До великої війни Роман Зозуля мешкав у Сєвєродонецьку Луганської області, навчався у школі на «відмінно» та професійно займався сучасним боєм на мечах. У цьому рідкісному виді спорту хлопець отримав майже 80 медалей у різних змаганнях. Також Роман був учасником Чемпіонату світу в Ризі в 2019 році, де посів четверте місце. На жаль, більшість нагород так і не вдалося вивезти з його рідного міста.
З новим етапом війни Роману та його родині довелося переїхати з Сєвєродонецька до Чернівців, де юнак продовжив займатися улюбленою справою. Після того, як його батько Ігор пішов служити в ЗСУ, хлопець став тренером. Тепер він має власних підопічних у клубі історичної реконструкції та середньовічного бою «Шарухань».
Поспілкувалися з Романом та його мамою Світланою про те, як змінилося їхнє життя з повномасштабним вторгненням, із якими викликами зіштовхнулася сім’я під час відкриття клубу сучасного мечового бою в Чернівцях, про волонтерство і безплатні заняття для ВПО, а також перспективи розвитку їхнього проєкту.
«Я не знала, як пережити ніч. Весь час просиділи в коридорі»
Світлана Зозуля до початку нового етапу війни працювала в Сєвєродонецьку на хімічному підприємстві «Азот». Жінка була успішною інженеркою, невдовзі мала отримати підвищення. Але 24 лютого все кардинально змінилося і їхній сім’ї довелося виїхати.
«До 30 березня ми залишалися в Сєвєродонецьку, — пригадує Світлана. — А коли дізналися, що російські війська вже за 5-7 км біля нас, то за 5 хвилин вирішили виїжджати. Я не знала, як пережити ту останню в місті ніч. Були постійні обстріли. Ми практично весь час просиділи в коридорі. Речі зібрали за вечір й вранці поїхали».
Евакуювалася сім’я автобусами, які організувала обласна військова адміністрація. За 20 хвилин після того, як виїхали, в місце збору прилетів снаряд.
Світлана розповідає, що людей в автобусі було дуже багато. Вивозили по максимуму: скільки було охочих, стільки автобусів приїжджало.
Далі сім’я рухалася маршрутом через Лисичанськ, Новозолотарівку та Слов’янськ, а вже звідти — потягом на захід України.
«Коли ми приїхали до Лисичанська, — говорить Світлана, — то певний час довелося чекати наступного автобуса, бо було дуже багато людей. Там практично над нами збили ракету. Ми покидали валізи і побігли ховатися».
Спершу сім’я приїхала в Дніпро. Але через велику кількість вимушених переселенців зняти квартиру в місті було неможливо. Світлана розповідає:
«Ми переночували в притулку для ВПО і винайняли житло через знайомих у Кам’янському. Але там довго не затрималися. Було не до душі, особливо враховуючи те, що ми покинули рідне місто. У ніч із 1 на 2 квітня був ракетний обстріл. 3 квітня ми вирушили до Чернівців. Коли я вперше в’їхала в місто, ніби камінь впав із душі. Приїжджаєш сюди і розумієш, що це — твоє».
У Чернівцях Світлана з Ігорем та двома дітьми опинилася на запрошення знайомого Івана Ступака, який також займається сучасним мечовим боєм і тепер допомагає Роману керувати клубом. Світлана переконана: випадкових зустрічей не буває. До цього з Іваном вони бачилися лише кілька разів на одному з турнірів у Харкові. Але хлопець та його родина відіграли велику роль у житті та порятунку їхньої сім’ї.
Внесок для швидшої перемоги
З перших днів повномасштабного вторгнення Світлана допомагала своєму чоловікові волонтерити. До початку нового етапу війни у Сєвєродонецьку Ігор Зозуля працював на хімічному підприємстві інженером-технологом і викладав сучасний бій на мечах.
«На жаль, я не мала можливості так багато часу віддавати цій справі, як Ігор, оскільки доглядала за двома дітьми, поки чоловік займався благодійністю», — каже Світлана.
Він знаходив ліки, дитяче харчування та розвозив їх тим, хто потребував. У Чернівцях Ігор весь час закуповував необхідне для наших військових на передову: шкарпетки, одноразові душі, тепловізори, бронежилети тощо. Коли прийшла повістка, пішов у військкомат. Зараз служить у ЗСУ. Обов’язково телефонує додому, якщо є можливість.
Коли вони приїхали до Чернівців, Світлана побачила оголошення, що в парку культури та відпочинку плетуть «кікімори».
«Я відразу ж пішла туди. Коли була вільна година, допомагала. Хочеться зробити якийсь внесок, щоб скоріше настала наша перемога. Вона буде, але хотілося б, щоб швидше».
Крім волонтерства, Світлана вирішила продовжити навчання і вступила на магістратуру з фізичної терапії до Чернівецького національного університету імені Юрія Федьковича.
«Тут мені пощастило, — говорить Світлана. — Це останній рік, коли на таку спеціальність можна вступити, не маючи попередньої медичної освіти. До того ж, як ВПО, я навчаюся на бюджетній формі. Через університет на волонтерство не завжди вистачає часу. Але коли чоловік щось просить, то допомагаю».
Роман також продовжує навчання в чернівецькій школі. Нещодавно хлопець взяв участь у шести олімпіадах. У половині з них юнак зайняв третє місце — з хімії, математики і права. Крім того, Роман займається 3D-моделюванням.
«Пам’ятаю своє перше замовлення, — говорить хлопець. — Батьків знайомий попросив нашивку для дрону. Треба було зробити за вже готовим макетом. Дрон помаранчевого кольору, його буде добре видно в небі. Мене попросили зробити чорну наліпку. Я вже майже доробив, розміри теж підійшли».
У клубі заняття для ВПО — безплатні
Невдовзі після переїзду, коли Ігор із сином трохи освоїлися в місті, то вирішили відновити роботу клубу історичної реконструкції та середньовічного бою «Шарухань». У Сєвєродонецьку Ігор був капітаном команди. Вони також єдині організовували у Луганській області фестивалі з історичної реконструкції. Головне відділення клубу базується в Харкові, продовжує свою роботу. Його учасники з початку вторгнення активно волонтерять та допомагають військовим (із-поміж іншого роблять «їжаків»), є і чимало таких, що пішли в ЗСУ.
За словами співтренера чернівецького відділення клубу Івана Ступака, з початку нового етапу війни в них певний час не було тренувань, а коли приїхали Ігор із Романом, то заняття відновилися. Як зізнається Роман Зозуля, для нього керувати Клубом загалом неважко:
«Я допомагав батьку проводити тренування дітей і раніше. Він хотів, щоб я почав цим займатися, аби, наприклад, у випадку хвороби підмінити його. Це дуже допомогло, бо я вже мав досвід. А коли сам захворів, то мене заміняв Іван. Тож зараз у клубі два основних тренери».
Сучасним мечовим боєм Роман Зозуля займається з дитинства. У Сєвєродонецьку їхній клуб існував із 2015 року, називався «Варкан». Потім вони з батьком перейшли до чернівецького відділення клубу історичної реконструкції та середньовічного бою «Шарухань» (це стара монгольська назва міста на території Харківщини — авт.).
«Ми не просто клуб середньовічного бою, — каже Роман, — ми ще й клуб із реконструкції битв та культур монголів. Співпрацюємо з базою людей, які розуміються на цьому й можуть допомогти, наприклад, пошити костюм, який би відповідав епосі».
Світлана і Роман називають клуб великою сім’єю, де всі допомагають одне одному. Серед його відвідувачів є як чернівчани, так і вимушені переселенці з Києва, Слов’янська, а також Донецької та Харківської областей. Для останніх заняття безплатні. Але якщо батьки готові задонатити певну суму, то організатори не відмовляються — за оренду приміщення все одно треба платити.
У клубі навчаються діти від 6 до 11 років. Заняття відбуваються тричі на тиждень: в понеділок, середу і суботу.
Перша і єдина проблема, з якою зіштовхнулися при відкритті клубу в Чернівцях, — пошуки приміщення.
«Ми довго шукали оптимальний варіант. І дуже вдячні власниці цього, що вона нам пішла назустріч. Ціни на оренду високі, але нам щастить на хороших людей», — каже Світлана.
У найближчих планах клубу — активно розвивати його та збільшувати кількість учасників. Роман зізнається, що вони б хотіли провести турнір із сучасного бою на мечах. Наразі це неможливо зробити у Харківській області через постійні обстріли, та, можливо, вдасться в Чернівецькій. Також організатори клубу планують вивезти дітей на один із турнірів за кордоном.
