Історія Марії Романової змушує пишатися, та водночас відчувати тугу за тими, кого не повернути. Марія працювала дизайнеркою в IT, але після повномасштабного вторгнення не змогла залишитися серед цивільних і стала бойовим медиком. А тепер — керівником медичної служби артилерії Бригади Азов (колишній ССО «Азов»). Через що дівчина пройшла, які навички здобула та як руйнує стереотипи на війні — читайте у матеріалі.
Чим ти займалася до повномасштабного вторгнення і як його зустріла?
До 24 лютого я працювала лід-дизайнеркою в українській IT-компанії, паралельно багато займалася спортом і подорожувала. За тиждень до вторгнення якраз повернулася з Канарських островів із відчуттям, що все ж таки щось почнеться. І якщо це станеться, у моєї собаки мають бути готові документи для виїзду.
24 лютого в мене почалося досить спокійно, бо я не чула вибухів. Прокинулася о 7 ранку й одразу сіла працювати. Потім відкрила твіттер і зрозуміла, що почалося. Взялася пригадувати всі протоколи: що треба робити, чим заклеювати вікна, як убезпечити себе тощо. Пішла в магазин купити необхідне і розміняти гроші. Люди навколо спокійно поводилися: не панікували, обирали продукти ніби нічого не коїться. Тільки затори на дорогах видавали: щось не так.
Тож перший день був абсолютно спокійний, я нікуди не хотіла їхати, хоч всі мої іноземні друзі намагалися мене витягнути та пропонували допомогу.
Ти все ж виїхала?
Мені почав надзвонювати керівник і запевняти, що треба їхати. Я не хотіла, але працювати вже не могла — тривога була просто в повітрі. До того ж люди з усіх боків тиснули та стверджували, що зробити це необхідно для виживання. Тому я поїхала до Кракова. До повномасштабного вторгнення я постійно подорожувала і працювала з будь-якої країни, могла тижнями не бувати вдома і відчувала себе прекрасно. А там мені було тривожно, наче не на своєму місці. Можливо, це провина вцілілого.
Вже тоді я почала шукати, як можна долучитися до ТрО. Всі, звичайно, мені казали, що без досвіду мене не візьмуть, а ще через те, що я жінка. Тоді я стала багато волонтерити. Моя компанія організувала волонтерський штаб, ми отримували запити від різних організацій, волонтерських груп і закривали їх. Я вже навіть почала тактичну медицину вивчати, щоб знати, що і де закуповувати. Але все одно відчувала, що це не моє, тому паралельно шукала військові навчання в країнах Європи.
Чому у тебе взагалі виникло бажання піти в ТрО?
Досі не можу відповісти на це запитання собі та іншим. Можливо, у мене інстинкт самозбереження на мінімалках. Наприклад, всі мої знайомі, які поїхали, не хочуть поки повертатися. Їх лякає навіть звук повітряної тривоги, що мене не бентежило ані в перший день, ані зараз. Ні повідомлення від ДСНС, ні навіть вибухи мене не страшать. Все це скоріше мобілізує.
Тобто твоя мотивація не конкретно в допомозі людям?
Рятувати людей, звісно, мені хотілося. Я і до того прагнула поїхати на схід, коли була частиною Товариства Червоного Хреста і проходила навчання. Може, це синдром рятівника. Просто був порив, я йшла за ним. Називаю його «покликом серця».
Яким був перший такий порив?
Я почала шукати, які для мене взагалі є можливості, бо розуміла: серйозна штурмова бригада — точно не моє. Там можу розгубитися та підвести інших, а тут це питання життя та смерті. Але потім дізналася, що є аеророзвідка (а у мене такий досвід є), — і подумала: «Чом би й ні?». Сказала керівнику, що більше не можу бути в Польщі та повертаюся в Україну. Що їду проходити навчання, щоб цілеспрямовано йти в якесь військове угрупування.
Коли я вже їхала, то запитала у знайомих з ТрО та ЗСУ, як можна до них потрапити. Призначали два інтерв’ю телефоном і одну особисту зустріч. Остання пройшла легко та органічно, спочатку я поговорила з працівником медичної служби, потім із командиром. Я тоді не знала, що за угрупування, поки мені не сказали: «Вітаємо в Азові».
Я не гналася за славою, мені важлива була команда. Друг, який теж там служить, розповідав, що всі в підрозділі ініціативні. Або самі шукають забезпечення, бо цього завжди не вистачає. В цій справі команда, напевно, найголовніше, тому що якщо налажав один, постраждають усі. Тому я приєдналася до Азову, але одразу зрозуміла, що будуть складнощі.
Які складнощі одразу з’явилися?
У нас багато людей із підрозділу роз’їхалися у гарячі точки й мені довелося самій шукати собі навчання з тактичної медицини. Тогочасного мого досвіду було недостатньо. Також в армії треба звикати до того, що щось може відбуватися досить спонтанно. Ти можеш дізнатися про виїзд на операцію вночі або про відбій, коли стоїш на порозі в екіпіровці. Але через якийсь час звикаєш до цього хаосу.
Які твої основні завдання?
Спочатку я була в аеророзвідці. Тоді мій командир постійно казав, що жінкам не місце на війні й він робить велику послугу, що бере мене у підрозділ. Він підкреслював: «Я собі не пробачу, якщо тебе візьмуть у полон». Але я своєю впертістю і впевненістю довела йому, що все буде добре і я буду максимально виконувати свої завдання, але не ризикувати собою або іншими. Тому коли нас переоформлювали на артилерію більшого калібру, мене направили туди. Там 60+ людей, я один бойовий медик і на мене лягає багато відповідальності: просто у забезпеченні здоров’я, так і в випадку евакуації, формування аптечки, а також навчання.
Тому я знову пішла на додаткові курси, спілкувалася з іноземцями, співпрацювала з громадськими організаціями та шукала ресурси. Постійно розвивалася, бо тільки так в армії можна забезпечити себе та побратимів.
Мої завдання: в разі чого евакуація, утримання життєвих показників, зупинка критичних станів, підключення до апаратів і супровід у місця, які спеціалізовані, наприклад, на судинній хірургії або неврології. Плюс навчати наших бійців домедичній допомозі. Також забезпечення — я постійно в пошуках фондів, комітетів, організацій, які готові нас підтримати та допомогти. Знайти необхідну кількість аптечок, інфузійних розчинів, сухої плазми — теж непросто.
Де ти служила?
На півдні. Це все, що я можу сказати.
Чому новому ти навчилася?
Хірургічним навичкам, різним дренажним прийомам, УЗД (з мобільною апаратурою та в русі), переливанню крові. Тепер шукаю додаткові курси для себе та своїх медиків по підтримці життя в польових умовах, роботі з хімічними ураженнями та іншими специфічними ситуаціями у цій жорстокій війні. Забезпеченням протигазів і фільтрів теж треба займатися мені. Або ось знаю, що робити при фосфорних бомбах.
А емоційно в тобі щось змінилося?
Думаю, у мене адаптувалася психіка. Стала стабільнішою — раніше ніяковіла, коли розмовляла з командуванням. Зараз розумію, що хвилювання ніяк не допомагає. Я просто впевнено і спокійно кажу, що мені треба, яким бачу рішення проблеми та що пропоную зробити.
Мої лідерські та менеджерські позиції посилилися. У цивільному житті мені кажуть, що я можу бути трохи грубою, але якби так спілкувався чоловік, ніхто б і не помітив.
Були або є якісь упередження стосовно тебе в Азові як жінки?
Були моменти, коли зі мною навіть командування з інших підрозділів не віталося. Коли вже бачили, що я медик, то могли кивнути, бо умовно медик — це людина без статі.
Мене запевняли, що слабка і не зможу в разі чого людину витягнути з гарячої точки. Тому на тренуванні я доводила та показувати, що тягти на собі 100 кг тіла + 20 кг амуніції для мене — не проблема.
Звичайно, найсильніше упередження, що війна — не місце для жінки. Але потім я познайомилася з іншими дівчатами, які вже командирки гармат, сильні та бойові. Їх одразу поставили на таку типу «чоловічу» позицію. Коли відпрацьовуєш свою репутацію і гарно показуєш себе у певних обставинах, стереотипи починають відходити. У мене ось, навпаки, з’явилося більше підтримки від підрозділу і піклування.
Була в мій бік об’єктивізація, не буду приховувати, але один раз і командування швидко зреагувало. В результаті військовий зрозумів, що так з жінкою поводитися не можна, це були дуже неприємні вульгарні жарти. Але це ж не тільки в армії, таке є всюди в суспільстві — на роботі така ситуація запросто може статися.
Що найскладніше у твоїй роботі?
Оговтуватися після допомоги пораненим, особливо, коли знаєш їх особисто.
Складно дуже, коли бачиш двохсотих, вивозиш їх. Після цього у мене психіка замикається на тиждень, на два. Я постійно опісля проводжу певні ретроспективи з друзями та запитую, чи сильно змінилася я, щоб розуміти, ким взагалі повернуся після війни. Не хочу бути тією людиною, яка постійно буде заливатися алкоголем чи наркотиками. Хочеться контролювати свій стан.
Зараз я стала керівником медичної служби артилерії Бригади Азов, на мені багато відповідальності. Але водночас є багато моментів, на які я не можу вплинути. Тому я працюю з тим, щоб не зациклюватися на них.
Ти працюєш в умовах постійної небезпеки, але розповідаєш про це легко і невимушено. Як у тебе це виходить?
Звісно, бувають моменти, коли мені страшно. Коли, наприклад, прилітає біля наших позицій. Тут головне — не розгубитися, залягати, підкопувати під себе або лізти в окоп або бліндаж. Страшно, коли бачиш безпілотник — тоді по тобі можуть зараз спрацювати. Часто коли по твоїй базі стріляють, перша реакція — розгубленість. А ось у деяких моїх побратимів просто відбитий цей тваринний інстинкт, вони міркують: «Прилетить, то прилетить».
Бути у гарячій точці, прораховувати можливу кількість двохсотих, розмірковувати про сортування поранених — непросто. Але мені легше справлятися з цим, коли розумію, які функції треба виконувати.
До того ж легше, коли розумієш, що ти якось впливаєш на ситуацію. Через те, що в Азові багато прогресивної молоді, застосовують новітні способи роботи в армії. В першу чергу керівництво стало краще спілкуватися з суспільством, а це впливає напряму на пошук забезпечення.
Як вам можна допомогти?
Починається холодний сезон і ми не певні, що отримаємо якусь форму. Тому шукаємо спальники, форми, взуття, намети, генератори. Постійно шукаємо автівки. Всі мають розуміти, що війна — це не коли ти десь окопався і сидиш. Це 60-90 людей треба чимось вивозити на операції. Часто ці автівки обстрілюють, вони псуються через стан доріг у гарячих точках.
У нас є чотири реанімобілі, але самі по собі вони нічого не варті. Потрібна начинка: дефібрилятори, монітори, носилки, холодильники для зберігання препаратів та компонентів крові тощо. Тому ми організовували збори коштів — посилання на банку.
Останнє запитання. Ти плануєш бути в Азові до нашої перемоги?
До нашої безумовної перемоги.
