Що студенти минулого називали щасливим безкоштовним квитком у життя, яку роботу шукали та за допомогою яких меценатів отримували освіту?
Майже 150 років тому ректор Київського університету Микола Бунге звернув увагу, що дедалі більше студентів звертаються до керівництва вузу з проханнями про матеріальну допомогу. У 1872 році він вирішив дослідити деталі студентського побуту і провів анкетування серед вихованців університету. Результати опитування здивували навіть ректора.
Виявилося, що понад 60% київських студентів називали себе бідними і зазначали, що їм не вистачає коштів для найнеобхіднішого.
Під кінець 19 століття ситуація ще більше ускладнилася. У вузи вступало дедалі більше молоді без помітних статків. Вони сподівалася, що вища освіта стане для них «соціальним ліфтом», який вирве зі злиденності, та найчастіше ці надії не виправдовувалися. На початку 20 століття в Києві, Харкові чи Одесі близько 70-80% студентів називали себе бідними та незабезпечиними.
Державна допомога для студентів була майже непомітною: державні стипендії існували, але їх було вкрай мало. Ба більше, після державної стипендії треба було відпрацювати отримані кошти. Якщо звичний термін навчання був чотири роки, то відпрацювати доводилося шість років, тобто по півтора роки за рік навчання — при цьому майбутнє місце роботи для студента вибирали чиновники з Міністерства освіти.
Заробити на життя паралельно з навчанням теж було непросто. Головна студентська робота — репетиторство — залишалася низькооплачуваною, а зі збільшенням кількості студентів навіть за дріб’язкові заробітки існувала висока конкуренція. Не дарма в газетах університетських міст часто можна було знайти оголошення: «Шукаю уроки, згоден на будь-які умови».1 Для сотень студентів чи не єдиним шляхом отримати освіту була благодійна допомога.
Приватні стипендії
Одним з поширених способів допомогти студентам були приватні, часто іменні, стипендії. Механізм їх створення був досить простим: благодійник, група ініціаторів чи певна організація зверталися до навчального закладу з пропозицією заснувати стипендію. Для цього створювався депозит в банку (найчастіше це було декілька тисяч рублів). Капітал залишався недоторканим, а щорічні відсотки утворювали одну або декілька стипендій, які надавалися обраним студентам. Зазвичай приватні стипендії не накладали ніяких обов’язків. Для студентів це був «щасливий безкоштовний квиток» у життя.
Кожну з приватних стипендій затверджував міністр освіти, а на місці її призначала адміністрація навчального закладу. Студенти, які хотіли отримати цю стипендію, подавали заяву декану факультету. Він відбирав найкращі і направляв у раду навчального закладу. На додачу декан прикріпляв довідки про успішність студентів і свідоцтво про їхню зразкову поведінку. Далі адміністрація вузу вибирала, кому видати стипендію. Її призначали на один рік, а далі треба було повторювати процедуру подачі. Якщо ж студент порушував правила чи провалював проміжні іспити, стипендію скасовували.
Від професорів з любов’ю
Зазвичай професори вузів були першими, хто бачив складний матеріальний стан студентства. Зі свого боку викладачі намагалися допомогти своїм підопічним. Не дарма однією серед перших приватних стипендій була професорська стипендія. До речі, у свій час у Київському університеті її отримував Євген Тарле, згодом відомий історик, спеціаліст з історії Франції періоду Наполеона.
У інших благодійників були різні мотиви щодо заснування таких стипендій. Показовим є приклад відомого українського підприємця і філантропа Івана Харитоненка, який вважав своїм обов’язком сприяти розвитку освіти. Так, у 1885 році він пожертвував 50 тисяч рублів Харківському університету. Відсотків від цієї суми вистачило, щоб створити 20 стипендій по 300 рублів. З іншого боку, один з колишніх випускників Київського університету, який бажав залишитися невідомим, пожертвував 950 рублів на заснування невеликої стипендії в 50 рублів для найменш забезпеченого студента університету. Вочевидь йому самому довелося прожити нелегке студентське життя, тому він вирішив посильно допомогти хоча б одному з київських студентів.
Часто стипендії засновувалися з капіталів, залишених за заповітом. Приміром, чиновник високого рангу Григорій Биковський у своєму заповіті написав, що бажає всі статки передати для вихованців Харківського університету. Сума становила понад 100 тисяч рублів. У підсумку 16 студентів щорічно отримували стипендію імені Григорія Биковського. Ще одним прикладом був Іван Ягницький, відставний військовий, успішний бізнесмен, партнер фірми «Брати Яхненко і Симиренко». У заповіті він відписав 20 тисяч рублів для Одеського університету. Завдяки цьому кожного року чотири студенти мали добре забезпечені умови для навчання.
Навчання в пам’ять
Траплялося, що певна сім’я, вшановуючи пам’ять померлого родича, теж засновувала стипендії. Так сталося у родині Терещенків.
Після того як від ускладнення туберкульозу помер підприємець та меценат Іван Терещенко, його вдова Єлизавета пожертвувала Київському університету 30 тисяч рублів. На них створили три стипендії імені Івана Терещенка. Щоб розуміти величину пожертви зазначимо, що в той час дійна корова коштувала близько 40 рублів, а пуд (16 кілограм) цукру-рафінаду — 5 рублів. Тобто за цю суму можна було купити 750 корів або 96 тон цукру.
Були й більш прагматичні мотиви для створення стипендій. Наприклад, після створення Київського політехнічного інституту часто у звітах писали, що «матеріальне забезпечення студентів було так як і в минулому році, досить слабким. Працюючи зранку до пізнього вечора над практичними завданнями в Інституті вони не мають вільного часу заробляти гроші уроками і приватними заняттями».2
Підприємці, які були причетними до створення КПІ і потребували кадрів для своїх заводів мусили також підтримувати бідне студентство. Це була їхня інвестиція у молодь, яка мала дуже швидко окупитися. До прикладу, відомі підприємці Лазар і Лев Бродський пожертвували на стипендії для політехніків 18 тисяч рублів або інший бізнесмен, Михайло Дегтярьов, виділив 15 тисяч на підтримку бідної молоді КПІ.
Приватні стипендії були ефективним засобом подолати студентську нужденність, але їхня кількість не могла кардинально змінити ситуацію. Так, у Харківському університеті на початку 20 століття існувало понад 90 приватних стипендій, які забезпечували більше як 150 студентів, проте це було тільки 3-4 % від всіх вихованців університету.
Громадська благодійність
Викладачі вузів не тільки створювали приватні стипендії для талановитої молоді. Саме вони найчастіше виступали з ініціативою заснування різних товариств, комітетів чи кас допомоги для студентів. Суть таких організацій була проста. Засновники створювали стартовий капітал і намагалися залучити до організації якомога більше учасників, щоб було більше пожертв.
За рахунок зібраних коштів товариства намагалися вирішити головні побутові проблеми студентів. Перш за все такі організації допомагали оплатити навчання, також вони надавали фінансову і матеріальну допомогу. Наприклад, молоді у скруті видавалися невеликі регулярні або одноразові позики, такі собі мінікредити для студентів. Цю позику треба було погасити після закінчення навчання, тоді, коли вже вдалося знайти роботу і сталий заробіток.
Спершу система працювала добре, але далі почався збій. Студенти охоче брали позики, але дуже рідко їх повертали. Таким чином практично всі подібні благодійні об’єднання мали великий дефіцит у бюджеті. Лише в Товаристві допомоги студентам Київського університету за 1881-1905 роки набралося 1253 боржника, які разом заборгували більше як 75 тисяч рублів. Тоді ж організації вдавалися до крайніх заходів, вони створювали боргові комісії, які шукали випускників-боржників і через суди вимагали повернення позик. Така практика мала успіх, але все одно на початку 20 століття більшість громадських організацій, які підтримували студентів, мали дефіцит в десятки тисяч рублів.
Простіше було з матеріальною допомогою. У першу чергу найменш забезпеченим студентам допомагали з харчуванням. Так, одна з організацій ставила собі за мету: «Пом’якшити злиденність, позбавити студентство від найстрашніших наслідків нужденності — від жахів голодного виродження, знищити смерть через голод».3 Для цього для студентів влаштовували безкоштовні обіди, створювали дешеві їдальні.
Іншим напрямком допомоги була роздача одягу і взуття для бідної молоді. Благодійні організації також допомагали студентам з навчальними матеріалами і ліками. На початку 20 століття почали з’являтися бюро праці, квартирні бюро для студентів. Такі організації підшуковували різні підробітки для молоді чи знаходили дешеві квартири для найбідніших.
Окрім різноманітних пожертв і членських внесків, студенти і громадськість залучали мистецтво на допомогу студентам. Щорічно проводилися десятки благодійних концертів, театральних вистав, танцювальних вечорів на користь бідних студентів.
Один з таких благодійних вечорів з концентом і балом описала в спогадах письменниця Зінаїда Тулуб: «Концерт був звично з двох відділень. Починався годині о 8-ій…Після концерту годині в 11-ій з лишком починалися танці з двома оркестрами… Клуб битком набитий публікою: були тут і професори з дружинами, студенти, чиновники, військові, навіть генерали, адвокати, лікарі, інженери. На наших вечорах було весело… Бал закінчувався під ранок…Чистий прибуток сягав у нас півтори-дві тисячі рублів».4
Студентська «самопоміч»
Різних благодійних ініціатив на користь студентства існувало чимало, проте часто актуальним залишалося правило: «Сам собі не допоможеш — ніхто не допоможе». Тож вихованці вузів гуртуватися у різні студентські організації.
Перш за все це були всілякі земляцтва: вихідці з одного регіону об’єднувалися, щоб допомогти бідним землякам. У статутах земляцтв часто зазначалося, що вони створювалися «для задоволення матеріальних і культурних потреб студентів».
Поруч із земляцтвами виникали студентські кооперативні об’єднання, які відкривали свої «соціальні магазини», де студенти могли купити найнеобхідніше за пільговими цінами.
Так, наприклад, у Київському політехнічному інституті студенти-поляки заснували касу допомоги із символічною назвою «Братня поміч».
Учасники організації допомагали один одному фінансово, шукали разом учнів для репетиторства, ділилися книгами і підручниками. Студенти здавна знали, що разом з друзями завжди легше долати життєві труднощі.
Зараз життя студентів значно комфортніше і багато в чому простіше. Перед ними стоять зовсім інші виклики, але це зовсім не означає, що студентів не потрібно підтримувати і заохочувати. Думаю, що сьогодні не менш актуально засновувати приватні стипендії чи різні товариства на допомогу студенству, адже поміч студенству — це інвестиція в майбутнє.
Джерела та література:
- Кривоносов Т. На помощь молодежи: сборник статей, писем и заметок о студенческой нужде и самоубийствах учащихся. Киев, 1910. С. 236).
- Отчет Киевского политехнического института имени Александра ІІ за 1904 год. К., 1906. с. 67).
- Кривоносов Т. На помощь молодежи: сборник статей, писем и заметок о студенческой нужде и самоубийствах учащихся. Киев, 1910. С. 239).
- Тулуб З. Моя жизнь. Киев, 2012. С. 276-277
- Кругляк М. Життя та побут студентства підросійської України другої половини ХІХ – початку ХХ ст. Житомир, 2015. 464 с.
- Гребцова И. Новороссийский университет в развитии благотворительности в Одессе (вторая половина ХІХ – начало ХХ ст.). Одесса, 2009. 504 с.
- Ступак Ф. Благодійні товариства Києва (др. пол. ХІХ – поч. ХХ ст.). Київ, 1998. 220 с.
- Правила стипендий, пособий, премий и прочих капиталов, существующих при Императорском Харьковском университете. Харьков, 1913. 136 с.
