24 лютого війна прийшла до Харкова. Вили сирени, лунали вибухи, а в метро діти, які ховалися від вибухів, навчалися каліграфії та слухали лекції з історії України.
Ці заняття влаштував харків’янин Валерій Лейко, який є засновником та керівником Музею дитинства. Це простір, де зібрана унікальна колекція найрізноманітніших іграшок, книг, монет, марок та книжок. Коли почалося повномасштабне вторгнення, першим ділом він подумав про дітей, які ховалися у метро та бомбосховищах. Хотілося якось їх розрадити. Тому вже на третій чи четвертий день Валерій став ходити по сховищам і пропонувати свої уроки.
Десь до його пропозицій поставились з підозрою, а то навіть вороже. Мовляв, чи не шпигун він? Але згодом зусилля увінчалися успіхом. На трьох станціях метро та в одному бомбосховищі Валерій знайшов свою аудиторію.
Шукали старовинні монети та святкували дні народження
Вибухи та постріли лунали кожен день, але Валерій Лейко щоденно приходив до свого музею, брав якісь експонати та приносив їх дітям. Зазвичай його зустрічали близько двадцяти слухачів. Це були діти та підлітки віком від шести до чотирнадцяти років. Дуже багато музейних цікавинок ставали подарунками.
Чоловік читав лекції на різні теми: наприклад, розповідав про каліграфію, космос чи історію України. Його слухачам це дуже подобалося. За словами Валерія, під час війни ці діти дізналися навіть більше, ніж у мирний час. Вони і самі таке говорили.
До речі, Валерій не був єдиним гостем у метро. Кожного дня туди спускалися репортери з різних країн світу. Приходили музиканти, активісти та волонтери, що розносять їжу. Приходив ляльковий театр імені Афанасьєва.
«Ми дуже часто грали, – згадував Валерій Лейко. – Наприклад, ховали старі монети, а дітям потрібно було їх знайти. І хто знаходив – забирав їх собі. Ми святкували дні народження: була дівчинка, яка у метро зустріла свої 14 років. Я у дітей спитав, яких смаколиків вони би хотіли. Вони сказали: «Цукерки є, шоколад є, а от морозива немає». Один із батьків, який мешкає за кордоном вже вісім років, вислав значну суму. Сказав: «Валерію, я бачу, чим ви займаєтесь. Витрачайте на свій розсуд». Я накупив морозива, бананів і приніс все це в метро. Їм це дуже запам’яталося».
Одного дня діти отримали особливо багато подарунків і навіть злякалися, що це тому, що невдовзі Валерій неодмінно кудись поїде. Коли того дня він вийшов з метро, йому почали телефонувати друзі з різних країн: просили негайно виїхати з міста:
«Знаєте, від цього було не по собі. Я прийшов додому в розпачі: думаю, чи тікати завтра, чи йти до дітей? Зупинився на останньому, подумав: ну вб’ють, значить вб’ють».
З часом учні покидали свої схованки: дітей з бомбосховища вивезли до Болгарії, станцію «Проспект Гагаріна» юні містяне також покинули. Там було п’ятеро дітей, але Валерія особливо вразила дівчинка, яка в чотири роки вже пережила інсульт через війну.
Діти знову хочуть зустрітися
Ця війна сильно травмувала кожного. Деякі діти могли цілий тиждень не виходити на вулицю. Валерій Лейко згадував, як поблизу однієї станції були прильоти. У той момент люди сиділи біля входу. Побило скло, одного з поліцейських порізало ним.
Діти дуже злякалися, потрібно було якось витягати їх з того стану. Валерій запропонував привезти свій професійний телескоп і показати місяць. Довезти пристрій допомогли волонтери, які розвозили обіди. Опинившись біля станції, телескоп відразу став об’єктом живої уваги, бо ніхто з присутніх раніше не дивився в нього.
«Потім я брав з собою металошукач і ми з дітьми виходили на двір, – згадував Валерій Лейко. – Ходили на дитячий майданчик, коли ще не було обстрілів, брали з собою металошукач і копали пісок. Діти були у захваті від того, що щось можна знайти. Ще у нас був конкурс малюнків. Там була така класна робота. Один хлопчик намалював метро, вагони і п’ятьох чоловічків на їх тлі. Серед них був один, якого він підписав – “Валера”».
З часом про ініціативу Валерія дізнавалося все більше людей, якф також хотіли допомогти. Один з друзів-волонтерів привозив шоколад, печиво та цукерки. Інші приносили незвичайні музичні інструменти. Олег Лазаренко, заслужений художник України, подарував картину «Соняхи». Вона піднімала настрій людям, які ховалися на станції Захисників України.
Ще у Валерія Лейка є ретро-автомобіль, але щоб він їхав, не вистачало акумулятора. Проблема була вирішена дуже просто – акумулятор подарували небайдужі люди: просто привезли до будинку Валерія та залишили біля дверей. Коли не було обстрілів, на цьому автомобілі дітей возили до Музею дитинства. Звісно, вони продовжували жити в охопленому війною місті, але ці уроки робили їх дійсність куди світлішою.
«Волонтери згладили цей жах війни, – зазначив Валерій Лейко. – Бо завдяки заняттям діти частково забували про неї. Вони почали цікавитися різними речами. Наприклад, майже всі почали збирати марки. Я їх дарував, розповідав про них. Хтось почав збирати монети, хтось значки, мінерали чи мушлі. Тобто, все, про що я розповідав, якось зайшло в їх голови. Головне, що ми дуже класно їх відволікали від сьогодення. Бо воно було таким непростим, особливо в березні – на початку квітня. Тиждень тому в музеї зустрічався з дітьми, які були зі мною у метро. І вони сказали: «Ви знаєте, ми так класно провели час, що навіть хочеться знов зустрітись у метро».
