З 24 лютого життя українців докорінно змінилося. Нам довелося пристосовуватися до нової реальності, і хтось обрав для себе несподіваний шлях. Ми поговорили з Альоною Бушинською, яка до війни працювала візажисткою співака Монатіка, а в день повномасштабного вторгнення росії пішла воювати.
Альона розповіла нам про свою службу та обов’язки, а також про те, які навички візажиста знадобилися їй у новій сфері та чому дівчатам не варто боятися фронту.
Чим ви займалися до повномасштабного вторгнення?
Буквально напередодні у мене був урок у MakeUpMe Academy — я викладачка у цій школі. Взагалі я візажистка, останні п’ять років співпрацюю з артистом Монатіком та з його танцювальним складом як концертний гример. Напередодні 24 лютого я якраз заправила машину, а вранці побачила величезний затор і чергу на заправку, коли всі евакуювалися з міста. На цьому моя професійна діяльність тимчасово зупинилася. Почалася нова віха.
Яким для вас було 24 лютого?
Я якраз зустрічала своїх маму з сестрою з Одеси на вокзалі — вони мали приїхати до мене на якийсь час. Їхній потяг затримали, бо почали бомбити. Я зрозуміла: треба щось робити. Сказала рідним, що вони можуть залишитись у мене надовше і доглядати собаку, а я постараюся бути корисною у ТрО. Тоді погуглила, що звичайний громадянин може зробити, щоб захищати свою країну, і обрала для себе цей шлях. Зателефонувала до військкомату, під’їхала, зареєструвалася. Через годину мене набрали, і я приїхала туди вже з речами.
Складно було натоді потрапити до ТрО?
Ні, дуже легко, це навіть трохи лякало. Я їх набрала о 3 годині дня, о 4-й під’їхала і залишила свої дані. Мені зателефонували за годину і сказали: «Ви потрібні». Я злякалася, бо виникло відчуття, наче замало людей прийшло, якщо дівчині миттю перетелефонували і викликали. Але під кінець дня військкомат був уже заповнений добровольцями, там утворилися черги з охочих допомогти. На наступний день, як мені сказали, навіть не брали людей, бо всі резерви були заповнені. Мене швидше за все взяли, бо я потрапила в першу хвилю і в першу, відповідно, роту.
Як усе відбувалося — з чого ви почали?
Я навіть не знала, куди нас відвезуть, і готувалася до найгіршого варіанту. Тепло одяглась — і хай буде що буде. Ми з добровольцями зібралися у військкоматі, нас озброїли, провели інструктаж, як поводитися зі зброєю, як її зібрати, почистити тощо. Ми поспали, здається, годину і почалося шикування. По 20-40 людей відправляли на різні локації. Когось більш досвідченого відправляли відразу на передову.
Узагалі є кілька зон відповідальності. Перша — бойова. Треба знати, як поводитися зі зброєю, як групуватися, як стріляти лежачи, з коліна, стоячи, щоб себе не поранити. Друга — медична.
У нашому підрозділі 6 дівчат, нас відразу стали записувати як санітарів-стрільців на допомогу. І третя — забезпечувати теплі напої та їжу. У перші дні у нас взагалі нічого не було, тож ми намагалися зробити неможливе, щоб зігріти людей. А тоді було не літо, ми вночі стояли на морозі та охороняли різні об’єкти.
Що зараз входить до ваших обов’язків?
Моє основне завдання — бойове, потім санітарно-медичне і лише в останню чергу йде господарська частина. Зараз я не в зоні бойових дій, ми тримаємо другу лінію оборони Києва. Але при цьому готові до всього. Тож мої бойові навички не потрібні, а медичні лише частково — тільки якщо у когось тиск, проблеми зі шкірою тощо.
Зараз найактуальніше і найкорисніше, що ми робимо з іншими дівчатами, — готуємо, забезпечуємо їжею, приймаємо гуманітарну допомогу, беремо на себе всі господарські обов’язки та наводимо порядки.
Як ви наважилися і як зрозуміли, що зараз потрібно різко змінювати свою діяльність і йти в тероборону?
Якщо ти бачиш, що твій будинок спалюють або бомблять, у небезпеці твоя сім’я, твоє місто та й твоє життя, то я за те, щоб використати свій потенціал, а не чекати, поки тебе хтось врятує. Не варто перекладати відповідальність на когось іншого. Я захоплююся нашими жінками, які не тільки пішли в тероборону, а й волонтерять на кіберфронті, дістають амуніцію хлопцям, збирають на машини, знають усе про броню та турнікети. Дівчата рулять.
Я ніколи не чекатиму, що мене врятують. Якби мене не взяли до бойового строю, то я пішла б санітаркою кудись у госпіталь. Потрібно заслужити на право жити в цій країні. Люди мають допомагати: фінансово, інформаційно, волонтерити.
Як вас змінив цей досвід?
Змінилося моє сприйняття реальності: для мене більше немає півтонів й я не можу людині спустити байдужість. Коли починається «ми всієї правди не знаємо» або «тут все не так однозначно». Ті, хто нічого не роблять для своєї країни, не варті її.
Мені б хотілося, щоб суспільством керували професіонали у кожній сфері, і щоб люди розуміли, чого їм не вистачає для щастя, отримували це й більше не брали. Тому що одній людині не потрібно безліч нарядів, брендовані сумки та інші атрибути псевдощастя. Головне просто бути живим, щоб бути щасливим.
Коли війна почалася у 2014-му, я активно заробляла гроші в Китаї. Пам’ятаю, що тоді сильно переживали мої батьки, постійно дивилися телевізор, пропускали через себе всі новини з Донбасу. Я їм порадила просто абстрагуватися від цієї інформації. Тепер мені за це соромно. Відчуваю величезну провину та відповідальність за те, що я тоді ігнорувала реальність. Але зараз роблю все можливе, щоб виправитися.
Що з вашого досвіду роботи візажистом ви привнесли у цю діяльність?
Мені легко приймати величезну кількість їжі, продовольства та побутової хімії. Фасувати, сортувати по коробках — взагалі не проблема. Я, як архіваріус на складі: пам’ятаю, що десь лежить, у мене все скрізь підписано. Раніше перед кожним концертом я збирала валізу. На команду було кілька косметичок: догляд для обличчя, декоративна косметика, лаки, спреї, блискітки, піротехніка, неонові штучки, присипки тощо. Все систематизоване та розфасоване, щоб швидкість роботи була високою. Тут мені ця навичка допомагає.
Плюс спокій у ситуаціях, коли потрібно зібратися. Треба завжди бути спокійною, доброзичливою та зібраною. У перші дні, як розповідали інші підрозділи, через паніку наші люди починали нападати одне на одного. Просто тому, що було незрозуміло, хто звідки їде. Тут важливо повільно дихати, дивитися на те, що відбувається, і акуратно рятувати все, що можна.
Як ваші колеги-чоловіки ставляться до жінки у своїх лавах?
У нас рівноправність. Жіночий склад може вибирати, чим займатися. Дівчата, якщо хочуть, чергують так само, як і чоловіки. Я ось віддаю перевагу дрібній рутинній роботі: щось розфасовувати, займатися гуманітаркою, готувати, а не копати бліндажі. Але жодних жартів про «місце жінки на кухні», сексизму, дискримінації. Єдине, що серед жінок немає гранатометниць, — можливо, річ у фізичній силі.
Можна не йти воювати, але тоді нумо займатися іншою допомогою: облаштовувати бомбосховища, захищати дітей, допомагати переселенцям тощо. Але навіть у ТрО або ЗСУ жінкам абсолютно нічого боятися. Що ближче ви до джерела страху, то він слабший. Чим далі ми від нього, тим більше щодо нього фантазуємо, накручуємо, починаємо спотворювати дійсність.
Я за те, щоб жінки добровільно проходили військовий вишкіл. Це потрібно і цікаво. Кожен відповідальний — і в цьому велика сила.
