Війна завжди ставить багато викликів. Один із найголовніших — зберегти людські життя, особливо на полі бою. Медична система не завжди встигає реагувати на всі запити, що виникають через війну. Там, де інституції гальмують, на поміч приходять благодійники і волонтери. Медицина — не виняток, але особливість її в тому, що переважно це була жіноча справа. Як розвивалося медичне волонтерство, читайте у нашій історичній розвідці.
Як новий підхід Флоренс Найтінгейл змінив усе
Здавна центрами благодійної медичної допомоги були монастирі. Найчастіше черниці брали на себе обов’язок піклуватися про хворих та знедолених. Їхня допомога — елементарний догляд та молитва. Тільки у середині 19 століття до справи підійшли більш фахово — зокрема, через війну. У часи Кримської війни 1853-56 років у польових шпиталях абсолютно безкорисливо працювали сестри милосердя. Найвідоміша з них — Флоренс Найтінгейл. У 1855 році вона очолила групу жінок, які добровільно погодилися доглядали хворих і поранених військових.
Завдяки самовідданій роботі Флоренс Найтінгейл рівень смертності серед солдатів і офіцерів знизився у декілька разів. Як це вдалося? Флоренс запропонувала новий підхід: чистота в палатах, регулярне провітрювання, якісне харчування, карантин для заразних, уважне ставлення до всіх скарг хворих і кваліфікований медичний персонал.
Те, що нині здається очевидністю, у середині 19 століття вважалося новим кроком у догляді за хворими. І напрочуд дієвим: за час роботи Найтінгейл у польових шпиталях смертність знизилася з 42,2 % до 2,2 %. Уже після війни Флоренс Найтінгейл ініціювала реформу медичної служби в армії Британської імперії. Так, поступово, санітарна ситуація у війську змінювалася на краще.
Ідеї Флоренс Найтінгейл поширилися завдяки її видавничій діяльності. З кінця 1850-х вона написала кілька книг про медичний догляд і сестринську справу. Найвідоміша з них — «Записки про догляд» (Notes on nursing). Книга стала бестселером, її переклали багатьма європейськими мовами ще у 19 столітті. А зовсім нещодавно вийшло друком повне зібрання творів Флоренс Найтінгейл — 16 томів.
У 1860 році, Флоренс Найтінгейл втілила свій освітній проєкт: заснувала першу в Англії і одну з перших у світі школу для сестер милосердя. Навчальний курс тривав лише рік, але був інтенсивним. Випускниці школи могли розраховувати на хорошу професійну репутацію. Послуги кваліфікованих медсестер завжди користувалися попитом.
Хоча сестринська справа починалася як цілком благодійна ініціатива і безкорисливе служіння, Флоренс Найтінгейл стверджувала: правильним шляхом розвитку сестринської справи став би її професіоналізм, а за свою нелегку працю сестри мали б отримувати платню.
Однак упродовж 19 століття сестринська справа залишалася безоплатною, надто під час воєн.
Сестри милосердя і черниці — що спільного?
Діяльність Флоренс Найтінгейл стала прикладом для наслідування у багатьох країнах. Передусім ішлося про новий підхід до сестринської справи і особливо про медичну допомогу під час військових дій. Так, у другій половині 19 століття практично жоден із військових конфліктів у Європі не обходився без участі сестер милосердя, які безкорисливо надавали допомогу пораненим. Здебільшого їхня робота відбувалася під егідою Товариства Червоного Хреста, яке існувало завдяки благодійній допомозі філантропів.
Наприкінці 19 — початку 20 століття сестри милосердя мали чимало схожості з черницями. Так, їхній побут був подібним. Сестри перебували на повному забезпеченні громади: їм надавали житло, одяг, їжу і кишенькові гроші. Офіційно ж служба сестер була безоплатною, вона вважалася важливим елементом християнської доброчесності і милосердя.
Спеціальні правила зобов’язували сестер виконувати свою справу з любовۥ’ю і лагідністю та не відмовлятися від марудної роботи. Сестри милосердя носили спеціальну форму: це була коричнева або сіра вовняна сукня, білий фартух з нашитим червоним хрестом на грудях і біла косинка. Під час пересування містом сестри вдягали білі нарукавні пов’язки і обов’язково носили при собі спеціальні посвідчення.
Зазвичай сестрами милосердя ставали жінки від 18 до 40 років. Винятково, з дозволу їхніх батьків, дозволялося приймати у сестринські общини й молодших. Сестрам милосердя забороняли одружуватися. А серед іншого, обов’язковими вимогами вважалися чудовий стан здоров’я та грамотність. Жінки без освіти могли стати тільки санітарками.
Для того, щоб стати кваліфікованою сестрою, належало пройти одно- або дворічний курс з медичної допомоги і специфіки догляду за хворими. Сестри раз на рік могли брати відпустку — максимум на шість тижнів.
Із кінця 19 століття майже у кожному великому місті на українських землях діяли общини сестер милосердя. Однак не можна сказати, що медичне волонтерство було дуже чисельним — наприклад, у Києві у 1903 році нараховувалося лише 138 сестер милосердя.
Перша світова: кадрова криза й самогубства
З початком Першої світової війни гостро зросла потреба у медиках. Багато молодих жінок добровільно долучилися до лав медичних сестер, які допомагали пораненим як у стаціонарних шпиталях, так і в польових госпіталях. Про роботу у шпиталі в Ризі (туди перевели зі Львова, оскільки місто повторно захопила австро-угорська армія) згадувала сестра милосердя Тетяна Варнек у своїх спогадах «Воспоминания сестры милосердия»:
«Вночі ми мали бути вільними, але операції йшли одна за іншою. Тільки встигали перепочити від одної, як починалася наступна… Вдень, якщо була вільна хвилина, ми йшли у сестринську кімнату. Це була велика прохолодна кімната серед госпіталя, де стояли шість чи сім чистих нош. Ми приходили туди, падали, у чому були, на ноші та засинали, аж поки не приходили нас звати знову наверх».
Життя в зоні бойових дій було набагато важчим. Жінки мешкали у наметах, у бараках влаштовувалася кухня, чергування тривало по 12 годин, а на одну сестру припадало по 40-50 хворих і поранених. Відтак нерідко помирали й самі сестри милосердя — від інфекційних хвороб, ворожих обстрілів. Іноді траплялися і самогубства.
Медичних кадрів суттєво бракувало, тому на початку Першої світової війни однорічні сестринські курси замінили на прискорену 6-тижневу програму. Лише в Києві на неї одразу записалося понад 2000 жінок.
Київська письменниця Зінаїда Тулуб згадувала: «… мені стало соромно стояти осторонь від цього загальнонародного страждання, бути панянкою-білоручкою. І от кожен ранок я йшла з дому, але не на курси, а в Червоний Хрест на лекції і практику. Слухала курс польової хірургії, мікробіології, загальної терапії, гігієни та ін. і через день відбувала шестигодинне чергування біля поранених хворих».
На початку 1917 року тільки у Товаристві Червоного Хреста Російської імперії працювало близько 100 тисяч сестер милосердя. Цієї масовості вдалося досягнути не лише завдяки тисячам волонтерок — багато жінок, які постраждали внаслідок війни, ввійшли до рядів медсестер. Тоді ж сестрам милосердя почали платити добові — приблизно 2 рублі. Їх вистачало лише на найнеобхідніше.
Друга світова: допомога як обов’язок
У радянський час ідею медичного волонтерства і добровільної допомоги хворим і пораненим замінили на обов’язок перед державою. Проте на початку Другої світової війни, коли армія критично потребувала підготовленого медперсоналу, на допомогу прийшов Червоний Хрест. Упродовж війни організація підготувала 300 тисяч медсестер, 500 тисяч сандружинниць і 300 тисяч санітарок. Здебільшого це були зовсім юні дівчата, які добровільно погоджувалися на небезпечну службу.
Лише за офіційною статистикою, під час Другої світової жінки становили 40 % санітарних інструкторів (військових парамедиків) і санітарок у радянській армії. Саме на них лягав обов’язок домедичної допомоги пораненим на полі бою.
Головне їхнє завдання — оцінити вид поранення, ступінь його тяжкості, надати першу допомогу і витягнути пораненого з передової в укриття. Ба більше, офіційні приписи зобов’язували виносити поранених «з їхніми гвинтівками або ручними кулеметами».
Попри всі труднощі, медики-добровольці рятували життя тисячам бійців. Яскравим прикладом стала 18-річна санінструкторка Ірина Левченко, яка впродовж перших місяців війни винесла з поля бою і надала першу допомогу 168 пораненим військовим. Згодом, вже у мирний час, її нагородив Міжнародний комітет Червоного Хреста медаллю Флоренс Найтінгейл за особливі досягнення у сестринській справі.
Ще один приклад — Марія Щербаченко. У перші роки вона опинилася під німецькою окупацією на Харківщині, але вже у 1943 році пішла санітаркою-добровольцем у військо. Майже одразу молода 21-річна дівчина потрапила на одну з найбільш кровопролитних битв війни — битву за Дніпро.
Лише під час боїв з 24 вересня по 4 жовтня 1943 року вона надала допомогу 112 бійцям на полі бою. Згодом вона писала: «Становище санітарки на фронті часто більш ризикованіше, ніж бійця. Адже вона мусить бігти, повзти під від одного бійця до іншого під нищівним вогнем, щомиті наражаючись на смертельну небезпеку. Але й у ці моменти думаєш не про власне життя, а про тих, хто спливає кров’ю. Тоді відчуваєш, що твоя допомога вкрай необхідна, бо від неї залежить життя людини».
Ірина Левченко і Марія Щербаченко пройшли війну і продовжили життя у мирний час, однак сотні дівчат-сандружинниць і медсестер гинуло на полях війни. Тільки згідно з офіційною статистикою, з радянського боку загинула 71 тисяча санітарних інструкторів та іструкторок, санітарів і санітарок.
2014: нова хвиля активізації
Після початку російсько-української війни у 2014 році в Україні надзвичайно активізувалося медичне волонтерство. Як виявилося, у війську катастрофічно не вистачало підготовлених медиків на найгарячіших ділянках фронту. Йшлося насамперед про надання домедичної, першої медичної допомоги та евакуацію поранених з поля бою. Особливо гостро це питання постало у добровольчих батальйонах.
Саме тоді з’явилися перші українські парамедики, хоча до 2017 року офіційно в Україні такої професії не існувало. Навчатися доводилося «з коліс», швидко освоювати принципи тактичної медицини, зокрема застосування чітких алгоритмів надання допомоги (MARCH, TCCC, TECC).
Упродовж 2014-2015 років виникла низка волонтерських ініціатив, які почали організовувати по-новому медичну допомогу та підготовку бійців за сучасними стандартами тактичної медицини.
Завдяки діяльності Госпітальєрів, Білих беретів, Першого добровольчого мобільного шпиталю імені Миколи Пирогова, Медичного корпусу, ASAP Rescue Ukraine, 44 навчального центру були врятовані сотні життів українських бійців. Нині більшість волонтерських медичних організацій продовжують свою роботу, також з’являються нові ініціативи. Всі вони зараз, як ніколи раніше, потребують всебічної підтримки.
Кожен може власною працею або грішми підтримати ці організації, адже вони саме зараз працюють у зоні бойових дій, рятуючи найцінніше — людське життя.
