Українська діаспора за кордоном — це той ресурс підтримки, на який зараз покладаються сотні тисяч (а насправді — мільйони) біженців.
Ми поговорили з українцями в Норвегії, Іспанії, Великій Британії, Хорватії та Польщі, аби дізнатись, як виглядає ситуація зсередини.
Розповідає: Інна Тарпан, українка, кураторка лондонского штабу волонтерів #АРМІЯСАППОРТУ
В Лондоні я три роки. В мене не було жодних контактів українських організацій, якось не було потреби. Але з першого ж дня повномасштабної війни це змінилось. У Лондоні є Український дім, і саме вони почали збирати гуманітарну допомогу.
Я не розуміла, куди що нести. Всі хотіли долучитись, але конкретної схеми просто не існувало. Я знайшла в Інстаграмі список потрібних речей, і буквально 25 лютого почала збирати все сама.
Дві подушки — це не дуже корисно, подумала я, а от якщо долучити до цього сусідів, то вийде непогано! Мене підтримали всі: 25 поверхів будинку, в якому я живу, віддали те, що було необхідно.
Я також розуміла, що є медична частина потреб, яка доволі складна з точки зору координації. Саме тоді я створила в телеграмі чат Армія Сапорту.
Мені здавалось, що ми будемо координувати запити та надавати інформаційну допомогу біженцям. Але я відкрила краудфандинг на свій рахунок, за одну добу нам вдалось зібрати більше трьох тисяч фунтів, і ми почали закупати медикаменти.
Так як зараз знайти потрібне — справжній виклик, над пошуком медикаментів працює вся команда. У нас вже є окремий склад, який нам надали безкоштовно. З Лондону відправляємо коробки до Одеси, і вже потім все це розподіляється штабом ЗСУ.
Розповідає: Катерина Лукіна, українка, волонтерка в Норвегії
Я вже вісім років живу за кордоном, чотири з яких — в Норвегії.
24-го лютого я в першу чергу зателефонувала всій своїй родині, перевірила, як вони. Взяла собі вихідні, бо працювати було неможливо: два дня я просто читала новини, буквально цілодобово.
Через кілька днів з’явилася інформація, що в Норвегії будуть перші демонстрації, і я одразу поїхала в Осло (Катерина живе в маленькому містечку на півночі Норвегії, — прим.ред.). Було дуже багато людей, підтримки.
До речі, українців в Норвегії не дуже багато, за офіційними даними близько 8 000. І тільки зараз (а минув майже місяць!) в Норвегію почали приїздити перші біженці, бо сюди не так легко дістатись. Для акліматизації це не така вже й проста країна. Навіть для біженців є певні обмеження.
Ми з чоловіком записались на програму, згідно з якою людину з Норвегії «прив’язують» до певної сім’ї, і ми можемо допомагати звикати до життя в Норвегії, допомагати з мовою.
За офіційними даними в Норвегію вже приїхало близько 9000 українців, з яких зареєстрували лише половину (тут проблема з цим, через різкий наплив виникають певні труднощі). Я розумію, що в Польщі, наприклад, все інакше, швидше. Але при цьому Норвегія відкрита та охоче приймає українців тут. До того ж, в Осло постійно концерти, благодійні івенти на підтримку України.
Розповідає: Світлана Нарольська, українка, волонтерка в Польщі
Ми з моїм хлопцем прокинулися о 5 ранку від дзвінка його мами: «почалося». 24 лютого згадувати страшно, хоча, чесно кажучи, весь наступний тиждень був не краще. Цілими днями ми спілкуватись з родичами і друзями. Пошуки інформації для знайомих, кого, куди і як відправити, кого залишити в себе, кому знайти транспорт: цим були зайняті всі години на добу… Окрім того, вже буквально на другий день ми поїхали на протест, а на третій почали купувати їжу, ліки та відвозити в різні волонтерські місця Варшави.
В якийсь з перших днів я побачила, що потрібні люди на вокзал. Я відгукнулась, адже знаю мову, а також можу допомагати з координацією.
Всі були шоковані, але по-дивному спокійні. Одного разу, коли ми з хлопцем взялись за координацію родини, він пішов заповнювати документи, а ми з бабусею пішли взяти для них сім-карту.
І вже під кінець, коли вона дякувала, тільки тоді розплакалася і говорила: «Ви б бачили, як ми тікали, ви б бачили, як нас бомбили, ви собі не уявляєте». Все, що я могла з себе видавити, було «Це правда, я не уявляю, але все буде добре».
Через те, що було дуже багато людей в роботі, на щастя, там не було місця для істерик і паніки. І тільки коли я була вдома — давала волю емоціям.
Розповідає: Марія Сремачкі, українка, волонтерка в Хорватії
В Хорватію я переїхала три з половиною роки тому. І не дивлячись на те, що я досі живу в Загребі і не планую змінювати місце проживання, я дуже сумую за домом.
Після початку повномасштабної війни керівник компанії, в якій я працюю, разом з друзями-хорватами створив Aidhub для допомоги українцям. Спочатку він діяв як хаб для родичів наших працівників, але дуже швидко ця ініціатива переросла в щось більше.
До нас почали звертатись друзі, сусіди, знайомі і т.д. Звісно ж, відмовити ми не могли.
Як тільки ця кількість стрімко зросла, ми почали співпрацювати з більш досвідченою ГО «Добра Воля». Вони мають розвинену мережу контактів для допомоги.
Паралельно ми допомагаємо з розселенням людей, зі збором донацій для біженців.
Не так давно до мене звернулась поліція щодо допомоги в перекладі, оскільки їхня гаряча лінія ще не працює через нестачу перекладачів.
Запити різні: знайшла психіатра зі знанням української мови, для дитини знайшла реабілітолога, для реабілітаційного центру для дітей з фізичними вадами шукаю перекладача… Робимо все, що в наших силах.
Розповідає: Олександра Захарова, українка, волонтерка в Іспанії
Війна почалась для мене з повідомлення в робочому чаті. В цей момент я знаходилась (і знаходжусь зараз) в Іспанії, тут ми проводимо половину року, тут навчається моя донька, але вся наша робота (всі три проєкти, якими ми займаємось з чоловіком) знаходяться в Одесі. Коли я побачила ці страшні повідомлення, в мене була сильна панічна атака, яка доволі довго тривала та зберігалась тижнями.
Коли я могла повернутись в стан, близький до робочого, я почала запитувати, як я можу допомогти та підтримати буквально всіх, з ким я була на зв’язку. З цього почалась моя волонтерська діяльність онлайн.
Прийняти рішення, проговорити те, що болить, прийняти страхи. Ми розмовляли, я нагадувала про прості речі, вдохи та видихи, давала поради, що робити, коли зовсім складно. І паралельно я допомогала людям знайти прихисток якомога ближче до дому, обрати інше місто або іншу країну.
Жодного досвіду в подібній координації я не мала, але я вже десять років займаюсь організацію фестивалю (Гешефт Garage Sale, — прим.ред.) , тож вирішувати подібні задачі все-таки можу. Нову інформацію я можу легко запам’ятовувати, багатозадачність допомагала підсаджувати людей в машини, розуміти, хто де перебуває зараз.
Все це було дуже складно, бо кожну історію, кожне звернення я пропускала через серце, і це відбувається досі.
Тим, хто виїхав, я почала допомагати з подальшим розселенням. Деяка частина з тих, з ким я була на зв’язку, і ті, з ким я маю більш дружній контакт, приїхали до мене на північ Іспанії. Це, звісно, далеко від України, тож доїхати було непросто, але комусь за правда було необхідно. Тут я можу надати підтримку в усіх сенсах, морально та фізично. Обійняти, допомогти з дітьми.
Через три тижні після початку війни з онлайн-допомоги я змістила фокус на допомогу офлайн.
Їздила до волонтерів, дізнавалась про актуальний стан справ, ходила на зустрічі. Публікувала в каналі для українців важливу інформацію.
Саме на півночі Іспанії доволі непогано з розміщенням біженців. На відміну від Мадриду, тут ще є місця. Скажімо, ситуація в Берліні або Варшаві вже критична, тут поки не так.
В Іспанії перевантажені Мадрид, Барселона та Валенсія.
А тут українців селять в готелі, забезпечують їжею та допомагають з документами. Правда, буквально вчора я отримала інформацію, що їх перевозять в інше місце. Це може бути де завгодно в Іспанії.
Величезна кількість гуманітарних зборів. Люди приносять та привозять величезну кількість одягу, продукти, все це сортується та надсилається в Україну. Новий одяг, з бірками, надсилають ТЦ в якості допомоги. Цього дуже багато! Цілі коробки нової білизни, футболки, куртки, все це відправляється в Україну.
А ще речі залишаються тут, для тих, хто приїхав.
Трохи про те, як до цього ставляться іспанці. Вони дуже емпатичні. Їм зовсім не все одно. Вони не завжди знають, що конкретно можна зробити, але помітно, що вони хочуть долучитися до всіх процесів. Єдине — тут зараз складно зняти квартиру через правила, які діють на території країни. Але варіанти знайти можна.
Багато людей на мітингах, багато перевезень з інших країн в Іспанію організовують безкоштовно.
До речі, діти дуже довірливо ставляться один до одного. Ми переїхали сюди десь півтора роки тому, моя донька не знала мови, вона переживала та соромилась, не могла вільно спілкуватись. Але вони її в прямому сенсу «забирали» до себе в компанію, навчали слів. Це не була гра на один день, це відбувалось, допоки вона не почала вільно спілкуватись.
Все це зараз я бачу на прикладі дітей, які опинились в Іспанії. Засудження нема, навіть байдужості. Всі щасливі бути корисними. А емпатія дітей — це емпатія майбутніх дорослих. Така щирість викликає сльози вдячності.
Іспанці, очевидно, підтримують Україну та не підтримують війну. Я бачу, що транслюється тут.
Очікувалось чотири мільйони біженців, їх вже 4 мільйони сімсот тисяч. Іспанія — це не найбагатша країна, яка могла собі це довзолити. Але з боку мешканців немає роздратованості. Звісно, певна криза вже почалась, але всі розуміють, що винні точно не біженці, а війна.
Я займаюсь організацією фестивалю Гешефт Garage Sale, також в мене є магазин дитячого одягу PiePie Kids (частково ми продовжили працювати, але виключно для підтримки команди), а мій чоловік займається Зеленим театром в Одесі.
Не дивлячись на те, що зараз ми безробітні, ми вирішили не шукати нову роботу. Ресурс нам потрібен, аби потім вкластись в Україну. Ми хочемо зробити ще більше для її розвитку та відновлення.
Багато хто пише, що вони чекають на Гешефт після війни, і я відчуваю тепло, коли думаю про це. Вірю, що всі ми зберемось обійматись, як це було раніше, і це буде справжнє свято.
