З початком великої війни чимало українських університетів стали потужними осередками волонтерського руху. Викладачі та студенти вишів включилися у допомогу військовим та вимушеним переселенцям, а гуртожитки відкрили свої двері для тих, хто покинув домівки, рятуючись від війни.
Поспілкувалися з трьома університетськими викладачами з Чернівців, Полтави та Ужгорода про залежність від волонтерства та службу в ЗСУ, залучення студентів і підтримку колег, нові можливості й вміння працювати з іноземними фондами, а також потребу у волонтерстві після перемоги.
«Волонтерство має психотерапевтичний ефект»
Оксана Матійчук пов’язала життя з Чернівецьким національним університетом імені Юрія Федьковича ще з 1998 року. Відтоді працює тут у різних іпостасях: в адміністративній частині (міжнародному відділі), викладає на кафедрі зарубіжної літератури та теорії літератури, а також керує ГО «Українсько-німецьке культурне товариство Чернівців», що розташована в університеті та працює передусім із німецькомовними організаціями у сфері міжнародних зв’язків і культурного обміну.
Займатися волонтерством її спонукало кілька причин:
«По-перше, я людина патріотична. Моє становлення припало на кінець 80-х. У цей час зміни в свідомості відбулися через прочитання літератури, яка була раніше заборонена. Пам’ятаю, в школі ми замість піонерської краватки почали носити синьо-жовтий значок і керівництво закладу це толерувало».
Завдяки оточенню та літературі вона мала доступ до іншого наративу, крім офіційного. Тому для неї Україна — один із найвищих пріоритетів.
По-друге, Оксана — людина емпатична:
«Коли розумію, що можна щось робити, аби комусь допомогти, то цей імпульс йде від серця. По-третє, те, що роблю, має психотерапевтичний ефект. Зараз можу впоратися з цією ситуацією (смертями, жахами, втратами) тільки через роботу».
Усе разом привело до розуміння того, що багато міжнародних контактів, які вони мають із колегами, час переводити не у сферу культурного чи академічного обміну, а гуманітарної допомоги. Відчула волонтерка це в перший день повномасштабного вторгнення, коли читала пошту від німецьких друзів. Усі вони питали, що можуть зробити і як допомогти.
«Пам’ятаючи досвід Майдану, — ділиться Оксана, — я приблизно уявляла, що буде потрібно. Розуміла, що з’явиться величезна кількість вимушених переселенців і потреби для фронту. Тільки не усвідомлювала на початку масштабів».
Тож вони попросили в багаторічного партнера і друга університету, директора Інституту німецької культури та історії Південно-Східної Європи Флоріана Кюрер-Вілаха відкрити рахунок для донатів. Уже наступного дня він запрацював.
«Величезна кількість людей писала й зголошувалася допомогти, — говорить Оксана. — Волонтерська робота — така праця, що забирає твій час і сили, але передусім це також фінансові можливості. Ми всі не є одноосібними гравцями. Частково робимо те, що не може хтось інший, але досягнути чогось значного можемо тільки разом».
Роботу, якою з початку великої війни займається Оксана з колегами, можна поділити на кілька категорій. Передусім — це первинна гуманітарна допомога (продукти, засоби гігієни, термобілизна, термоси, пальники).
«Ми отримуємо, вантажимо, рахуємо, роздаємо, — говорить Оксана. — З офіційних донатів, на жаль, не можемо купувати мілітарку, з приватних — так. Іноді запитуємо доброчинців, чи вони не проти, якщо з їхніх внесків ми купимо, наприклад, шолом».
Крім того, одна німецька газета запропонувала волонтерці вести колонку — щоденник війни. Вона, спершу навіть не усвідомлюючи, для чого це буде потрібно, стала робити публікації через день. Невдовзі Оксані почали писати читачі й запитувати, як вони можуть допомогти.
«Я зрозуміла: якщо хтось прочитає і задонатить 10, 50 чи 500 євро, це вже дуже добре. Ми зможемо спрямувати ці кошти на підтримку ВПО, які живуть в університетському гуртожитку або на інші потреби».
З часом до неї почали звертатися представники різних фондів, які надають цільову допомогу. Переважно йдеться про підтримку дітей. А перед новим роком Оксані написав керівник одного з фондів, який хотів підтримати людей з інвалідністю.
«Оскільки я не можу менеджерити все самостійно, — додає волонтерка, — то, маючи таку велику мережу партнерів та волонтерів, знаю, кого можна запитати, на що потрібні гроші, а потім їх відправити. Це вже радше адміністрування коштів, чим я зараз в основному й займаюсь».
З початку великої війни волонтерський штаб університету разом із Оксаною налічував п’ятеро людей, які доставляли перші гуманітарні вантажі з-під кордону. Є ще десь близько 20 студентів і молодих людей, які працюють у студмістечку й регулярно роздають пакунки ВПО. Сюди також належить частина співробітників адміністрації університету, викладачі різних факультетів, які зголошуються прийти на розвантаження або взяти на себе конкретний проєкт. Як, наприклад, створення читацького кутка в бібліотеці гуртожитку, яким керувала викладачка кафедри української літератури ЧНУ Світлана Вардеванян.
Оксана зізнається: на якомусь етапі побоювалася, що іноземні партнери втомляться допомагати. Але цього не сталося, ба більше — зараз з’являються нові пропозиції.
«Сьогодні працювати на перспективу, мабуть, не на часі, — говорить волонтерка. — Це марафон, якому не видно кінця. Якщо нарешті переможемо і будемо відбудовувати наші землі, тоді точно скеруємо всі контакти, аби допомагати, створювати можливості тут. Бачимо, що до Чернівців приїхало багато нових людей. Це потенціал, який ми поки що мало використовуємо».
Викладачка відчуває, що волонтерство для неї вже стало трішки залежністю:
«Мені погано без можливості зробити щось корисне, як ось видати сім’ї маленьку підтримку. Це мотивує писати, пояснювати, працювати і щось робити».
«Наразі мій обов’язок — бути на службі в ЗСУ»
Сергій Шебеліст — доцент кафедри журналістики Полтавського національного педагогічного університету імені В. Г. Короленка. Його історія з армією почалися задовго до повномасштабного російського вторгнення. Вперше викладач побував на зборах військовозобов’язаних у 2016 році на Полтавщині. Тоді ж і склав присягу на вірність Українському народові.
«У 2018 році я почав укладати контракт на службу у військовому резерві. Це означає, що людина живе цивільним життям, але у разі загострення або оголошення воєнного стану призивається в ЗСУ в конкретну частину».
У Сергія був трирічний контракт. Напередодні 24 лютого викладач відчував, що щось має статися. Перед цим президент оголосив призов резервістів першої черги.
«Я перетелефонував до військкомату і запитав, чи будуть нас призивати, — розповідає Сергій. — Але мені сказали, що ні. А вже незабаром викликали».
Уранці 24 лютого йому зателефонував брат з Харкова і сказав, що почалося повномасштабне вторгнення: з балкону їхнього будинку видно українсько-російський кордон і багатостраждальний мікрорайон Салтівку. Сергій швидко зібрався, але взяв із собою небагато речей. У перший же день він був мобілізований і приступив до виконання обов’язків. Сергію видали зброю, набої і разом із іншими військовими вони зайняли позиції на підступах до Полтави.
«У перші дні ми працювали з поліцейськими на блокпостах, — пригадує Сергій, — допомагали їм. Наступні місяці наша служба тривала на Полтавщині, в основному в сфері охорони важливих об’єктів. Навесні кілька десятків чоловіків перевели в бойову 72 механізовану бригаду імені Чорних Запорожців. Там ми вже проходили навчання на полігоні. На початку літа приїхали на Донеччину й через кілька днів відправилися на позиції. Там уже були перші бої, обстріли».
До рішення Сергія стати на захист країни університетські колеги поставилися з розумінням. Раніше він практично щоліта їздив на збори та навіть брав участь у параді з нагоди 30-річчя Незалежності України:
«Колеги дивилися по телевізору й зізнавалися, що їх за мене переповнюють гордощі. Тепер, коли я пішов на службу, вони, звичайно, постійно пишуть. Двічі за цей час був у відпустці й зустрічався з ними. Одного разу, коли зайшов на літературні читання, колеги почали аплодувати. Відчув, ніби це був мій вечір».
Підтримує зв’язок Сергій і зі студентами. Він — куратор невеликої групи з шести людей. Коли вони вступили на навчання у 2018 році, викладач якраз був на зборах, тому не мав нагоди відразу з ними познайомитися.
«З перших днів повномасштабного російського вторгнення студенти зробили групу в телеграмі, де ми постійно підтримуємо зв’язок: спілкуємося, надсилаємо фотографії, обмінюємося цікавинками».
Викладач пригадує: коли цього літа вони закінчували бакалаврат, у нього якраз були проблеми зі зв’язком і Сергій не знав, чи зможе включитися в онлайн і привітати своїх випускників. За кілька днів до події він підготував промову, записав собі в телефоні. Одного вечора військових відправили на позиції, де не було зв’язку і викладач не зміг відправити їм це побажання.
«Пару днів я взагалі був поза зоною досяжності, — додає Сергій, — про що не попередив, бо сам не знав. Атмосфера тоді була напружена. Лише через кілька днів зміг виїхати в місто. Як з’явився зв’язок, то я це привітання відправив. Студенти були дуже втішені, надіслали мені відеоповідомлення, що дякують і пишаються мною».
Сергій розповідає, що університетські колеги постійно запитують, чи йому щось потрібно й він скеровує до тих, хто збирає кошти на допомогу нашим військовим. «Мені нічого не потрібно, — додає Сергій, — одяг та їжа є, а от бойовим хлопцям з мого попереднього батальйону потрібні тепловізори, дрони».
Після демобілізації викладач планує повернутися в університет:
«У певному сенсі бракує того життя, але розумію, що служба — це необхідність і мій обов’язок».
«Волонтерю, бо з дитинства не все одно»
Ганна Мелеганич працює в Ужгородському національному університеті понад 15 років. Вона — кандидатка політичних наук, доцентка кафедри міжнародних студій та суспільних комунікацій, директорка Центру сталого розвитку Ужгородського національного університету.
Для Ганни системне волонтерство почалося ще з 2014 року. Викладачка долучалася в Ужгороді до різних ініціатив з допомоги військовим, зокрема тих, які організовувало неформальне об’єднання «Рух підтримки закарпатських військових». Найчастіше це були різні ярмарки, де продавали хендмейд, кулінарні вироби і збирали кошти на ЗСУ. Інколи сама пекла млинці й продавала на благодійних ярмарках.
У 2017 році Ганна була на стажуванні у Польщі й дізналася про існування волонтеріату при Варшавському університеті. Ідея їй сподобалась, адже багато молодих людей якраз шукають себе та починають втілювати свої ідеї під час навчання у виші. Коли викладачка повернулася додому, то поспілкувалася з колегами та керівництвом університету, щоб запозичити подібну практику.
«Так, 5 грудня 2018 року, в Міжнародний день волонтера ми зробили установчі збори Волонтеріату УжНУ. Для цього запросили різні ГО та волонтерські ініціативи й поставили собі за мету стати об’єднавчою ланкою. Відтоді продовжуємо працювати в різних напрямках: допомога дітям-сиротам, малозабезпеченим групам населення, військовим, безпритульним тваринам, екологічні ініціативи тощо».
Один із основних напрямків волонтеріату УжНУ — екологічний, адже до 2022 року вони були неформальним об’єднанням, створеним при Центрі сталого розвитку, яким Ганна керує.
«Ми проводили різні акції, — додає волонтерка, — зі збору і сортування сміття, прибирання території, висадки дерев тощо. Коли була пандемія ковіду, то з іншими громадськими організаціями розвозили адресну допомогу пенсіонерам».
Ганна Мелеганич волонтерить, бо з дитинства була з тих людей, кому не все одно, чому на вулиці валяється сміття чи зламана лавка. Тому, мабуть, вона й брала активну участь у громадському житті ще зі студентських років.
«Якщо бачу, що можу щось змінити, то намагаюся робити це. А якщо можу з собою ще когось залучити, — ще краще, адже буде більший і кращий результат», — каже Ганна.
Пригадує, як 25 лютого вони з колегами зібралися і вирішили допомагати:
«Університет прийняв чимало переселенців у свої гуртожитки. З початку повномасштабної війни ми почали готувати там місця, щоб можна було забезпечити людей».
На базі ректорату вишу утворився хаб, куди люди приносили різні речі, які готові були віддати вимушеним переселенцям.
Вже 26 лютого вранці Ганна з іншими волонтерами в університеті почали плести сітки.
«У перші дні приходили сотні людей: шукали тканини, плели, різали тощо. Це були не лише викладачі й студенти, а всі охочі містяни. Більше трьох місяців щодня, без вихідних ми плели маскувальні сітки».
Пізніше дещо зменшилася кількість охочих, тож волонтеріат УжНУ об’єднався з місцевими іншими волонтерами, щоб продовжувати роботу, але на інших локаціях. З літа почали робити окопні свічки в кооперації з іншими волонтерами міста.
Наразі волонтаріат УжНУ відчуває певну нестачу людей (як викладачів, так і студентів). Однією з причин Ганна називає те, що багато хто виїхав із міста, а студенти в більшості на дистанційному навчанні. Щоб залучити нових людей, представники ГО планують кілька активностей, де презентуватимуть себе на початку 2023 року.
Ганна Мелеганич запевняє: волонтаріат УжНУ працюватиме не лише до перемоги, але й після. Викладачка переконана, що волонтерство має бути важливою частиною життя кожної людини. У сучасних реаліях взаємодопомога необхідна.
«Волонтерство — це інвестиція свого часу, зусиль, таланту, часом коштів у вирішення суспільних проблем, — підсумовує Ганна. — Якщо до нього долучатиметься більше людей, проблеми вирішуватимуться швидше».
Експертці імпонує лозунг «Думай глобально, дій локально». Лише так, на її думку, ми можемо побороти чимало проблем і покращити життя всіх навколо.
