«Чи не краще було б здатися Росії?», — таке часом можуть запитувати італійці про нинішню війну. Попри те, що українці мають тут велику діаспору, про них мало знали.
Ірина Луць вирішила знайомити італійців із українською культурою та історією — створила асоціацію «Україна плюс» у Мілані (Ucraina Più – Milano), щоб стереотипів про українців меншало. Долучаються до такого просвітництва і самі італійці, яким довелося пізнати Україну, наприклад, фотограф Енцо Делль-Аква.
Шлях до України
«Я міг би сказати, що, оскільки я італієць, то вся Європа і частина Африки — моя. Була ж Римська імперія! Але ні. Зворотного шляху немає. А є міжнародне право, систему якого ламає Путін», — каже фотограф Енцо Делль-Аква.
Він розкладає на столі дитячі малюнки. Одні з них жовто-блакитні і патріотичні. Інші — похмурі, з павуками, брудом. Їх намалювали діти, які перебувають на реабілітації у санаторії «Ялинка» у Пущі-Водиці, звідки він повернувся днями.
Після того, як у 2019 році Енцо вперше відвідав Україну, вона його не відпускає. Каже, за ці роки усвідомив як країна не просто йде, а біжить у напрямку західної культури і розвитку. Наразі додому в Італію він приїхав на кілька днів, щоб затим повернутися до Ірпеня — як волонтер, допомагає у відбудові міста. До зими планують відбудувати три багатоповерхівки.
Кілька років тому фотограф вирішив провести відпустку у Києві. І зрозумів, що той мінімум, який знав про Україну, насправді зовсім не відображає її. Він пізнав невідому йому країну і зрозумів, наскільки вона близька, а багато проблем українців та італійців схожі.
Згодом, у 2019-му, він відкрив фотовиставку, присвячену Києву. Двісті світлин відображають повсякдення життя міста і його душу, як це відчуває іноземець. На його думку, сучасна українська столиця розвивається за тим самим сценарієм, що й Мілан у 70-их роках минулого століття: стрімко розбудовується і поповнюється новими мешканцями з різних регіонів. Це викликає у нього ностальгію.
За кілька років після Революції Гідності та початку війни на сході Енцо поїхав на лінію розмежування, де на той час було порівняно спокійно. Так спростував для себе ідеї, які просували італійські політики роками.
«Існував наратив в Італії, що, мовляв, погані українці нищать бідних людей Донбасу, які хочуть свободи. Це, звісно, була брехня, але такі наративи просувалися, та й зараз вони звучать у російських промовах. А брехня, повторена багато-багато разів, стає в сприйнятті людей правдою», — каже він.
Таку інформацію озвучували й місцеві політики. Італієць пояснює, що для багатьох італійців, прихильних до комунізму, якого у них ніколи не було, росіяни є носіями комуністичних мрій.
«Мабуть, кожна італійська партія трактувала неправильно події в Україні, починаючи з 2014 року. Проросійськими є всі ліві партії: для них, якщо ти не за Росію, значить — за США. Центристи не казали нічого: мовляв, ми не знаємо, побачимо», — пояснює Енцо.
З повномасштабним вторгненням італієць знову поїхав в Україну. Каже, якщо дивитися на сервіс і життя Києва зараз, то життя ніби іде без змін. Аж поки не почуєш сирену і звуки бомб.
«Через телевізор годі відчути реальність. Можеш відчути трагедію, але не відчуєш цього постійного почуття перебування у небезпеці, коли маєш бути постійно готовим до будь чого. Це те, чого не видно: людям потрібна допомога навіть тоді, коли немає видимих травм, — пояснює він. Власне це і стало причиною, чому він як волонтер працює на відбудові. — Багато хто не розуміє, у чому проблема. Будинки ж можна відбудувати. Так, все можна відбудувати. Але питання: як. Якби бомби падали на Мілан, то постраждали б бідні люди. Я щаслива людина. Але якби я залишився без житла, без роботи й мав би відправити родину кудись подалі, не знаю, що було б тоді».
Школа Степана Бандери
«Коли про тебе розказує хтось інший, а не ти сам, це геть інше», — каже Ірина Луць, яка очолює культурну асоціацію «Україна Плюс».
Ірина переїхала в Італію 24 роки тому, коли мала 18 років. Тут вийшла заміж за італійця, стала мамою. Каже, саме ця країна багато в чому сформувала її, вплинула на менталітет. Однією з рис, які відрізняють італійців від покоління українців, яким довелося пожити в Радянському Союзі, вважає здоровий егоїзм і здатність брати відповідальність на себе, а не покладатися на когось.
Власне це вона і зробила. Попри те що має родину і дві роботи (в банківській сфері в Італії та страхуванні життя в Україні) – знайшла час для створення асоціації.
«Я закінчила перший випуск гімназії імені Шептицького, яку відкрили в незалежній Україні. До того багато років вона була закрита радянською владою. У цій гімназії колись вчився Степан Бандера. Це щоб ви розуміли, чому я така, як є. У 18 років у мене вже було чітке бачення історії і того, що нам заподіяла Росія», — каже Ірина. Вона попри родину і можливість, не змінює громадянство на італійське.
Додає, що до 2014-го вона виконувала свій обов’язок громадянки України, ходивши на вибори. Після Революції Гідності активніше включилася у громадську роботу.
«У час Євромайдану перші місяці я просто читала новини, від яких мені було погано. Ще гірше ставало від відгуків всіляких проросійських ботів під італійськими новинами. Так я зрозуміла, що треба щось робити», — згадує.
Так об’єдналися з іншими українцями і потрохи стали допомагати. Перш за все дітям, у яких батьки загинули на війні.
«Але оскільки я працювала у маркетингу, то знала, що просто так допомагати — означає спровокувати протилежний ефект. Людям треба давати вудку. Є момент, коли треба допомогти, але далі треба рухатися власними силами», — каже.
У 2016 році італійські друзі пожертвували на потреби українців кошти від власних театральних вистав. За ці гроші 20 дітей загиблих захисників із чотирьох прифронтових областей поїхали у Львів на Різдво. За решту грошей дітей із інтернату в Чернівецькій області повезли до театру в Чернівцях.
У 2017 гроші витратили на те, щоб показати виставу-казку для дітей в онковідділеннях у Чернівцях, Кропивницькому, Івано-Франківську.
Знайомі неодноразово пропонували створити асоціацію, але Ірина відмовлялася, бо розуміла, яка це відповідальність. У 2018-му організація Scalabrinian Agency for Development Cooperation, яка займається проблемами мігрантів, запросила її долучитися до щорічного проєкту Il mondo in casa («Світ вдома»). Така участь і уможливить створення асоціації.
Мілан — це мультикультурне місто, де живе багато громад. Тому такий захід організовують щороку і представники з усіх країн та континентів мають 10 днів, щоб розказати про свою культуру: кухню, танці та інші особливі речі, якими пишаються.
«Тут ти і себе показуєш, і усвідомлюєш, наскільки класні інші, чого від них можна навчитися», — каже Ірина.
Того року відкриття заходу припало на всесвітній день вишиванки, тому навіть італійським волонтерам закупили футболки з вишивкою і попросили одягнути їх.
Показали фільм «Спадок нації» з італійськими субтитрами.
Тоді ж вдалося залучити спонсора — авіакомпанію Ernest, що привезла до Мілану українську режисерку Лесю Воронюк та етнографку та майстриню вишивки Олену Дідик із колекцією етнокостюмів.
Після цього заходу Ірина зрозуміла, що може щось робити сама: наважилася віддалено почати бізнес в Україні, а у 2019 році офіційно зареєстрували організацію, щоб просувати українську культурну дипломатію в Італії.
Подолати стереотип про доглядальниць
До появи у 2019-му асоціації «Україна плюс» у Мілані вистачало об’єднань українців. Але вони були закриті самі у собі. Ірина ж поставила собі за мету, щоб історію і культуру України показували для італійців. Адже давати людям інформацію важливо.
«Може, вони будуть копати глибше, може ні, але принаймні щось та й запам’ятають. Наприклад, про Росію знають багато, а про Голодомор — нічого».
Українська громада, яка на четвертому місці за кількістю у Мілані, — це здебільшого трудові мігранти, які тяжко працюють, щоб передавати гроші додому.
«Тому фактично громада, яка четверта за розміром у Мілані (після албанців, китайців і єгиптян), залишалася непомітною. Є стереотип, що українські жінки — це ті, які тільки прибирають або доглядають.. Хоча ж насправді їдуть працювати доглядальницями ті, хто зазвичай має одну, а то й дві вищі освіти», — каже Ірина.
Українська бібліотека
У кінці 2019 року почали думати над створенням у Мілані бібліотеки, яка мала б сприяти просвітництву і об’єднанню громади, але ще не мали для неї приміщення.
Завдяки публічним заходам знайшли партнера, а в 2021 році — і приміщення. У листопаді того ж року почали роботу. Книжками поділилося кілька видавництв.
Зараз у бібліотеці можна не лише взяти почитати книги українських авторів з автографами, а й відвідати презентації, творчі майстер-класи та інші важливі зустрічі.
Офіційне відкриття бібліотеки запланували на 25 лютого 2022-го. На нього запросили журналістів та інших гостей. А 24 лютого Ірині почали телефонувати медійники. Тож відкриття бібліотеки провели не як свято, а як змогу привернути увагу до українського питання.
«Саме відкриття бібліотеки 25 лютого дало нам конкурентну інформаційну підтримку. Та й робота в попередні роки, публічність дозволили налагоджувати з перших днів патронатну підтримку для українців», — каже Ірина.
У перші місяці організація робила все, щоб допомагати біженцям і передавати допомогу в Україну. Вони одними з перших запустили автобуси до польського кордону, відкрили курси італійської для новоприбулих. Водночас багато інших спільнот українців в Італії теж робили свій внесок для допомоги українцям. Наразі в «Україні плюс» вирішили повернутися до тої діяльності, для якої і з’явилися.
Зокрема, продублювали італійською фільм «Хто ми. Психоаналіз українців». Працюють над тим, щоб його показали в кінотеатрі, а також через конкурс виграли приміщення під оренду від міської адміністрації. Мріяли про це два роки, приводитимуть офіс до ладу.
***
Робота, яку тепер виконує Ірина, — це внесок у майбутнє, щоб повернутися додому, коли донька виросте.
«Коли закінчиться війна, у нас буде багато інвестицій і багато можливостей для розвитку бізнесу. Всюди, де не глянь, можна інвестувати і розвиватися. Єдине, що треба мати, — це величезне бажання і терпіння. А українцям треба більше вірити в себе», — вважає Ірина.
А ось Енцо каже, що зміни вже відбулись:
«Якщо люди об’єднуються, вони можуть багато. Бути разом, допомагати одне одному — ця рішучість неймовірна. Це не тому, що українці генетично інакші — вони просто зрозуміли різницю між «до» і «після». І країна змінилася».
