Тому про довіру до них точно не йшлося.
«У нас тоді не було зв’язку, навіть якщо ти маєш номер телефону людини, то не можеш їй зателефонувати. Це була складність комунікації. Не всім можна було довіряти, нас прослуховували. Та ми намагалися бути на п’ять кроків попереду і грали у шпигунів. Між собою розмовляли сленгом і українською, звісно», — каже Стефан.
Спочатку було людей 15 — більше не вміщалося у квартирі: хтось купував, хтось фасував, хтось розвозив. Потім почали поволі виїжджати, страшно було вийти на вулицю. Стефан пригадує, першого ж дня повісив український прапор у кімнаті, але ввечері вже зняв, бо якщо хтось зайде і побачить — постраждають усі.
Волонтери розуміли, що всім не допомогти, та все ж намагалися підтримати якнайбільше людей — привозили продуктові набори, підгузники. Стефан каже, у ближніх селах ситуація була гірша, ніж у місті, адже зв’язку не було зовсім і новини можна було дізнатися тільки, коли хтось виїжджав до міста.
Дорога до безпеки
За місяць після повномасштабного вторгнення волонтери почали розуміти, що треба якось виїжджати. Зелених коридорів не було. Один з варіантів — виїхати через Крим. 50$ і тебе везуть до кордону. Крим — Тбілісі 350$. В Запоріжжя виїхати 6000 грн, але ризикованіше й тоді ще не було можливості, каже Стефан.
Волонтери все ще були в небезпеці, адже жили у своїх будинках і їх легко було знайти за пропискою. Стефан каже, при ньому завжди була бананка з документами, грошима, запасним телефоном — щоб втекти, як тільки почує стук у двері чи побачить «зешку» (авто окупантів):
«Для мене досі це страшний сон. Я жив на перехресті і машини завжди гальмували біля мого будинку перед поворотом».
Волонтер каже, прорахував усі шляхи втечі:
«Це наче гра і вона досі продовжується. Але — це гра з одним життям».
Стефан 40 днів був під окупацією — а торік на початку квітня виїхав через Крим. Каже, довелося проїхати десь 15 блокпостів до кордону з Кримом. Через тиждень виїхала його сім’я.
У Криму почалися перевірки — прикордонники побачили український паспорт Стефана і почали розпитувати. Листали телефон і натрапили на чат у фейсбуці про волонтерство. Стефан пояснює, що раніше займався реставрацією кам’яних вишиванок у Новій Каховці, тому мав такий чат, де домовлялися про збір людей. Але для росіян слово «волонтер» — як тригер.
Тоді знайшли ще одну переписку з жінкою з Португалії, яка хотіла переслати гуманітарну допомогу. А там Стефан назвався засновником волонтерської організації, тому прикордонники вирішили перевірити чоловіка детальніше:
«Мене відвели до іншої людини і кажуть, що зараз буде якась розмова, і ти не знаєш, коли. Ти постійно з кимось розмовляєш, але коли твоя основна розмова — не зрозуміло».
Говорив Стефан і з «добрим поліціянтом», як сам його назвав. Це поширена схема — людину хочуть розговорити, щоб вона випадково проговорилася про свою справжню позицію:
«Він каже: “Ми теж не розуміємо, навіщо все це треба, я був воєнним, мене поважали, а тепер…”. Але не можна давати слабину і казати, що справді погано, бомблять будинки, люди помирають від ваших рук. Саме цього вони чекають».
Потім Стефана відвели до основного ФСБшника, який тримав волонтера дві години. На кордоні стоять такі будочки, у кожній по ФСБшнику. Вони продивляються телефон і всі соцмережі, але не під’єднуються до інтернету:
«Вони записують у документі на комп’ютері все, що пов’язано зі мною — з моїх 10 років до сьогодні. Де я був, чим займався і вишукують непевні місця. Там, де ти будеш говорити невпевнено — можуть на годину розтягнути розмову. Але в мене вийшло, їм не вдалося мене заговорити».
Стефан каже, говорили і про урбаністику, бо він студент-урбаніст. Питали і про волонтерство, та Стефан придумав чудову історію — що волонтерив при церкві московського патріархату. Каже, деколи доводилося казати різні речі, але головне не перегнути.
Стефан наголошує: для тих, хто виїжджає через Росію, легенда дуже важлива — якщо в ній сумніватися, то окупанти це помітять і будуть тиснути.
Був момент, коли Стефан почав хвилюватися і бачив, що опонент починає намацувати якусь брехню. Тоді чоловік вигадав новий спосіб — взявся за голову, сказав, що йому погано, бо має межовий розлад і мусить випити спеціальну таблетку. Дістав знеболювальне і попросив води. Це спрацювало, окупант побіг по воду, бо не хотів проблем на своїй зміні. Після повернення навіть забув, про що була розмова, попросив тільки записати дані про батьків і відпустив.
У Криму стало вільніше — Стефан сів на автобус прямо до Грузії. Наступний блокпост був вже на Кавказі. А наступний жорсткий кордон — уже у Верхньому Ларсі, при в’їзді у Грузію.
«Перше, що сказали, коли я дав свій паспорт на кордоні: “О, што, хахол? Давай поговорім”. І все — весь світ перевертається, не спав дві доби і тепер мусиш сидіти у кімнаті очікування, де такий гадючник, тільки клітки не вистачає. А всюди русня у формі — я тоді був сам і навіть не мав до кого звернутися. Коли я їхав, мама дала мені хрестик. Я не релігійна людина, але тоді все змінилося. Я звернувся до Бога і мені це допомогло», — зізнається чоловік.
У кімнаті очікування Стефан просидів чотири години — а тоді знову мав розмову з ФСБшником. І схема «доброго поліціянта» знову спрацювала — його байка не змінилася, знову казав, що був поважним військовим, а зараз все змінилося і він проти війни. Стефан був за крок від того, щоб показати йому відео з Маріуполя, де російський танк влучає у будинок. Але таку зухвалість йому б не пробачили. Тому Стефан перетерпів розмову і перетнув кордон.
«Під час розмови я читав документ про правила допиту і наприкінці було вказано, якщо у ФСБшників будуть до мене питання, то вони можуть затримувати мене від трьох годин до нескінченності. Я підписав, бо розумів, якщо я не підпишу, не вийду. Хоч і якщо підпишу, теж можу не вийти», — пригадує Стефан.
У Грузії чоловіка зустріли українські прапори і обійми прикордонників. Пів року Стефан прожив там, каже, що грузини не люблять росіян і підтримують українців. Потім чоловік поїхав до Польщі, де навчається.
Нова Каховка чекає на звільнення
У вересні 2022 року росіяни провели «референдум» і заборонили евакуювати людей, сказали, що тепер для виїзду потрібні сертифікати, дозволи, треба було платити їм податки. Стало важче завозити гуманітарну допомогу, адже окупанти розкрадали вантажі чи взагалі їх не допускали.
«Не скажу, що було якесь полювання, але за нами спостерігали. Стежили, щоб ми не переходили червоних ліній. А червона лінія — це коли ми будемо допомагати ЗСУ і здавати позиції росіян. Ми кілька разів наробили помилок, але загалом майже всім вдалося виїхати», — каже Стефан.
Штаб-квартира діяла до вересня — поки не виїхали останні волонтери. Тоді організація припинила діяльність на кілька тижнів. Але її вдалося відновити.
Адже у області досі є люди, що волонтерять у своїх районах, Humanity відгукується на їхні запити і допомагає закривати їх. Також адресно допомагають тим, хто не може в окупації придбати необхідне:
«До нас звертаються люди з усієї області. Наприклад, їм потрібні дорослі памперси. Ми надсилаємо їм кошти на них і просимо звіт. Вони купують, фотографують і надсилають нам фото з чеком».
Стефан каже, люди проявляють неабияку креативність, коли звітують — і знімають різні відео, і навіть пишуть вірші про волонтерів.
На Новий рік зібрали 110 наборів для Генічеського району і 50 для Каховського — солодощі, банани, яблука для дітей. Стефан каже, діти забули, який вигляд мають фрукти.
Це і є людяність на лінії фронту. Щодня прилітає, але є волонтери, є підтримка, є до кого звернутися по допомогу:
«Ми не просто закриваємо запити — ми рятуємо людей. Беремося за все, навіть за складні випадки. Не обіцяємо нічого, але пробуємо. Нещодавно доставили жінці спеціальну трубку для дихання. Вона аж не повірила, що це можливо. Так у людей з’являються сили далі чекати на ЗСУ і вижити».
Стефан вірить, що скоро його місто деокупують. Каже, росіяни вже тривожаться і стають жорстокішими — виселяють людей з їхніх же будинків, якщо вони відмовляються від російського паспорта, у кожному бачать коригувальника.
«Нова Каховка — це наше місто, у нас там всюди очі і вуха. Ну а чого вони хотіли?», — каже Стефан.
Зараз волонтери допомагають одній жінці, що лишилася сама з п’ятьма дітьми в окупації — росіяни вигнали її з квартири і вона змушена жити у комірці в церкві. Стефан каже, у неї ледве не забрали дитину. У дитини було запалення апендиксу, а після операції маму не пустили до неї. Сказали: або береш російський паспорт і страховку оплачуєш, або дитину не віддаємо. То волонтери практично викупили дитину. Тож запити неоднорідні — головне допомогти.
«Ситуації складні, але з ними можна впоратися і працювати — індивідуально, адресно. Якщо людям не допомагати, вони будуть брати російський паспорт і здаватися. Вони просто будуть здаватися, бо бажання вижити сильніше. Ми втрачаємо людей і немає жодного механізму допомоги окупації», — каже волонтер.
Саме тому Humanity існує — щоб підтримати стількох людей, скількох зможе і довести, що про них не забули.
Якщо ви теж хочете підтримати Херсонщину і дати їй сили дочекатися звільнення, підтримайте волонтерів за посиланням.
